Голоси Слобожанщини: розмова про говори, пісні та пам’ять 

Мова — це живий голос громад, говір наших бабусь і дідусів, пісні, що відтворювалися поколіннями, і пам’ять, яка передається через слово. Вона містить досвід, місця та людей, які тут жили й залишили слід. Зберігаючи ці голоси, ми не консервуємо час, а дозволяємо мові дихати, змінюватися й бути різною — та все одно нашою. 

Який він: говір і фольклор Слобожанщини? Як нам зберігати голоси поколінь? Як мемна культура поширює діалекти? Чим відрізняються літературна та розмовна мова? Про це й не тільки дискутували у пресцентрі «Накипіло».

У розмові взяли участь: 

• Тетяна Хоронжук, модераторка дискусії, мовознавиця, редакторка соцмереж Радіо «Накипіло», культурна менеджерка;
• Роман Трифонов, доцент кафедри української мови Харківського національного університету імені Василя Каразіна;
• Галина Лук’янець, заслужена артистка України, провідна методистка лабораторії досліджень нематеріальної культурної спадщини Харківського обласного організаційно-методичного центру культури і мистецтва, керівниця фольклорного гурту «Муравський шлях»;
• Наталя Вальтер, менеджерка соціальних і культурних проєктів, менеджерка ініціативи «Повернути голоси Слобожанщини. Фольклорна колекція Мишанича».

Тетяна Хоронжук: Я люблю перефразовувати видатного мовознавця Фердинана де Соссюра, він казав: не мова живе в нас, а ми живемо в мові. І що найцікавіше: мовою ми не лише думаємо, розмовляємо, а думаємо саме так, як трактує нам мова. Вона стає не просто способом комунікації, а будує в наших головах певні поняттєві апарати, а відтак — світогляд, що формує нас як українців.

У соцмережах зараз зацікавлені питанням говорів, блогери ведуть блоги своїм локальним говором. Під цими відео часто є коментарі: «Чому не літературною?» чи «Чому не державною?». Власне, тут питання до пана Романа про розділення літературної, розмовної мови — і говору.

Роман Трифонов: У будь-якої мови є основа, з якої все колись починається. Її називають говором або діалектом. Вона передує тому, як мова входить у літературну форму, унормовується, стандартизується. Предки української мови були говорами, діалектами праслов’янської. А предки праслов’янської мови — праіндоєвропейської. 

Яким би наш час не був сповненим технічних можливостей і нормативних посібників з української та будь-якої мови, говори залишаються в тих же функціях, в яких були: повсякденної комунікації.

Тетяна Хоронжук: Ми зробили пост в інстаграмі про локалізми, притаманні Слобожанщині. Там є цікаві слова, які я дізналася вперше, досліджуючи різні наукові праці: наприклад, сіверко (холодно), шквиря (вітер зі снігом). Чим є особливим слобідський говір?

Роман Трифонов: Загалом не так багато рис на території всього слобідського говору. Я думаю, це м’яка [р’]: наприклад, база[р’], ліка[р’], саха[р’]. Те саме «шо»: воно не обмежується слобідським говором і присутнє в діалектах великої території, але будемо вважати, що це теж місцева риса. Є в деяких говірках «акання». Поширеною рисою, теж не суто слобожанською, є неозначена форма дієслова на -ть: читать, робить. 

Більше рис обмежуються радше не всією слобожанською територією, а вужчими просторами: кілька сіл, районів тощо. В одній місцевості слово «горох» вимовляють без «г»: «орох». В іншій — ще якась особливість, але це надто велика територіальна риса. Існує ціла галузь діалектології — укладання діалектологічних мап. На них сумлінно наносять спеціальні лінії: ізоглоси, які окреслюють простір побутування певних явищ.

Тетяна Хоронжук: До речі, у вільному доступі є «Атлас української мови». Там можна прослідкувати багато мовних явищ, поширених у всій Україні. 

Роман Трифонов: У вільному доступі є діалектні словники Центральної Слобожанщини (Харківщини), які уклав доцент ХНУ імені Каразіна Анатолій Ананійович Сагаровський. Це важливо, бо літературна мова, інші говори, вплив інших мов, тренди й мода поступово змішуються зі слобожанською фразеологією. Стає складно визначити: так говорять лише на Слобожанщині чи людина просто підхопила це слово.

Тетяна Хоронжук: Аби укласти карти, потрібно поїхати в діалектологічні експедиції. Навчаючись на філологічному факультеті, я проходила діалектологічну практику, ночами робила велику фонетичну транскрипцію. А загалом, що важливо в діалектологічній практиці, який має бути результат? 

Роман Трифонов: Залежить від форми проведення. На жаль, зараз повноцінні діалектологічні практики складно вести. Результатом мають бути записи, які потім розкладаються на схеми, описи явищ на певній території. Тоді можна говорити про фонетичні, граматичні особливості, специфічні слова, фразеологізми. 

Наприклад, я гортаю словник Анатолія Сагаровського, дивлюся на слово «баба». Усі знаємо: «Не знала баба клопоту, та купила порося». А на Слобожанщині також говорять: «Не знала баба клопоту, та прибився кіт». Або вислів: «Баба з возу — кобилі легше». Доречі, на Слобожанщині кажуть і «з воза», і «з возу». Але це не регіональний вислів. А ще є «Баба з воза — на ося легше». Це явний регіоналізм. 

«Вспомнила баба, як банти в’язала» — варіант «Згадала баба, як дівкою була». Тут і усталена фразеосхема (коли впізнаємо, що це єдиний фразеологізм, у професійному контексті називаємо фразеологічною схемою), і вплив російської — «вспомнила», і оригінальний образ, що побутує на певній території (про банти — ред.). Прояснення і фіксація цього — цікавий процес, який і є результатом подібних експедицій.

Тетяна Хоронжук: Із мого особистого досвіду, матеріал діалектологічної практики може бути матеріалом дослідження для фольклористів, а з фольклорної — для діалектологів. Пані Галино, як загалом виглядає фольклорна практика?

Галина Лук’янець: Завжди була проблема організувати кількох спеціалістів, які в комплексній експедиції реалізують специфічні інтереси. Чесно кажучи, у нас це практично ніколи не виходило. Більшість експедицій були спонтанними, ситуативними. 

Зараз є потужний рух серед етномузикологів: ціла система мелотипових карт (аналогічні діалектичним). Але Слобожанщина вийшла за межі цього інтересу. Бо наш історичний аспект, переселенська традиція, дає розгубленість для аналізу. Проте я не полишаю надії, переконую, адже є унікальна можливість бачити мову в динаміці. 

Ми працюємо переважно зі старшим поколінням, вишукуємо його. Це інша мова, побут і пісня, яка перекидає нас на два сторіччя раніше. Скільки раз я фіксувала, як бабусічки говорять «ідуть, кажуть», а співають «ідут, говорят». Тобто, співають старішу форму, яка переважала тоді в спілкуванні. Багато цікавих моментів ловиш. 

Якщо межу, коли народилося слово, можна усвідомити, то коли звук переходить у спів, точно ніхто не скаже. Навіть зараз у співах, що ми фіксуємо, воно на рівні дикого автентичного звуку: ті ж весняні гукання чи додаткові звукові форми, що завжди доповнюють музичну фразу. Ти розумієш: тут місточок до дуже-дуже давньої традиції. 

Позаминулого року були в експедиції: 91 рік бабусі, у неї на столі смартфончик, вона вся така сучасна. Поїхала з села у 16 років і жила в Києві все свідоме життя. Тобто все, про що ми розпитували, було до її 16 років. У людини абсолютно унікально спрацьовує пам’ять, і вона розказує ще тією мовою. І це завжди виклик: записати, усвідомити, а ще потім конкретно для нас — відтворити, це найскладніше. Бо ми ж не просто збирачі — ще й виконавці. Це дуже цікаво. 

Я страшенно раділа, коли вже дорослою людиною дізналася, що таке двоїна. Я чую, як бабусічка співає: «дві дитині, дві дитині», і думаю: що за «дитині». Потім полізла себе трошки просвітити, а це двоїна виявилася.

До речі, в цьому проєкті («Повернути голоси Слобожанщини» — ред.) я була транскрибувальницею. Надзвичайною була радість, коли я фіксувала випадки: у Донецькій області, особливо в районах, які історично є частиною Слобожанщини (це все, що північніше Донецька: Бахмут, Слов’янськ і села поряд), — там прекрасно впізнавана чудова слобожанська традиція. По набору жанрів, розспіву традиційних, календарних пісень. Знайомі мелодійні формули і наша мова.

Слобожанський мелос, безумовно, є, але чіткого кордону немає. Я завжди акцентую: насамперед це стосується стилістики виконання, манери співу. Тут точно можна зрозуміти цю різницю, це залежить від вікового складу виконавців, індивідуальних особливостей голосу. 

Є особливості розспіву. Беремо пісню: наприклад, «Понад нашим яром пшениченька ланом» популярна на Слобожанщині, Сумщині, Полтавщині, на всій Наддніпрянщині. Її співає й Житомирщина, Київщина, але в нас ми її записували в кожному селі. Це маркер традиції. 

Справа в тому, що навіть сусіднє село не завжди може підспівувати. Різниця не така очевидна, але є якісь гуртові закономірності, які не зразу охопиш. Хоча раніше сільська виконавиця володіла всією вертикаллю. Для неї багатоголосся — раз плюнути. Вона могла і верх взяти, якщо треба, знала всі партії, побудувати серединку, низ, зробити варіанти. Але підспівати сусідньому селу — уже складніше.

Тетяна Хоронжук: Географія Слобожанщини — степова зона, концепт так званого «Дикого Поля». Через це пісня може звучати інакше, наприклад, голосніше?

Галина Лук’янець: Так. Частково це пов’язано з певними жанрами: календарні пісні звучать яскравіше. Вулична пісня завжди звучить так. Один з елементів пісень про кохання — драматичний, сильний спів. І це прекрасно розуміють самі виконавці. 

До нас були дорікання: «Чого ви кричите?». Ми помічали, що представникам іншої традиції це незвично. Згадую, як ми вперше були на фестивалі в Талліні. Він тривав тиждень, зібралося понад 150 колективів, організатори підтягнули гурти з балтійських країн. Нас було шестеро, і ми звучали на весь зал. А вони тихенько співають. 

Ті ж чумацькі пісні виконувалися в певній ситуації: довга дорога, безкінечна кількість куплетів із розспівом одного складу. Це є в багатьох традиціях. Я не кажу, що це наше, але комплекс закономірностей народжують стиль, який можна відрізнити. Я легко відрізняю на слух звучання, наприклад, полтавського гурту від харківського. 

Слобожанщина — це відкритий звук. Є, звісно, більш приглушені жанри, але в основному в нас дуже яскрава манера. Полісся, наприклад, співає набагато м’якше і компактніше. 

Тетяна Хоронжук: Варто обговорити, як цю спадщину зберігти, зробити видимою для великого прошарку населення, оцифрувати. Один із масштабних проєктів — «Повернути голоси Слобожанщини. Фольклорна колекція Степана Мишанича»». Пані Наталю, розкажіть про нього. І чому оцифрування важливе, як записи стають містком, спогадом про дім для людей, які змушені виїхати.

Наталя Вальтер: У рамках нашого проєкту «Повернути голоси Слобожанщини: фольклорна колекція Степана Мишанича» оцифрована понад тисяча зразків. Більша частина — із Донецької та Луганської областей. Також є Харківщина, Полтавщина й Сумщина. Проєкт тривав п’ять місяців. Можливо, десь почуєте не надто гарний звук, бо це переважно записи з касет. Ми намагалися покращувати. Добре, що встигли зробити зараз, оскільки чим довше касети зберігаються, тим гіршою стає якість.

Зразки, які ми оцифрували в Донецькій і Луганській областях, викликали в переселенців неймовірні емоції. Їм важливо, аби люди почули, як звучить та територія. Ми з Галиною Василівною та Оксаною Богаченко, завідувачкою відділу дослідження збереження нематеріальної культурної спадщини, були у Львові з презентацією проєкту. До нас зі сльозами на очах підходили переселенці й казали: «Це показує реальну нашу культуру». Вони з Краматорська, а в нас є записи з тих територій.

Ми говорили з представниками громадської спілки «На лінії зіткнення», яка об’єднала декілька громадських організацій із Луганської та Донецької областей. Вони казали: «Для нас цей архів дуже важливий, бо ми хочемо, живучи на різних територіях України, зберігати свою локальну ідентичність». 

Інколи для них це чи не єдина спадщина, яку вони змогли зберегти. Бо багато хто виїжджав (харків’яни пам’ятають, як це було в 2022 році) і не мав можливості взяти речі. Брали маленький чемоданчик, знаючи, що в маленьку автівку не вміститься все. 

Завдяки проєкту ми знайшли людей, яких можемо об’єднати навколо цієї теми. Наприклад, Катерина Жук, аспірантка Харківської академії культури. Вона родом із Краматорська та є амбасадоркою виконання традиції, поширеної на Донеччині, була керівницею гурту в Святогірську. 2014 рік, діти з окупованих територій переїхали в місто й почали співати фольклор Донецької області. Місто близько до лінії розмежування, потрапило в окупацію. (російські підрозділи почали окупацію Святогірська в червні 2022-го. За три місяці, 12 вересня, Сили оборони його звільнили, — ред.)

Приблизно 40 дітей із гуртка роз’їхалися, та Катерина пристроїла їх у фольклорні гурти. Умовно, в Чернівцях двоє-троє дітей співають донецький фольклор. Фольклористи будуть проти такого визначення — «донецький», бо його як такого немає. Це спірне питання, як назвати ту територію, бо там є зіткнення трьох культур. 

Ми нині говоримо про підвищення цінності й актуальності, бо втрачаємо це. Тож мусимо кинути сили, аби це відтворювати, показувати, що ця земля — українська. Катерина нині живе за кордоном і має гурт, який співає донецький фольклор. 

Якщо ви хочете послухати слобожанських пісень — зауважте: на сайті Цифрового архіву фольклору Слобожанщини та Полтавщини можна навіть подивитися декілька зразків та обрати найцікавіше. Одна й та пісня може бути записана в кількох селах, може бути в один голос, а десь — у три. Може бути схожа мелодія, але є і варіації. 

Для відтворення, побутування в нашій культурі, мені здається, точно можна співати слобожанських колискових своїй дитині. На сайті багато користувачів фіксуємо саме під Різдво. Багато хто дивиться колядки, щедрівки — у нас їх неймовірна кількість, різні варіанти, із різними манерами співу. 

Цифровий архів фольклору Слобожанщини та Полтавщини — це інтернет-платформа, яку Галина Василівна започаткувала з однодумцями. Вона містить до п’яти тисяч зразків: це пісні й розповіді. (Там же розташовані оцифровані зразки із проєкту «Повернути голоси Слобожанщини — ред.). 

Кожен зразок містить прізвище інформанта, рік народження,звідки він, де це записано. Люди на сторінках проєкту писали: «Моя баба знала ту бабу, яка співає в цій пісні». Так можна знаходити й чути голоси родичів, сусідів, односельців. Це просто унікально.

Тетяна Хоронжук: Пані Галино, як на практиці відбувається збирання та оцифрування? Це ж дуже масштабна робота. 

Галина Лук’янець: Етапами. Що могли — робили із середини 2000-х років, коли ми схопилися, що є масив записаних даних. Спочатку оцифровували бобіни, пізніше взялися за касети. Потім був період мук. Ми думали зі Світланою Коноваловою, яка забезпечила появу архіву з технічної точки зору: «Усе цікаво й цінно, а куди його?». 

Тоді з’явилася ідея пошуку публікації. Знайшлися люди в Америці, колишні харків’яни. Наш айтівець Сергій Кириленко взяв на себе розробку сайту. Людина, ніяк не дотична до культури, настільки захопилася ідеєю, що знайшла фінансування, можливості, й постійно мене штовхає до нововведень, оновлень позицій, пошуку. 

Процес включає гуртування ентузіастів, які будуть робити без грошей. Слава Богу, на якійсь стадії нам пощастило добитися грантового фінансування. Але кілька років це було чисто волонтерське зусилля. 

Зараз я постійно проводжу заклик. Сайт складається зі зразків. Що таке зразок? Це текстова транскрипція твору, розповіді та причеплений до неї аудіофайл — спів. Катастрофічно не вистачає рук, щоби, наприклад, транскрибувати тексти. Проблема критична: накопичуються пісні й розповіді, а текстів до них — немає. Якщо є люди, готові тексти доробити, будь ласка, допомагайте.

Я ще вишукую приватні збірки людей, які готові поділитися матеріалом. Мені пишуть люди: «От в мене є бабуся, ми колись її записали. А може, вам цікаво?». Я кажу: «Звісно, цікаво. Давайте». Людина їде до бабусі, бігом її записує, транскрибує і мені пересилає. Ми це публікуємо. І така форма співробітництва з аудиторією можлива. 

Тетяна Хоронжук: У нас із колегами є забавка: я із Заходу України, вчу їх якихось словечок. Колега каже: «Ти так багато розказуєш, на кожен термін у тебе є своє словечко. А в мене, як у корінної слобожанки, немає цікавинок, які б я могла тобі розповісти». І загалом, на Слобожанщині небагато праць, які фіксують складову говору, порівняно з говорами Заходу України. Власне, чому так, пане Романе? 

Роман Трифонов: Я думаю, є кілька причин. Не забуваймо, що діалекти Центральної та Східної України лягли в основу літературної мови. Багато слів, якими ми говоримо, є в літературній мові. Тоді як у частині території України, в тому числі західній, більше слів, що залишаються регіоналізмами. Там діалектна територія більш строката, сильніший вплив сусідніх мов із заходу. Плюс на Слобожанщині через географічні причини на говори вплинула російська мова. Ми ж не прагнемо виносити на візитівку результати цих впливів, правильно ж? 

Мені дуже подобається добірка, яку зробило Радіо «Накипіло» на інстаграм-сторінці з нагоди Дня рідної мови. Там дібрано оригінальні слова, які водночас не є кальками, які здивують і зацікавлять. Судячи з коментарів, навіть люди, які живуть на Слобожанщині, не всі слова знають, бо вони мають локальне, не загальнослобожанське поширення. А найцінніша річ — це радісний комент: «Точно, моя бабця так говорила! А я вже забула, поки не побачила ваш пост». 

Тетяна Хоронжук: Я спеціально зачіпаю тему співпраці Заходу і Сходу. Роками нас розділяли стіни імперій, під якими ми були змушені перебувати. Імперії формували стереотипи. З одного боку, бачимо різноманіття говорів, з другого — пісенної традиції та виконання. Воно будує локальний світогляд. Але я завжди говорю: у різності ми сильніші, це найбільша цінність. Зараз питання: що робити, аби між Заходом і Сходом зникали стіни й ми більше цікавилися одне одним? 

Роман Трифонов: Це психологія: ми хочемо нового чи ні? В одних ситуаціях хочемо нового, бо це цікаво. В інших — звичного, бо втомливо весь час адаптуватися. Я це називаю «проблемою горнятка». На це слово можливі дві основні реакції. Перша: «Що за горнятко? Починають нас вчити говорити, хоча ми зроду так не казали». Друга: «Ой, яке цікаве слово, мені саме його і бракувало. Тепер завжди так казатиму». 

Тобто, пошук новизни, більшої виразності слова, яке зайде в ту частину душі, де його бракувало, — мені здається, це той психологічний поштовх, який веде людей у далекі краї та експедиції. Велика частина світу зафіксована на Google Maps, а зі словами ще залишається безліч просторів для відкриттів. Мене це як філолога радує. 

Галина Лук’янець: Є величезна травма радянського періоду: якщо ти представник сільської культури, то це щось негативне, погане, про це треба забути. У нас ціле покоління людей із такими установками. Моя мама була такою: народилася в селі, здобула вищу освіту, все життя прожила в містах. Вона дуже не любила, що я ходжу на репетиції та співаю народні пісні. Пройшло десь 25 років, поки вона це прийняла. 

Я хочу додати щодо критичних фраз. Одна жіночка обурювалася, нащо ми публікуємо розповіді так, як ми їх почули, і повчала, що треба літературною мовою. Я розумію, вона може це сприймати як образу, бо вона вивчилась, опанувала інший рівень, який їй здається вищим. Так само сприймають і народне звучання: комусь здається, що культурний спів — правильний, а ми фальшивимо й занадто голосно співаємо. 

Біда в тому, що багато хто зі старшого покоління не може повернутися до свого коріння й зрозуміти, наскільки воно було прекрасне саме в індивідуальних проявах, у тому числі в мові, співі, звучанні. Що тут поробиш — тільки пояснювати. На щастя, молоде покоління набагато сприятливіше, грамотніше й розуміє нас краще, ніж ті люди.

Наталя Вальтер: У проєктах ми піднімаємо питання локальної ідентичності. На мене дивляться люди з острахом, ніби це про якийсь сепаратизм, ніби ми відділяємося від загальної культури, а маємо бути «справжніми українцями». З іншого боку, якщо в мене суто локальна ідентичність, я сприймаю себе як українку і не знаю інші регіони (наприклад, живу в Наддніпрянщині), то для мене є нормою Наддніпрянська культура, а решта здається дивною. 

Якщо ти любиш Україну, треба вивчати різні території. Мені дуже подобається проєкт «Хащі»: я так більше дізнаюся про Україну. Люблю діалекти й використовуваю їх. Звісно, людям, які живуть у Харкові та на інших територіях, варто вивчати і своє. 

Ще важливий момент. Наприклад, Степан Мишанич є донецьким фольклористом, дослідником. Він до 2010 року працював у Донецьку, потім був змушений повернутися на батьківщину, на Закарпаття. Він вивчав не лише Донеччину, а й Луганщину, Харківщину, навіть Зелений Клин і Кубань. У цьому різноманітті — наше багатство. І бути українцем — це знати Україну, якою вона є. 

Роман Трифонов: Коли ми записуємо якийсь фольклор чи місцеву мову, ми її локалізуємо. Але зараз ми рухаємося в напрямку, в якому локальні традиції починають відігравати меншу роль, а більшу — тренди, що людина вибирає сама.

Наприклад, відеоблогер, який говорить звичайною розмовною мовою, — для більшості його глядачів не має значення, з якої території він походить. Вони не думають, вживає він діалектне слово чи розмовне, східне чи західне: подобається слівце, переймають. Відбувається перемішування пластів. І це дає нам третій складник мовної ситуації, крім діалекту, говору та літературної мови. Це поняття розмовної мови. Воно зараз стає дедалі важливішим, цікавішим і складнішим з точки зору походження та опису.

Розмовна мова складається з мільйона ідіолектів — індивідуальних систем. І вони вже не прив’язані так сильно до традицій, як говорили на цій території. Водночас вони менше прив’язані до традицій, як вчили у школі. Бо ж хочеться говорити не так, як вчили, хочеться шото такоє своє ввернуть. Тож виникає багато трендів, прив’язаних до інтересу й переймання «тут і зараз». Слівця можуть ставати частиною мемів і входити в наш внутрішній словник. 

Наталя Вальтер: Тобто, літературна мова більш шаблонна, за якимись правилами. Якщо говорити про розмовну, тут можемо будь-як. Українська мова дозволяє по-різному використовувати слова, вигадувати їх — це творчо і прекрасно. 

Тетяна Хоронжук: Те, що багато слів через мемну культуру втрачають локальну ідентичність: наскільки я розумію, це відбуваються процеси глобалізації у мові. 

Роман Трифонов: Так. «Міша, давай по-новой» — слобожанський мем, але хто скаже, що він саме слобожанський? Це загальнокультурний мем, не пов’язаний із тим, що двоє персонажів, які спілкуються, територіально належать до слобожанської тогочасної влади. Це добре показує, що мем може народитися де завгодно й піти куди завгодно.

Тетяна Хоронжук: Я бачу в цьому лише позитив, бо це — концепт руйнування стін між нами. У мене є власний ідіолект, який я, скажімо так, придумала (можливо, хтось так теж говорить). У нас на Галичині часточка -сь або -ся рухається. А тут я почула прекрасне слово «нравиться». І в результаті я говорю: «Мені ся нрави». 

Роман Трифонов: Ми ж любимо зараз поєднувати різне, непоєднуване. Тож можемо подякувати людям, які зберігають старі, ще не зміксовані форми культури. Бо якщо ми захопимося поєднанням усього на світі, то забудемо, якою була наша культура до сумішей. Тому важливо фіксувати, як воно було в традиції.

Наталя Вальтер: Щодо різної мовної і пісенної традиції. Я була в експедиціях із фольклорним колективом «Вербиченька», який в Новій Водолазі знаходиться. Приблизно 40 років вони досліджують Слобожанщину. В експедиціях я вивчила декілька пісень. Потім ми співали це в родині, обов’язково на Різдво, купальські — на Івана Купала, і далі по святах. 

Найцікавіше: коли я знову почула «Вербиченьку», з якими розучувала пісні, виявилося, що наша сім’я додала своє звучання в пісню, трохи іншої манери. І це доказ, що культура, мова — жива і може змінюватися. Кожен із нас може вносити зміни, навіть якщо ми цього не хочемо й начебто хотіли відтворювати саме так, як має бути.

Тетяна Хоронжук: Ми обмінювалися досвідом, як нас мучили стереотипи, як ми в них зростали. Умовно, на Галичині були упередження, що всі, хто за Збручем, навіть не за Дніпром, — це москалі, і там української мови вже немає. Тут були стереотипи, що десь там сидять страшні «бендери», їдять «мальчіка в трусіках». 

Якщо хочеш більше дізнатися про Україну, не читай інтернет, фейсбук. Бери сумку та виїдь за межі своєї області. Ти побачиш, як там цікаво. Не їдь у великі міста, поїдь по селах, і реально щось у голові зрушиться. Елементарно, в десяти кілометрах від Харкова можна почути, як прекрасно говорять українською. 

Наталя Вальтер: Якщо ви спілкуєтеся з людьми з області, просіть, аби вони говорили мовою, говором, що використовують у себе. «Курган і Агрегат» розповідали: поки їдуть в електричці до Харкова, поступово переходять з місцевої до російської. Пересічний харків’янин не бачить, не чує, не знає, як говорять в області, бо не їздить туди. Зараз ми чуємо більше говору в Харкові, бо переселенці, які живуть у шелтерах, гуртожитках, інколи не переходять на російську. 

Мені здається, якщо ми говоримо переважно літературною, то збагачувати свою мову можемо завдяки діалектам. Можна занурюватися, вивчати глибше, цікавитися. Саме таким чином проявляється любов до України, до прийняття її, якою вона є.

Роман Трифонов: У диктанті національної єдності були «кияхи», частина українців гуглила, що воно таке. А хтось радісно сказав: «Це ж мій говір! У самому радіодиктанті національної єдності — слово з мого села чи регіону!». Кияхи — це качани кукурудзи. Для мене це слово було новим, але я виявив, що воно вжите в українському перекладі романа Стівена Кінга. Тобто, діалектні слова можна несподівано в такому місці знайти. І врахуємо, скільки всього вносять письменники, які хочуть писати саме діалектом.

В армійській прозі багато лексики, якою користуються військові, та й рідних діалектів. Часто навіть описується, як військові з різних регіонів зустрічаються та дивують одне одного цими словечками. Люди хочуть ділитися тим, до чого вони звикли, що їм цікаве.