Притлумлене, припилене світло, холодні кольори. Атмосфера чи то товарного потягу чи то підвалу. Дим, жестяні діжки, металеві «гострі» декорації. Простір кабаре, що легко можна сплутати з камерою-одиначкою чи потойбіччям.
Після того як ми занурили вас в атмосферу, що панувала під час премʼєри Brecht Cabarett у Харківському театрі ляльок — можемо пірнути вглиб. Чому пірнути? Бо в постановці «дістають» багато скелетів, особливо рибʼячих. Утім, не хвилюйтеся. Усе витримано й естетично.
Кабаре, у перекладі з французької, означає «соус». Тож питання: під яким «соусом» ми будемо говорити про складні й важливі теми?
Ця постановка — спільна робота театру «Золоті ворота» та Харківського державного академічного театру ляльок. Тож про регулярну присутність її в репертуарі харківського театру не йдеться. Схоже, ця вистава стане мистецькою «квіткою папороті», але вполювати її в Харкові можна буде восени, варто слідкувати за анонсами.
Центральним твором постановки стала п’єса «Барабани вночі», написана Бертольдом Брехтом після Першої світової війни. У центрі сюжету — солдат, який повертається додому після того, як тривалий час вважався загиблим. Його поява виявляється невчасною, майже недоречною, і створює низку психологічних та економічних проблем для тих, хто мав би радіти його «воскресінню». Текст для вистави створив Андрій Бондаренко, об’єднавши кілька творів Брехта. А переклад віршів, що звучать у виставі, зробив харківський письменник Сергій Жадан.
Ще в 2021 році режисерка Оксана Дмітрієва планувала працювати з Сергієм Жаданом над іншим твором Брехта — «Матінка Кураж та її діти». Прем’єра мала відбутися наприкінці лютого 2022 року, а саме — 24 числа. Це теж антивоєнний твір, п’єса-передчуття.
«Ми працювали над «Матінкою Кураж», коли вже в повітрі висіло відчуття: щось станеться. Це відчувалося на рівні шкіри, але ніхто не міг повірити, що таке справді може трапитися в XXI столітті. Звісно, правильно говорити, що війна почалася ще 2014 року. Саме тоді ми вперше звернулися до цього тексту — разом зі студентами мого випускного курсу. Мені був потрібен Брехт, щоб зрозуміти, що ж означає слово «війна». У групі тоді навчалося багато дітей з Донбасу й Криму, і через «Матінку Кураж» ми пробували доторкнутися до теми.
У 2021 році ми повернулися до цієї п’єси вже з іншими питаннями. Завдяки перекладу Жадана текст став ще гострішим. Це була розмова з нами самими — людьми, які живуть у просторі війни, але часто її не помічають. Вистава мала бути дуже чесною і дуже болісною. Її прем’єра була призначена на 24 лютого — хіба не сюрреалістично це звучить тепер? Усі пам’ятають плакат, де Аня Брагіна інтуїтивно закреслила кілька літер у слові «Кураж» і замінила їх на «Z». Тоді в порожньому Харкові він висів на фасаді театру, і волосся ставало дибки.
Я часто думаю про «Матінку Кураж», але поки що не готова до неї повертатися. Є й причина: більшість хлопців, що брали участь у репетиціях, нині служать у ЗСУ. І не лише вони — наша виконавиця ролі Кураж, Тетяна Тумасянц, теж зараз у війську. Ми чекаємо їхнього повернення. Тоді й побачимо, чи залишиться ця п’єса такою ж актуальною», — розповідає режисерка-постановниця Оксана Дмітрієва.
Під час повномасштабного вторгнення Оксана Дмітрієва працює тільки з темами війни. Якщо ви бачили роботи, приміром, «Імперія маст дай», «Вертеп.Війна.Вірші» чи «Жираф Монс» — відчуваєте вектор. Оксана препарує реальність, дає зробити глибокий вдих і не видихати до самих фінальних оплесків. Можна сказати, що роботи її безжальні, втім це слід закинути нашій реальності, яку вона так гостро відчуває.
Це мій спосіб бути в моменті й не відриватися від реальності. Театр для мене — ніби щоденник, який я веду тут і тепер. Завдяки тим, хто зараз на фронті, ми маємо можливість говорити про те, що відбувається, і ми не маємо права цього замовчувати. У нас є голос, сцена, трибуна. Ми повинні проговорювати болючі питання, щоб залишатися свідками й свідчити саме зараз.
Мені згадуються слова нашої композиторки Каті Палачової: мирне життя заколисує, і тому завжди треба дивитися туди, де відбуваються найбільші трагедії. Наше життя зараз дуже крихке. Здається, що ми живемо, працюємо, але кожен в Україні розуміє: на нього полюють.
Ті, хто не у війську, все одно живуть із відчуттям провини. І ця провина нікуди не зникає. Культура сьогодні мусить бути чесною й відповідальною. Ми відповідаємо за те, що транслюємо. Ті, хто нас захищає, мають відчувати, що ми думаємо й аналізуємо. Це питання, на які ми лише починаємо шукати відповіді», — каже Оксана Дмітрієва.
Постановка дуже музична й пластична. Хоч вона і, переважно, про події Першої світової — насправді тут переплелися всі війни людства. Й особливо гостро звучить тема російсько-української війни. Він повертається з полону, а його кохану, що чекала на нього роками, видають за більш «вигідного» партнера — того, хто має бронь і грає на біржі. Усі їй говорять: він не повернеться. А він повертається. Тема розвертає нас обличчям до тих питань, на які, здається, немає відповідей, окрім власної моралі.
Оксана Дмітрієва каже, що їй би хотілося, аби на цю виставу завітали близькі тих, на кого чекають. Адже театр — не лише простір діалогу, а й єднання довкола важливого й спроба розділити біль, висловити небайдужість. Провідну роль у спектаклі грає Віталіна Біблів — відома українська акторка. Вона грає жінку, що має успішний бізнес, продає ящики для снарядів. Вона хоче, щоб завершилася війна та водночас прагне успіху для свого бізнесу. На ній тримається все: інфантильний чоловік, донька, що не має права голосу, велике виробництво, а тепер ще й зять, за якого треба внести кругленьку суму, аби «відмазати» від армії. Харизма Віталіни, здається, здатна тримати стіни. Утім, уваги й глядацької цікавості варта кожна дійова особа.
«Театр «Золоті ворота» завжди говорить на гострі теми, саме тому до нас ходить усвідомлений глядач. Наш слоган: «Театр — не музей». У виставі навіть є репліка: життя існує і під час війни, є мирні куточки, і не варто про них забувати. Ми народилися в такий час, тож треба жити тут і тепер, не чекати, що буде краще. Кожен день — це подарунок. Я ще раз усвідомила: не варто відкладати життя. Треба бути тут і зараз, ставати сильнішими, міцнішими і навіть — як би парадоксально це не звучало — оптимістичнішими», — говорить Віталіна Біблів.
У виставі звучать барабани, які належали актору цього театру Володимиру Ковблю. Він зник безвісти. Кожен удар у ці барабани — це і пам’ять, і присвята.
Цю виставу підготували за підтримку Українського культурного фонду. Як ми писали раніше, влітку театр презентував виставу «Імперія маст дай», присвячену викраденню та депортації українських дітей.
