Ця історія про пригоду довжиною в чотири місяці. Ми пройшлися харківською підземкою та науковими інституціями, аби розказати про непомічене: жінок у науці та про значення їхньої роботи. Рушайте читати на станцію «Архітектора Бекетова», адже все починається зі слідів амонітів у її стінах.
Інститут масової інформації протягом десяти років російсько-української війни проводить систематичний моніторинг гендерного балансу в українських медіа. Представленість жінок зростала у зв’язку з політичними й соціальними подіями. У 2021 році цей показник був найбільшим: 30% експертних коментарів припадало на жінок. Від початку повномасштабного вторгнення росії проти України він почав стрімко падати, щороку на 5%. Станом на 2024 рік лише 17% коментарів у медіа було від експерток.
За даними ЮНЕСКО, в Україні жінки складають 44,7% від усіх учених країни. Це, своєю чергою, майже вдвічі більше, ніж у середньому по світу. Однак наука не ввійшла навіть до п’ятірки популярних тем, які коментують жінки. Її обігнали теми міжнародних подій, криміналу, війни, економіки та здоров’я.
Це досвід, знання та історії тисяч жінок, які залишаються в тіні. Проте вони мають силу стати не лише основою для об’єднання нашого суспільства, а й стимулювати зовнішню підтримку. Адже через науку ми здатні тримати зв’язок зі світом, бути видимими та відкритими.
Я їхала в метро та думала про це. Взагалі я дуже полюбляю їздити в метро. Через вологе повітря, яке пахне металом і мастилом, через футуристичні люстри, оздоблення станцій. А ще наразі в Харкові це єдине місце, де дійсно можна почуватися в безпеці.
Декілька років тому в мене з’явилася звичка вдивлятися в стіни станцій. Я чула, що подекуди можна побачити скам’янілості стародавніх істот (забігаю наперед: це відбитки мушель). І коли я одного дня зустріла їхні химерні силуети на станції «Архітектора Бекетова», моєму захвату не було меж.
В інтернеті є кілька форумів, де сказано, що на станції є скам’янілості амонітів.
Амоніти — це підклас вимерлих морських головоногих молюсків. Вони з’явилися приблизно 400 мільйонів років тому, а вимерли разом із динозаврами десь 60 мільйонів років тому. Їхні найближчі сучасні родичі — восьминоги, каракатиці та спрути.
Я подумала, що це метафорично: повз амоніти на станції метро щодня проходить безліч людей, так само, як повз роботу науковиць. Вони залишаються однаково непоміченими до того моменту, поки чийсь уважний погляд не побачить їх у цьому мармуризованому вапняку часу.
Мене не покидало відчуття, що з амонітами може бути пов’язана цікава історія. Тож я розпочала пошуки тієї, хто її розкаже. Пошуки тривали чотири місяці. Мені було важливо поспілкуватися з науковицею з Харкова, аби розказати історію людини, яка користується цим метро. Я зверталася до університетів, музеїв, окремих фахівців і фахівчинь, шукала у відкритих базах учених, у соціальних мережах, зверталася до тих, хто займається «палеосафарі», писала продавцям скам’янілостей на OLX і Violity.
Мене перенаправляли, ігнорували, з мого наміру жартували або просто відповідали відверто: «Я не знаю, кого вам порадити в Харкові». В якийсь момент доріжки почали перехрещуватися, і пошуки не приводили до нових результатів.
Тоді я звернулася до Геологічного музею Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Мене сконтактували з Анжеліною Мєнасовою, доценткою катедри загальної та історичної геології КНУ, кандидаткою геологічних наук.
Пані Анжеліна викладає загальну історичну геологію в університеті, досліджує геологічні пам’ятки та вендські відклади Подільської Наддністрянщини. Це відбитки багатоклітинних організмів, яким 600 мільйонів років. Їх відкрили відносно нещодавно, у 1947 році. До того вважалося, що гірські породи не містять багатоклітинних решток.
Науковиця в роботі послуговується біостратиграфією: дисципліною, яка визначає геологічний вік осадових гірських порід шляхом вивчення решток організмів у них. Зокрема, зручними індикаторами в біостратиграфії є амоніти, бо вони швидко еволюціоновували та змінювали свій вигляд ззовні. Це дозволяє вченим легко відділяти різні шари гірських порід.
Пані Анжеліна в юності захоплювалася новелами Джека Лондона, які описують Аляску та пошуки золота. Із часом романтичні уявлення розвіялися, бо робота вчених виявилася такою самою роботою, як і в інших людей. Та майбутня фахівчиня була сповнена завзяття під час вступу в університет.
У радянському союзі науковим флагманом був московський державний університет імені Ломоносова. Тож для навчання був вибраний цей заклад. Пані Анжеліна спочатку хотіла вступити на біологію, але через високий конкурс через рік вступила на іншу спеціальність — геологію. Абітурієнти переважно також мали книжкові уявлення про роботу в сфері геології, та для декого це був свідомий вибір, бо можна було відправлятися в експедиції.
«У тоталітарній країні це давало тобі не ілюзію, а дійсно елемент справжньої свободи. Принаймні тобі, коли знаходишся десь у полях, необов’язково було ходити на партійні збори. Для людей це було аргументом, бо давало більше внутрішньої свободи», — розповідає науковиця.
Пані Анжеліна зазначила, що з кожним роком студентства стає все менше, мотивація під час навчання невисока. Її колеги з інших країн також відмічають цю тенденцію. За спостереженнями науковиці, через війну в Україні на геологію вступає більше дівчат.
Шлях у цій галузі відкритий для всіх, але важливо, що експедиції часто відбуваються в екстремальних умовах. Самих лише наукових знань недостатньо для успіху — без доброї фізичної та психологічної підготовки важко виконувати роботу якісно. Буває, вченим доводиться ціле літо жити в наметі, митися раз на кілька тижнів, бути без стабільного зв’язку, носити важкий рюкзак, де, крім речей та інструментів, ще й кілограмові зразки порід.
«Ми робили геологічну зйомку, досліджували будову території. Ходили поодинці цілий день маршрутами і описували, що бачили. Невідомо, кого ти зустрінеш. У Казахстані людей мало, це стосується якихось звірів. Але, слава Богу, мені щастило. Єдиного разу до мене фаланга залізла в спальник. Це такі великі руді павуки. Чую, зранку щось мене лоскоче. Я рукою полізла, відкриваю — о Боже! У мене досі мороз по шкірі», — згадує науковиця практику в Казахстані під час навчання в університеті.
Пані Анжеліна розповідає, що тим, кого відправляли на практику в Сибір, видавали пістолети для захисту від ведмедів. Але захищатися насправді доводилося не від них. Науковиця знає випадки, коли студентки, які проходили практику, ставали об’єктами харасменту та сексуальних домагань з боку місцевих.
Експедиції Україною відрізнялися. Наша територія була добре дослідженою, бо вона порівняно компактна та густонаселена, тут гарна логістика й дороги. Група вчених зазвичай винаймала хату в сільській місцевості та по черзі виходила на дослідження. Деякі з цих експедицій могли тривати рік.
Зараз геологія як галузь науки в Україні переживає кризу. Геологічні дослідження є трудомісткими та витратними, фінансування вони отримували лише з державного бюджету. Проблеми з підтримкою галузі почалися ще в 90-х, після розвалу радянського союзу. Пані Анжеліні в той період довелося залишити науку та перейти до іншої сфери, де хоч якось можна було застосувати знання, — в ювелірну справу.
Із часом підприємства та інституції переформовувалися, закривалися, а ті, що залишилися, функціонують у обмеженому обсязі. До слова, підприємство «Севукргеологія», де фахівчиня працювала шість років, зараз діє лише раз на тиждень. Значно впливає те, що території, які можна було б дослідити, використовуються для сільськогосподарських потреб і перебувають у приватній власності.
Війна поглибила кризу, для України гостро стоїть питання втрати людського наукового потенціалу. І через робочі пропозиції від інших країн, адже в них не вистачає своїх спеціалістів і спеціалісток, і через загрозу фізичного знищення тут. Відповідно до дослідження в рамках проєкту Science at Risk, станом на січень 2024 року з нашої країни виїхало приблизно 6 000 науковців і науковиць із різних галузей.
Водночас галузь геології старіє, а відновлення, працевлаштування молодих учених відбувається дуже повільно. Повномасштабна війна загострює і проблему вразливості дівчат і жінок, через що зростає кількість науковиць середнього віку (30–50 років).
Пані Анжеліна каже, що цієї галузі в Україні «не залишилося». Проте з кожним обертом прогресу виникає потреба в новому виді сировини. Зокрема, активно обговорюється укладання договору із США щодо видобутку рідкоземельних металів. Угода може пожвавити галузь геології, адже видобуток таких металів є комплексною справою.
Попри те, що одна частина родовищ знаходиться на окупованих територіях, а інша частина — на підконтрольних Україні, США зацікавлені у видобутку.
Станом на 26 лютого 2025 року угода вже опрацьована. Це попередній договір, який створить умови інвестицій між Україною та США. Внесок України становитиме 50% майбутніх доходів від ліцензій на корисні копалини та видобування металів. Утім, питання, коли саме буде підписаний договір, залишається відкритим.
У мить нашого з пані Анжеліною онлайн-інтерв’ю я уявляю, що ми стоїмо на платформі станції «Архітектора Бекетова». Старенький таймер рахує секунди до наступного потягу, а з темного тунелю ледь чути мірний гул. Перед очима — холодна червонувата гладь стін, з якої виглядають химери амонітів.
Я продовжую розмову.
— Що амоніти на станції можуть розповісти цікавого про себе?
— Їх не можна назвати рештками. Це сліди від того, що там перебувала черепашка. Тобто молюск помер або його з’їли, мушля звільнилася. Вона опускається на дно, перекривається осадом. Її подальша доля буває різною. Вона або залишиться, і ми можемо її дістати. Або як у цьому випадку: мушля поступово заповнюється піском, глиною, іншими осадами, а потім розчиняється, але залишає цю форму від себе.
Згодом пухкі карбонатні осадки в результаті різних процесів ущільнюються, цементуються. Далі цей карбонатний мул спочатку перетворюється на вапняк, а потім, якщо потрапляє в умови підвищеного тиску й температури, може перекристалізуватися й перетворитися на мармур.
Цікаво, що такий процес у цих породах на станції почався, але ще не закінчився. Я б визначила цю породу як мармуризований вапняк. Порода вже тверда, але це не класичний мармур. Мармур ви бачили, він складається з дрібних кристаликів. Тут ще їх чітко не видно. На цьому етапі ще залишилися «тіні» амонітів.
Ми переходимо від однієї уявної стіни до іншої. Пасажири, які збираються на станції в очікуванні наступного потяга, теж почали дивитися на стіни в надії зрозуміти, що так привернуло нашу увагу.
— Чи можливо штучно відтворити амонітів?
— Генетична інженерія в цьому напрямку працює. Я думаю, якщо будуть відновлювати, першими відновлять мамонтів, бо значною мірою генетичний матеріал зберігся. Амоніти цікаві тим, що жодного скам’янілого м’якого тіла не залишилося, хоча збереглися мільйони черепашок. Учені вважають: можливо, коли молюск помирав, він втягувався всередину мушлі та всередині розкладався. Є відбитки, але за ними нічого не скажеш. Тож генетичний матеріал не зберігся, хіба що можна спробувати восьминога засунути в мушлю, — сміється пані Анжеліна.
Я теж сміюсь, і ми підходимо до ще одного великого жовтуватого сліду.
— Чому амоніти зникли, якщо їх було так багато?
— В історії нашої планети було п’ять великих вимирань, різких падінь різноманіття фауни, переважно морської. Чого це відбувається — достовірно невідомо. Амоніти зникли під час п’ятого вимирання. Дехто вважає, що причиною було падіння метеорита, інші — закислення, пов’язаного з вулканізмом.
Існує версія, що їхнє вимирання було спричинене зменшенням площі морських водойм. Це одна з причин, адже амоніти — морські істоти. А може, вони не витримали конкуренції, бо з’явились інші групи, які їх витіснили на периферію. От восьминоги, найближчі родичі амонітів, дожили до наших днів. У них еволюція пішла в бік позбавлення від черепашки. Може, вона заважала їм рухатись. Тобто ті, хто не змогли адаптуватися, вимирають.
— А де в природі можна знайти скам’янілості амонітів?
— Там, де є породи юрського, крейдового періоду, дуже високі шанси. У Канівському заповіднику, куди ми їздимо зі студентами й студентками, є в деяких місцях породи юрського віку, де зустрічаються амоніти. Проте коли їх починаєш діставати, вони розсипаються.
Цікаво, що в скелястих горах Америки та на Таймирі під впливом певних умов перламутр мушель амонітів скам’янів. Цьому мінералу дали навіть власну назву — аммоліт. Він переливається всіма кольорами. Аммоліт належить до коштовного каміння першої категорії, тобто стоїть на рівні з рубінами та смарагдами.
Я прислухаюсь до слів пані Анжеліни. Дійсно, наше суспільство має створити умови, щоби робота науковиць залишалася в історії не як тінь вимерлих істот у метро, а як дорогоцінне каміння.
Матеріал було створено в межах проєкту «НАУКОВИЦІ», що реалізується громадською організацією INSCIENCE в рамках програми «ЄС за гендерну рівність: разом проти гендерних стереотипів та гендерно зумовленого насильства» (фаза 2) спільно зі Структурою ООН Жінки в Україні та UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення за фінансування Європейського Союзу.
Зміст цього матеріалу є виключною відповідальністю громадської організації INSCIENCE та не обов’язково відображає погляди ООН Жінки в Україні, UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення та/або Європейського Союзу.
