Війна застала харків’янку Наталі Ал Баз разом із родиною в затишному будиночку в Циркунах, у який вони нещодавно переїхали. Буквально за декілька годин село опинилося під окупацією, а в будинку зникли світло й вода. Про свій шлях із окупації, пошук нового дому й облаштування старенького хутора у фешенебельний будинок мрії, а також ведення блогу під назвою «Естетика хутора» Наталі Ал Баз розповіла в інтерв’ю Аліці Піхтеревій у проєкті «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло».
— Як для вас почалося повномасштабне вторгнення?
— Ми із чоловіком і донькою якраз жили в Циркунах. Ми мешкали в будинку чоловіка, у який заїхали місяців за три до початку цього вторгнення. Уранці 24 лютого над будинком почала літати авіація. Були чутно вибухи. Коли ми прокинулися, у будинку вже не було світла, а відповідно, й опалення. Через те, що ми не мали запасів їжі, чоловік вирішив їхати до Харкова. І коли він уже через декілька годин повертався додому, то його просто не впустили в село, де вже стояли ворожі танки. Але він поїхав полями, ледь розминувшись із російським танком. У Циркунах ми були до першого березня. Увесь цей час ми чули вибухи. Бо саме тут проходила лінія фронту, а неподалік у лісі ховалися кадировці. У кімнаті, де ми мешкали, температура сягала +14 °C, а в інших приміщеннях — максимум +7 °C. Ми не мали жодного сховища. Чоловік просто прислухався і за звуками орієнтувався, що відбувається довкола. Першого березня він вирішив, що ми можемо спробувати виїхати.
— Як ви виїжджали? Скільки років було тоді доньці?
— Тоді доньці було п’ять років. Усі місцеві відмовляли нас, щоб ми не їхали. Вони переконували, що ми не проїдемо блокпоста. Але ми вирішили їхати. Зв’язку не було, ми їхали, не знаючи дороги, запитували в людей. Перехожі переконували нас, що ми не проїдемо, радили начепити на машину біле ганчір’я. Ми зробили це й поїхали через цвинтар. На наше велике щастя, на блокпості нікого не було. Потім нам переповідали, що наступного дня на тому самому блокпості окупанти розстрілювали людей.
Коли ми виїхали, то не відразу зрозуміли, де перебуваємо. Ми опинилися біля «Фельдман-екопарку». Проїжджаючи Харків, ми побачили неймовірно розбите місто. Біля лісопарку всюди висіли дроти. На вулицях не було ні машин, ні людей. Здавалося, що ми у фільмі про Чорнобиль. Але ми виїхали й поїхали на хутір до наших друзів.
— Ви маєте такі свіжі спогади. Часто повертаєтесь у той день?
— Сама я не повертаюся, але коли запитують, багато деталей спливає просто перед очима. Коли ми приїхали сюди, я вирішила, що не можу тримати цю історію в собі і світ має знати її.
— Сьомого травня минуло два роки з моменту деокупації Циркунів. У березні 2022 року ви переїхали через Харків і поїхали до друзів на хутір. Це теж Харківська область?
— Так, це Богодухівський район. Ми були один раз на цьому хуторі раніше. Друзі просто вмовили нас виїхати, казали, що там тихо. Ми сіли й поїхали.
— В інстаграмі ви згадували, як потрапили в покинуту хату, у якій не було господарів, як не було й ніяких умов. Які думки ви мали, коли все це побачили?
— Ми ж приїхали відразу до друзів. Вони поселили нас у маленький флігель, бо в хаті не працювала груба. Нас було четверо: чоловік, його молодший брат, я і донька. Там було дуже тісно, але після Циркунів, коли ми напалили грубу, це був такий кайф. Я була щаслива. Туалет, звісно, стояв на вулиці, водопроводу не було. Але тоді це були для мене лакшері умови. Згодом місцеві запропонували, щоб ми пішли собі вибрати закинутий будинок. Хутір дуже маленький. Там усього вісім людей було зареєстровано на весь населений пункт. Чоловік подивився чимало закинутих будинків. Десь були зламані груби. А одну ми знайшли. Там і груба була, і світло. Поприбирали мотлох і вже після восьмого березня переїхали. Потім виникла ще одна проблема: нас четверо, а ліжок у будинку тільки два. То чоловік ходив по хатах, знайшов якісь старі двері та зробив із них ліжко. Декілька тижнів ми спали без матраца, просто на старих дверях.
— Просто не віриться, коли дивишся на фото у вашому блозі. Розкажіть про свій досвід. Як зробити із закинутого будинку таке затишне житло?
— Протягом усього свого життя я люблю створювати щось гарне, естетичне. З дитинства я займалася гендмейдом, потім у нічному клубі, де працювала артменеджеркою, робила декорації. Іще створювала різні костюми, коли займалася дитячим гуртком у Театрі костюма «Епоха». Це був більш ніж просто одяг. Тому мені подобається створювати щось своїми руками. У дев’ятнадцять років я керувала рестораном, де контролювала проведення ремонту.
— Чим найбільше пишаєтеся, яким своїм креативом будинку?
— Мені подобається декоративна стіна, яку ми зробили. Це перший такий елемент нашої кімнати. Проста глиняна стіна, хаотично пофарбована в білий колір шарами. Уже згодом підписниці надсилали мені деякий декор. Сама стіна коштувала нам орієнтовно 100 гривень. Іще мені дуже подобається ідея, яка виникла з ажурними серветками, в’язаними гачком. Я купила їх у секондгенді, вони теж коштували в межах 120 гривень.
Я наклеїла їх на двері, які ми знайшли в якомусь сараї. І це має дуже стильний вигляд, підписниці писали мені, що сьогодні це тренд.
— Чи дорого коштувало перетворити покинуту хату на оселю мрії?
— Точної суми я вам не назву. Тут же є багато елементів, які ми робили, тому що нам хотілося зробити це своїми руками. У нас не завжди виходило з першого разу. Тобто, якби це робили професіонали, мабуть, було б дещо дешевше. Чоловік переробляв водопостачання. Ми намагалися використати те, що мали. У лютому ми саме доробили ремонт у новому офісі в Харкові. То в нас залишалася фарба. І коли в березні 2022 року ми робили інформаційні стенди для блокпостів, то чоловік забрав фарбу з офісу. Спочатку ми використовували те, що було, а потім уже купували, так би мовити, якісь найдешевші варіанти, які були в місцевих магазинах.
— Ви розповідаєте про офіс у Харкові… Як вам, як адептці міського життя, великого міста, удалось адаптуватися до життя на далекому хуторі?
— Можу сказати, що після життя під бомбами, без світла, тепла, води й магазинів на хуторі просто ідеально. Насправді я ніяк не адаптувалася, просто такі обставини. Треба якось і далі жити. Що я можу зробити тут? Мені дуже хотілося, щоб довкола було красиво. Але перше, що ми почали робити, — ремонтувати грубу. Це був не просто ремонт. Ми зруйнували стару й збудували нову. Це був такий квест, але добре, що ми спрямували на те свою енергію. Тоді ми не мали часу думати про війну.
— А скільки часу, до речі, знадобилося загалом, щоб уже було комфортно жити?
— Приблизно в листопаді, мабуть, ми вже зробили ванну й туалет. Але в нас був епізод, коли взимку за -16 °C у трубах замерзла вода. І посеред зими довелося все переробляти знову. Але якщо говорити про повністю завершений ремонт, то, мабуть, у жовтні ми вже все доробили. Але ж ми мали кіз. Увесь цей час ми тримали господарство. У квітні 2022 року ми почали їх купляти для себе й робили сири. Й от уявіть: грубу розібрано, у хаті ремонт, а ще кози, яких треба доїти й робити сир. У нас було дуже весело.
— Як ви вирішили завести кіз? Це була якась давня мрія?
— Чоловік мав якусь таку ідею. А раніше моя лікарка порекомендувала мені не вживати коров’ячого молока, дозволила тільки козине. Коли я почала шукати в магазинах, то зрозуміла, що знайти дуже складно. А потім, після досвіду життя в окупації, коли ти не маєш магазинів і купити нема що й де, ми таки вирішили: нехай у нас будуть кози; коли що, то буде сир, молоко, а за нагальної потреби — м’ясо. Тому до цього ми підійшли комплексно. Вирішили, що якщо ми вже в селі, то чому б не спробувати.
— Як окупація і моменти з виїздом змінили ваше відчуття дому? Чи вірите ви, що є місце, у якому ви можете залишитися назавжди?
— Я мала дуже багато переїздів у житті. Якось так складалося. Я нарахувала орієнтовно 18 переїздів. Але тоді, коли ми переїжджали в Циркуни, я щиро вірила, що це вже востаннє. Ми там прожили тільки три місяці. Моя донька каже, що вона почувається тут як удома. Але для мене це відчуття, думаю, з’явиться, коли я зможу нормально розкласти свої речі, тому що тут дуже мало місця.
— Як узагалі ваша донька реагувала, чи допомагала робити ремонт?
— У Циркунах, коли ми почали косметичний ремонт, вона щось фарбувала. Тут вона вже, мабуть, оцінила масштаби й уже з меншим ентузіазмом поставилася до цього. Щось там на вулиці фарбувала.
— Коли у вас з’явилась ідея створити акаунт про життя на хуторі?
— Іще до війни я думала, що було б класно мати свій блог. Але я дуже соромилася знімати відео із собою, соромилася розмовляти. Але після виїзду з окупації, після того, як мені наша знайома розповіла про людей, яких розстріляли, у мене відбулося переосмислення цінностей. Тобто, якщо я ще живу, це означає, що я маю щось робити, щось вагоме, щоб надихати інших. Спочатку я пробувала вести блог англійською. А потім якось так поступово перейшла на українську. Але для мене це було дуже складно. Я з дитинства перебувала в російськомовному середовищі: школа, інститут.
Пам’ятаю, що щось там штукатурила на веранді й дуже повільно почала говорити українською. Згодом записала перші інтерв’ю, я передивлялася їх: це якесь уповільнене знімання. Думала над кожним словом, але повільно працювала над собою. Я щодня працюю над собою.
— Ваш блог потрошку розростається і ви вже теж виходите на новий рівень ведення соцмереж. Що сьогодні ви відчуваєте від цього блогу? Чи це ваша така вже місія — допомогти деяким людям, пояснити й показати їм?
— Спочатку це була терапія: перемкнути свою увагу на щось. Про що ти говориш, того стає більше. Якщо говорити про війну, її ставатиме більше. А я цього не хочу, я хочу навпаки: щоб навколо була краса, щоб люди навколо створювали, щоб вони не зупиняли свого життя, а продовжували навіть сьогодні, навіть у цих умовах щось робити, щось будувати, щось відновлювати. Це така окрема філософія, і я вірю, що мій блог надихає людей саме на це. А останній рік це більше вже мій блог не просто про естетику хутора, а про ремонт, редизайн, відновлення своїми руками. Я навіть маю навчальний канал із редизайну «Створюй своїми руками», де ділюся своїм досвідом.
