«Харків був, є і буде українським»: спогади учасників Євромайдану

«Харків був, є і буде українським»: спогади учасників Євромайдану

У 2013–2014 роках Харків виборював своє право залишатися українським у вуличних протистояннях. Учасники й учасниці харківського Євромайдану поділилися з медіа «Накипіло» архівними світлинами, спогадами про найгостріші дні Революції Гідності й те, як вона змінила місто. 

«Не забувай, що ти козак, ти українець і маєш постійно боротися», — Ярина Чаговець

Для координаторки «Євромайдану Харків» і волонтерки Ярини Чаговець протести в 2013–2014 роках не були першими. У 2004 році вона брала участь у Помаранчевій революції в Харкові та Києві, тож цього разу навіть не вагалася.

«Не було сумнівів, що я маю долучитися. Потім виявилося, що моя подруга Надія Селинська була на той час однією з організаторок протестів. Я, звісно, подзвонила їй: “Пані Надіє, я з тобою”. Долучилась — і якось так вийшло, що стала постійною ведучою на заходах, як кажуть, “голосом Харківського Майдану”».

Співкоординувати протести вона почала 22 лютого 2014 року, коли євромайданівці зайшли до будівлі Харківської ОДА. 

«На нас напала протилежна сторона, яка була проти свободи, нашого спротиву. Нас запустили в будівлю Харківської обласної адміністрації, яка зараз зруйнована. Поліцейські, які там знаходилися, чомусь на мене подивилися і потім всім казали, що я — керівник. Чого так сталося, я не знаю. Я долучилася до координаційної ради Євромайдану. Там було багато людей із різних напрямків.

Не було ніяких керівників. Просто люди, які брали на себе відповідальність і рухалися далі, долучали до себе ідейників. А за ними вже йшли інші, — і так усі долучалися до нашого спротиву».

Найяскравіше Ярина пам’ятає штурм ОДА проросійськими нападниками 1 березня 2014 року. За її словами, тоді постраждали 106 активістів. Учасники Майдану називали опонентів «колорадами» через георгіївські стрічки чорно-помаранчевого кольору, які за виглядом нагадували колорадських жуків. Активісти, пригадує Ярина, носили стрічки в кольорах українського прапора. 

«Вони напали на будівлю, захопили її. Дуже сильно били. Нас сховав на шостому поверсі працівник ОДА. На жаль, нападники все одно нас знайшли, вивели на вулицю, посадили в коло. Жінки били нас руками і ногами, кричали: “Прокляті бандерівці, якого чорта ви сюди приїхали?!” Ми намагалися якось захищатися, а поліціянт сказав: “Закрийте, будь ласка, рота, бо ми їх не втримаємо. Вони вас просто розмажуть тут”. Поліції було менше, ніж нападників, і вона хоч якось їх стримувала. Мене і двох колежанок витягли звідти якісь дві жінки, що вийшли з натовпу. Вони знали, хто я. Ми розіграли, ніби це мама прийшла мене забрати». 

Того ж дня Ярина почала об’їжджати лікарні в пошуках поранених активістів. Так почалося її волонтерство, яке триває й досі.

«Харків був, є і буде українським»: спогади учасників Євромайдану
Фото: Ольга Іващенко

«Я почала допомагати пораненим на Майдані, а тепер допомагаю пораненим військовим».

Ярина каже, що Революція Гідності її не змінила, бо патріоткою зростала з дитинства.

«Мама, батько, бабуся завжди виховували мене людиною, яка має боротися. А дід казав: “Ти ж не забувай, що ти козак, ти українець і маєш постійно боротися”. Нещодавно я знайшла його лист, написаний за п’ять днів до мого народження. Там написано про те, що відбувається зараз, — ніби він знав, що буде через 47 років, і заповів мені робити саме те, що я роблю».

Про зміни Харкова волонтерка говорить так: «Люди перестали боятися. Вони зрозуміли, що ми живемо у вільній країні, що в нас є демократія. Бо Україна — це класно. Ми вийшли тоді не просто так, а щоб у нас не забирали нашу свободу й демократію. Тоді ми це вибороли, а зараз, на жаль, знову доводиться за це боротися».

«Було відчуття волі й певної розради після тривалого важкого спротиву», — Олесь Штефчук

На момент початку Революції Гідності ІТ-фахівець Олесь уже був частиною харківського руху активістів, що сформувався ще у 2010 році під час боротьби проти вирубки Лісопарку. До Євромайдану він долучився слідом за однодумцями, — і одразу звернув увагу на несподівану проблему.

«На перших акціях побачив, що в нас майже нема національних прапорів і вирішив: треба виправляти. Показово, що на той час небагато було місць по країні, де їх взагалі продавали. Почав закуповувати — так потрошку в нас стало набагато більше української символіки».

На початку грудня Олесь узяв відпустку на роботі та поїхав на Майдан у Київ, а за три тижні зрозумів, що Харків — не менш ключова точка спротиву, тож повернувся додому з новими ідеями. 

«Зустрівся зі знайомим театральним режисером та комп’ютерним дизайнером, і ми вирішили організувати Веломайдан. 19 січня провели першу акцію».

«Харків був, є і буде українським»: спогади учасників Євромайдану
Харківський веломайдан. Фото з особистого архіву Олеся Штефчука

Найяскравіший особистий спогад Олеся — як його дружина заспівала Гімн України під час одного з протестів.

«Ми стояли в оточенні “Беркуту” в Соборному сквері, за спинами  якого були “тітушки” й кричали на нас із лайкою. Там стояла автівка “Укртелекому”, з якої нас намагалися глушити музикою з гучномовців. Ми, чоловіки, стояли кільцем, щоби убезпечити інших учасників спротиву за нашими спинами. Співали гімн разом — і раптом я чую за спиною, як співає дружина. Незабутньо».

«Харків був, є і буде українським»: спогади учасників Євромайдану
Олесь Штефчук із дружиною в Києві. Фото з особистого архіву

Також активіст пригадує ходу від Палацу спорту 22 лютого 2014 року. Того дня харківські євромайданівці пікетували там з’їзд депутатів південно-східних областей України та Криму. На захід мав прибути Віктор Янукович, проте на ньому він так і не з’явився, а згодом взагалі втік із міста. Того ж дня Верховна Рада проголосувала за постанову про його самоусунення від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України. Після цього учасники мітингу рушили ходою до центру Харкова. 

«Було відчуття волі й певної розради після тривалого важкого спротиву. Ми тоді пройшлися до самого центру, і вперше за довгий час відчувалося, що це всеціло наше місто і воно не несе небезпеку тим, хто за Україну».

За словами Олеся, Революція Гідності докорінно змінила і самих містян, і вигляд Харкова. Синьо-жовті стяги до цього висіли переважно на держустановах, а вже під час акцій активісти масово розфарбовували стовпи й вивішували прапори.

«Спершу це була своєрідна битва за вуличний простір: прапори замальовували, а ми фарбували знов і знов. Зрештою, синьо-жовтий закріпився, і зараз уже саме місто стежить, щоб його було вдосталь. Інформаційне наповнення теж змінилося, Майдан сприяв появі та розвитку незалежних медіа, які й досі інформують про те, що відбувається в місті.

Актив Майдану з початком АТО перейшов до волонтерства, підтримки й долучення до ЗСУ, створення добровольчих підрозділів. У вересні 2014-го був встановлений намет “Все для Перемоги”, який був і залишається важливою точкою громадської активності та допомоги фронту».

«У ті дні на вулиці міста виходили сотні і навіть тисячі людей з прапорами України», —Ольга Іващенко

«Харків був, є і буде українським»: спогади учасників Євромайдану
Архівні кадри з Харкова весни 2014 року

Фотожурналістка Ольга почала фіксувати події Революції Гідності в Києві, коли приїхала фотографувати бій Олександра Усика. Згодом через кілька днів повернулася до Харкова й документувала події в рідному місті для світових агенцій Reuters та Associated Press. 

Ольга зізнається: тоді було емоційно важко знімати сцени насильства, свідкою яких стала. Зокрема, під час штурму обласної державної адміністрації (ОДА) проросійськими нападниками 1 березня 2014 року.

«Молодь Майдану, яка в той час перебувала всередині будівлі облдержадміністрації.  Як антимайданівці змушували людей проходити “коридором ганьби”, били руками, ногами, сумками. А потім зібрали усіх на сцені на площі Свободи, поставили на коліна, плювали та знущалися з них. Це було дуже страшно, бо ніхто не знав, що з цими підлітками потім зроблять. Я знімала, допоки могла, а згодом ці світлини побачив увесь світ».

Переломним моментом для міста фотожурналістка вважає ранок 8 квітня 2014 року, коли бійці вінницького спецпідрозділу МВС «Ягуар» звільнили будівлю ОДА від сепаратистів, які напередодні підняли над нею російський триколор. 

«У ті дні на вулиці міста виходили сотні і навіть тисячі людей з прапорами України. Харків’яни показали, що тут не чекають росію, і що тут є єдиний прапор — український. Саме активність містян наочно підкреслила, що Харків був, є і буде українським».

«Це була особистісна зміна», — Роман Даніленков

Співзасновник медіагрупи «Накипіло» Роман знімав на камеру протести в Харкові від самого початку: щодня й щовечора, коли була така можливість. 

«Потім познайомився з Наталією Курдюковою, і почалася наша накипільна історія — з “Харківського кризового інфоцентру” і медіапроєкту громадянської журналістики». Ми не були професійними журналістами. Ми були громадянами з активною громадською позицією. Ми хотіли щось змінити. Донести світові, що Харків — це Україна, а тітушки — несправжні місцеві. Тоді майже не було незалежних медійників і медійниць. Треба було міняти ситуацію.  Спершу було неможливо бути осторонь, а потім — зупинитися. Адже ти розумієш, що твої слова, відео, світлини, — усе це важливо. 

Для мене було недостатньо просто бути присутнім. Мені важливо було показувати те, що відбувається, щоби більше людей долучалось до того двіжу і змін в нашій країні

Тоді це був медіаактивізм: ти на куражі, намагаєшся бути максимально залученим. Справжня журналістика почалася трошки пізніше».

Найстрашнішими Роман вважає моменти, коли «тітушки» ловили протестувальників, влаштовували «коридори ганьби» й били людей.

«Таких облич я не зустрічав у Харкові, окрім цих проросійських мітингів.  Я особисто ходив і дивився на тих людей, знімав антимайданівський двіж, щоб показувати цю мразоту».

«Харків був, є і буде українським»: спогади учасників Євромайдану
Харків, 22 лютого 2014 року. Фото з особистого архіву Романа Даніленкова

Поворотним моментом став день, коли активісти повалили пам’ятник Леніну. 

«Я знімав це і бачив, як влада, принаймні обласна, на той момент не перешкоджала». І це було важливо. Ми думали, що наступного дня набіжать тітушки, бабульки зі сльозами на очах через те, що Леніна повалили, але ні. Це була смерть Кащеєва, коли Ленін упав. Голка зламалася, і Харків показав своє справжнє обличчя. Ті, хто виходили за росіян, злякалися».

«Харків був, є і буде українським»: спогади учасників Євромайдану
Велопробіг із прапорами, 9 березня 2014 року. Фото з особистого архіву Романа Даніленкова

Роман не ідеалізує місто. За його словами, Харків і далі голосував за популістів і «лавочки в місті» замість реальних змін і закривав очі на корупцію у владі.

«Але люди, які були за європейську, незалежну, вільну Україну, стали активними. Вони прокинулися і почали свій шлях: у волонтерстві, медіа, ще десь. Тобто це був переломний момент для Харкова. І це було питання не в кількості, а в якості. Харків показав: ми є Україною, ми маємо та можемо бути єдиними». 

«Харків був, є і буде українським»: спогади учасників Євромайдану
Великий прапор України на Майдані Свободи, 27 березня 2014 року. Фото з особистого архіву Романа Даніленкова

За словами Романа, Революція Гідності змінила і його, і місто. Він відчув справжній вплив громадянського суспільства. «Це була особистісна зміна. Я зрозумів, що особисто для мене є важливіші речі, ніж просто бізнес, який стоїть осторонь». 

«Підходиш до Тараса і бачиш, що люди збираються. Значить, ми вистоїмо й виграємо», — Борис Редін

Громадський діяч Борис Редін уперше він вийшов на протест у 2004-му. Він вважає Помаранчеву Революцію і Революції Гідности пов’язаними подіями. Обидві були передусім протидією московській агресії. 

«За правління Януковича в мене з‘явилася ідея виїхати з країни. Навіть почав учити польську, щоби виїхати в Польщу. Але почався Майдан, і цю ідею закинув. Долучився до протестів одразу, як тільки зміг. Зараз 2026 рік, і нікуди їхати не збираюся. Нам важко, нас обстрілюють, але ми в боротьбі».

Найяскравішим спогадом про Революцію Гідності для Бориса є не окрема подія, а сам безперервний спротив.

«Вистояти ті кілька місяців було насправді важко, інколи й страшно. Але коли підходиш до Тараса (пам’ятник Тарасу Шевченку — ред.) і бачиш людей, — це яскравий спогад, який постійно повторювався. Протистояння з антимайданівцями, які бігали з кийками, приходили з битками, теж яскраво. Але не настільки, як спогади про те, як просто ідеш, бачиш, як люди збираються, і ти там. Це радує — значить, ми вистоїмо й виграємо однозначно. Що й трапилося».

Борис каже: Революція Гідности його не змінила. А Харків, на його думку, став більш українським за цей час. 

Ставайте частиною спільноти «Накипіло» —підтримайте своє медіа

Читайте також

Total
0
Share