На фасаді Художнього музею на вулиці Жон Мироносиць, 11 у Харкові висить меморіальна дошка. Загалом їх там багацько, але сьогодні нас цікавить та, що ліворуч від головного входу, присвячена норвежцю Фрітьйофу Нансену. «Його народила Норвегія, а втратив світ» — викарбувано на ній.
Харківці нині небагато знають про цього діяча, про його роль у гуманітарних і освітніх ініціативах, що рятували українців у часи голоду й повоєнної скрути 1922–1923 років. Взагалі, Нансен був непересічною особистістю, тож давайте згадаємо, хто він був і який доробок в історії по собі лишив.
Якщо погуглити біографію Фрітьйофа Нансена, можна скласти враження, що там описані пригоди не одного, а декількох людей, — таким різноманітним було його життя. Мандрівник-полярник, науковець, океанограф і біолог, викладач, дипломат, Верховний комісар Ліги Націй, філантроп, громадський діяч і нобелівський лауреат — усе це Нансен. В Україні він відзначився саме благодійницькою діяльністю. Втім, давайте за чергою.
Любов до науки й холоду
Фрітьйоф Нансен народився 10 жовтня 1861 року неподалік міста Христіанія, що нині Осло. Він був активним юнаком: проходив по 12 кілометрів на день, змайстрував лук і з ним полював на білок, полюбляв бігати на лижах, із року в рік вигравав чемпіонат Норвегії з лижного кросу, а у 18 років установив світовий рекорд із бігу на ковзанах на дистанцію в одну милю. «Сніжні» види спорту й активностей особливо полюбилися Фрітьйофу.
Ще тоді, в юні роки, герой нашої розповіді здобув переконання, що холод корисний для здоров’я. Це не рідкість серед норвежців і загалом мешканців країн Скандинавії, але Нансен перетворив побутову звичку й хобі на справу чималої частини свого життя. Та до перших експедицій він ще встиг попрацювати «кабінетним науковцем».
Отже, починав Нансен як біолог. Серед перших робіт, що принесли йому визнання професійного оточення — «Матеріали з анатомії та гістології мезостом» 1885 року. Він досліджував нервову систему ракоподібних, м’якотілих і деяких хребетних. Паралельно із університетською роботою Нансен вивчав мови: знав англійську, німецьку, французьку і гренландську.
Колеги переповідали, що його кабінет ніколи не опалювався, там весь час було прохолодно. Близькі відзначали вперту вдачу Фрітьйофа й небажання вписуватися в стандарти інтелігентного суспільства там, де це створювало для нього незручності. Чого лише була варта принципова відмова від ділових стоячих комірців і широких краваток на користь зручнішого повсякденного одягу.
Та науковцю не давала спокою ідея дослідження великої криги. У 1888 році ця пристрасть зрештою витягла Нансена з університетських кабінетів аж до Гренландії. У першій експедиції він ставив собі за мету перетнути острів від східного краю до західного. Це відкрило новий розділ біографії: розпочалися мандри.
Нансен мав захищати докторську дисертацію за чотири дні до відправки в Гренландію. Наукова спільнота зі скепсисом ставилася до мандрівницьких амбіцій колеги, та зрештою це й зіграло йому на руку. Якщо вірити переказам, захист закінчився такими словами опонента Нансена: «Навряд чи можна сподіватися, що молодий чоловік повернеться з походу живим. Якщо він буде щасливішим від того, що отримає перед від’їздом ступінь доктора, так чому б не дати його?».
Так у 26 років науковець здобув ступінь доктора зоології за дисертацію «Нервові елементи, їхня будова та зв’язок із центральною нервовою системою». А у 1897 році, незадовго до чергової експедиції, Нансен уже був почесним професором Університету Осло.
У наступні роки після мандрівки Гренландією було ще декілька визначних експедицій: учений відвідав Північний полюс, Льодовитий океан, Далекий Схід. У ті роки Нансен написав декілька книжок: «Життя ескімосів», «”Фрам” у Полярному морі» та «Перший перетин Гренландії».
У мандрах Нансен не припиняв наукову роботу. У 1902 році він створив Центральну океанографічну лабораторію в Осло, був одним з організаторів Міжнародної ради вивчення морів у Копенгагені. Фрітьйоф Нансен вважається засновником нової на той час науки — фізичної океанології.
Дипломатія та «паспорти Нансена»
Наука й далекі експедиції — це ще не все. Приблизно з 1900 року Нансен відбувся як впливова політична й дипломатична фігура. Від 1906 до 1908 року він обіймав посаду посла Норвегії у Великій Британії, а наприкінці Першої світової війни у 1918 році став представником Норвегії вже у США.
Після Першої світової війни Нансен був Верховним комісаром Ліги Націй у справах військовополонених. Тоді була запроваджена ініціатива з так званими «паспортами Нансена», і це була масштабна історія. Річ у тім, що з Першої світової Європа вийшла закривавленою і пошматованою. Пошматованою, зокрема, і в політичному сенсі: декілька імперій припинили існування, були роздріблені на інші державні утворення.
Відтак з’явилися сотні тисяч людей, які втратили юридичний статус. Хтось мав паспорти країн, яких більше не існує на мапі, інші відмовлялися повертатися до країни з новою владою. Тоді Нансен вирішив скористатися власним впливом у Лізі Націй та загалом у політичному середовищі Європи. ПІсля низки перемовин він висунув ініціативу зі створення «Нансенівських паспортів». Це мало стати посвідченням особи для людей, які втратили громадянство чи не мають змоги повернутися на батьківщину через небезпеку.
Таке посвідчення визнавало понад 50 урядів. Завдяки ньому люди отримували безпечний статус для переміщення між країнами, пошуку роботи, зрештою, розбудови життя заново після війни. У 1938 році, уже після смерті Нансена, Міжнародний офіс Нансена у справах біженців отримав Нобелівську премію за цю ініціативу.
Фрітьйоф Нансен був також одним з організаторів Міжнародної комісії допомоги потерпілим від голоду в росії. І, власне, тут ми хронологічно підбираємося ближче до початку місій в Україні. Але давайте спершу згадаємо контекст.
Голод 1921–1923 років
Точніше, не так. Це був не просто голод. Це був голодомор. Довгі роки цю трагедію початку 20-х років пояснювали страшною посухою, що тоді прокотилася степом і Лівобережжям України. І посуха таки була, ніде правди діти. Але на рівень багаторічної катастрофи її вивів саме радянський податковий терор.
29 липня 1921 року політбюро цк кп(б)у надіслало до цк ркп(б) телефонограму, в якій зобов’язувалося зібрати в урср 100 мільйонів пудів продподатку зі врожаю 1921 року. Того самого врожаю, котрого не те що не було стільки — його взагалі майже не було. Утім, на обсяги нормативів по вивезенню зерна це аж ніяк не впливало. Цифри не так щоби бралися «зі стелі», але… близько до того. І вони були не просто непідйомні для селян — вони були нереалістичні.
Початок 1920-х — це були часи збору так званого продподатку. За цієї політики селяни мали заздалегідь визначену кількість зерна і продовольства, яку мали видати владі. Це мало бути своєрідним пом’якшенням на тлі попередніх стандартів продрозверстки, ба навіть працювати як певний стимул. На папері зазначалося, що надлишки продукції після сплати податку селянин міг продати чи обміняти на власний розсуд. На ділі жодних надлишків не було.
Політика продподатку втілювалася «зі скрипом», тож 12 серпня 1921 року рада з праці та оборони випустила спеціальну «Постанову про застосування надзвичайних заходів при вилученні продпродатку». Згідно з нею, що в села, які чинили опір загонам збирачів продуктів, дозволяється введення військових частин. Тим часом почалися перші смерті. До грудня 1921 року вже було зафіксовано десятки тисяч смертей від голоду.
На початку 1922 року трагедія сягнула масштабів, які неможливо було замовчувати. 14 січня український раднарком прийняв постанову про визнання голодуючими деяких неврожайних губерній урср, а з самої теми голоду в Україні було знято інформаційну блокаду. До цього тема була під забороною: голод визнавали тільки в Поволжі, а в південних губерніях України — лише неврожай. Такою була офіційна версія до січня 1922 року.
Тоді про голод в Україні заговорили, та навіть визнали необхідність просити допомоги з-за кордону. Долучився й Нансен.
Фрітьйоф Нансен в Україні
16 червня 1921 року Нансен був обраний Верховним комісаром Ліги Націй з допомоги голодуючим. Найчастіше його ініціатива називалася просто «Місія Нансена». Місія стикалася з багатьма труднощами. Ставало на заваді й небажання радянської влади звертатися за допомогою та визнавати Лігу Націй, і відверта неприязнь багатьох європейських держав до більшовицького режиму та всього, що з ним пов’язано.
Тим часом на 1 травня 1922-го у п’яти українських губерніях від голоду потерпало приблизно чотири мільйони осіб, або 35% населення. В лютому 1922 року представник гуманітарної організації Фрітьйофа Нансена Відкун Квіслінг, очевидець того голодомору, надіслав звітну телеграму, в котрій засвідчив, що в Україні до семи мільйонів людей «помирають від голоду в найстрашнішому сенсі цих слів». Приблизно 40% голодуючих складали діти.
Темпи допомоги сповільнював сам уряд. Перші вантажі місії Нансена почали надходити до росії ще восени 1921 року, але до України цю гуманітарну допомогу почали пропускати тільки з березня 1922 року. Місія Нансена змогла розпочати роботу на території України лише в середині травня 1922-го. Та навіть із таким штучно створеним запізненням гуманітарна ініціатива норвежця була надважливою: вона годувала сотні тисяч українців.
За цю працю та за багаторічні зусилля з надання допомоги беззахисним Фрітьйоф Нансен отримав Нобелівську премію миру в 1922 році. І кошти, отримані з неї, згодом спрямував на допомогу українцям.
«Місія Нансена 1922 року в Україні, коли творилася історія перших років радянської влади, цікава і для України, і для нас, і для Європи. Є, звісно, російські, вірменські аспекти його праці, але я думаю, що Нансен дуже успішно працював саме в Україні», — зазначав Посол Королівства Норвегія в Україні Олав Берстад.
За даними Музею Голодомору, сумарно за весь час роботи, тобто до літа 1923 року, місія Нансена доставила в Україну 12,2 мільйона пайків, понад тисячу продовольчих і речових наборів, 40 тонн дефіцитних медикаментів загальною вартістю близько 140 тисяч доларів США. Допомогу від Нансена та його організації отримали 90 180 жителів України.
Будинки Нансена та освітня програма
Фрітьйоф Нансен не лише годував українське населення. Для нього було важливо надати допомогу й ліпші умови особливо вразливим категоріям населення. В його баченні це була історія не лише про «хліб насущний», а й загалом про трагедію умов життя. Під час голоду 1920-х років, наприклад, гострою проблемою стала дитяча безпритульність.
Місія Нансена заснувала чимало дитячих будинків. Усі вони називалися однаково: «Дитячий будинок імені Нансена». У народі це були просто «будинки Нансена». Вони працювали в багатьох регіонах України: зокрема, на Херсонщині, Одещині, Полтавщині та Харківщині. В будинках Нансена діти отримували освіту, медичну допомогу та вакцини.
«По-перше, необхідно надати допомогу потерпілим від голоду, а також допомогти селянам відбудувати своє господарство, щоби вони спокійно зустріли майбутнє. Друге завдання — сприяти підвищенню культурного рівня країни, якій належить велике майбутнє. Необхідно допомогти студентам продовжувати навчання, вчителям — займатись педагогічною роботою. Пам’ятатимемо, що для цієї мети нам необхідна не тільки їжа, але й книга. На нас лежить великий обов’язок навчити європейські країни взаємної довіри», — говорив про свою роботу тих років Фрітьйоф Нансен.
Місія Нансена надавала допомогу й академічному сектору. У Харкові коштом організації було відкрито для студентів дві їдальні на тисячу осіб кожна. Українські студенти отримували підручники й одяг. Для професорів складали продовольчі та речові пакунки, а також забезпечували науково-технічну підтримку. Ця програма мала окрему назву «Нансенівська допомога працівникам інтелектуальної праці».
Харків і відновлення після голоду
До Харкова Фрітьйоф Нансен завітав наприкінці січня 1923 року, приблизно за рік після того, як було знято інформаційну блокаду з теми голоду в Україні. Наслідки трагедії все ще були відчутні. Гостро стояло питання подальшого відновлення українських територій. На вокзалі норвежця зустрічали представники українського уряду й колеги з нансенівської місії.
У Харкові Нансен зустрічався з керівниками українського радянського уряду Григорієм Петровським і Християном Раковським, аби погодити план боротьби з наслідками голодомору. Ця зустріч відбулася в будівлі Художнього музею на вулиці Жон Мироносиць.
Побачене в Україні переконало Нансена, що українці надзвичайно вмотивовані відновлювати й розвивати власне господарство. До Нобелівської премії 1922 року Нансен отримав грошову винагороду. Коштом із цієї нагороди, а також власними гонорарами він сформував фонд у 250 000 золотих карбованців, що мав бути спрямований на створення в Україні декількох передових станцій-господарств, обладнаних новітньою технікою.
За задумом Нансена, працівниками станцій мали бути селяни, а управлінський склад — сформований з іноземних фахівців задля обміну аграрним досвідом і технологіями. Організація Нансена забезпечила кредитування селян шляхом видачі насіння, худоби тощо. Планувалося завезення нової техніки. До прикладу, Перша землеробська станція доктора Нансена в селі Михайлівка на Дніпропетровщині отримала 45 тракторів американського виробництва — це був один із найпоказовіших фізичних результатів роботи норвежця в цьому напрямку.
Для України це мало стати полігоном для інновацій, центром підготовки нової генерації українських агрономів, механізаторів і трактористів. Це була красива й масштабна ідея. Та зрештою програму згорнули через посилення авторитарного та диктаторського комуністичного режиму в срср.
Спадок
Нансен помер у 1930-му, у віці 68 років. Для когось він лишається кумиром-мандрівником. Фахова наукова спільнота знає його як професора Університету Осло та видатного біолога й океанолога. Проте доробок, що Нансен лишив по собі як філантроп, гуманіст і громадський діяч, глобально був, мабуть, найвидатнішим.
Для українців і зокрема харківців історія його благодійницьких місій є особистою. Для нас це не лише про порятунок від голодної смерті — це історія допомоги, що еволюціонувала у співпрацю та обмін досвідом. Це було і про їжу, і про прихисток, і про освіту. А ще про те, як світова спільнота звернула увагу на Україну в роки її першого страшного голоду часів радянської окупації. І на чолі тієї світової спільноти однією з найвизначніших постатей був саме Фрітьйоф Нансен.
На згадку про візит Нансена до Харкова на дверях Художнього музею у 2003 році було розміщено меморіальну дошку. Одна з вулиць у нашому місті нині носить його ім’я. Історії його мандрів і кохання Ліна Костенко свого часу присвятила вірш «Любов Нансена». Книги, що сам Нансен писав під час експедицій понад сотню років тому, перевидаються досі.
Цей норвежець залишив надзвичайний спадок із наукових праць, мемуарів і врятованих життів. «Його народила Норвегія, а втратив світ».
