Особливого колориту Слобожанщині додали різні народи, і значущість внеску етносу в нашу історію не завжди співвідноситься з його чисельністю. За всю історію найвищий відсоток німців, які тут жили — 2%, та саме німці принесли сюди європейську науку, стимулювали розвиток сільського господарства, медицини, промисловості, мистецтва й благодійництва. Їхня історія містить яскраві й трагічні сторінки, суголосні й українцям. Разом із німецько-українським центром культури та освіти «Будинок Нюрнберга» дослідили історію поселень німців на Харківщині.
Як німці потрапили на Слобожанщину
Німці жили на території нашої області відносно недовго, приблизно зо два сторіччя. Це час від заселеня перших колоній наприкінці ХVІІІ — і до середини ХХ століття, драматичних часів репресій та еміграції етнічних німців за кордон.
У 1762 і в 1763 роках Катерина ІІ видала Маніфести про запрошення іноземних колоністів до імперії. Їм дозволили прибути з майном, вибрати землю й оселитися колоніями, надали великі привілеї, гарантували свободу віросповідання, освіти. Переселенцям пропонували безвідсоткові позики на придбання худоби, будинків, інвентарю. Привезені ними інструменти й товари не обкладалися митом.
Перша сторінка Маніфесту 1763 року Катерини ІІ
Дозволялися самоврядування, суд, а поліція не мала втручатися у внутрішнє життя. Також на колоністів до 1874 року не поширювалася рекрутська повинность. Тоді її замінили загальним військовим обов'язком, і німців таки закликали до російської армії.
Такі сприятливі умови надали, бо гострою була необхідність господарського освоєння придбаних територій. Катерина ІІ обрала німецьких переселенців, що зажили славу як міцні сільські господарі. Інша причина — своєрідне розв'язання українського й козацького питання, створення ніби противаги національному руху місцевих. А ще заселення й розвиток українських територій дозволив укріпити південні кордони імперії.
Перші згадки про німців з'являються в архівних документах 1656–1690-х років, це були німецькі лікарі. Згодом помітна хвиля переселенців німецького походження — військові різних спеціальностей, інженери, картографи. Вони дослідили місцевість, планували, де розташувати редути, фортеці, вивчали Харків, робили його план і мапу, розробляли укріплення. У ті часи будувалася оборонна смуга, створювалися фортеці та оборонні споруди на випадок війн.
Військові, що вийшли у відставку, поповнили цивільні адміністрації. Великий приплив німців відбувся із введенням губернського устрою в 1765 році, коли з'явилася потреба в чиновниках і кваліфікованих фахівцях.
Далі в 1805 році після відкриття Харківського університету до міста запросили вчених, професорів європейських університетів, майстрів рідкісних ремесел із Німеччини. А після скасування кріпосного права до губернії приїхали підприємці й ремісники, слюсарі, цукровари, винокури, кравці, водопровідні майстри, телеграфісти, торговці.
Діаспоряни звели заводи та фабрики, заробили мільйонні статки, збудували гарні прибуткові будинки, гімназії та лікарні, зробили унікальні наукові відкриття, стали благодійниками й меценатами. До революції 1917 року чимало німців займали найвищі керівні посади: четверо були губернаторами (найвідоміший — Герман Тобізен, у 1895–1902), 300 стали дворянами, а 138 — почесними громадянами міста.
Німецькі колонії Харківської губернії
На півдні Харківської губернії жили німці-меноніти, які переважно займалися сільським господарством. Їхні селища суттєво відрізнялися: німці відразу проводили водогін, будували цікаві й корисні споруди, прокладали якісні дороги.
Місцеві зауважували працелюбність та самовідданість поселенців. Ось що писав один з інспекторів Опікунських органів: «Меноніти в домашньому житті — порядні та охайні, в моральному — тверезі й чесні, а в домогосподарстві — старанні й ретельні».
Німці привезли досвід господарювання, інвентар, техніку та винаходи, але якийсь час не могли ним поділитися через застарілу кріпосну систему, яка гальмувала економічний прогрес імперії. Ситуація змінилася після її скасування і реформ.
Німецька громада значно вплинула на українські промислові та сільськогосподарські традиції. Втім, це не була схема «вчителі — вдячні учні», стосунки етносів у сільському господарстві ґрунтувалися на взаємному впливі. Користь спонукала українців і німців до економічного, культурного й соціального спілкування.
Колоністи продавали сусідам посадковий матеріал для лісів і садів, худобу елітних сортів. В українській традиції ведення господарства обробка землі велася на волах, а у колоністів — на конях, це перейняли й українці. Вони купували німецькі вози з високими стінками і великими колесами з металевими осями, які перевозили значно більше сіна, зерна та іншої продукції.
Німці полегшили обробіток землі, збільшили врожаї, влаштовували ярмарки й торги. Ми завдячуємо їм масовим вирощування картоплі, яка до того не користувалася популярністю в українців, а завдяки німцям стала одним із головних продуктів.
У XIX сторіччі бачимо нову хвилю переселенців на землі Ізюмського та Зміївського повітів Харківської губернії. Вони купували землю в Харківському земельному банку, створюючи нові громади поруч з українськими селами. Сьогодні частина поселень зникла з мапи області, але їхня історія збереглася у документах, архівах і спогадах.
До прикладу — Горохівка у Зміївському повіті, заснована приблизно в 1890 році. Там колоністи викупили понад 1 300 десятин землі. До 1916-го тут було 19 дворів і майже 180 мешканців, що належали до харківської лютеранської кірхи.
Великою колонією був Рижов, нині на території Близнюківської громади. У 1896 році 400 німецьких колоністів прибули з Таврійської губернії та викупили землі, закладені в Земельному банку. За два роки вони подали прохання про побудову лютеранського молитовного будинку. Поруч із поселенням працював цегельний завод Гейнриха.
У Барвінківській громаді в колишньому маєтку дворянина Афрікана Павлова постало селище Африканівка. Тут німці володіли понад тисячею десятин землі. Вони були парафіянами лютеранської кірхи в Харкові та молитовного будинку в Рижові.
Заснована німцями в 1890-х Беззаботівка володіла майже 1 800 десятинами землі. До 1916 року тут налічували понад 40 дворів і понад 340 мешканців. Існували й дрібні хутори: Швейкерт із власним цегельним заводом, Шмідтгаль, Енгель, Фель, Штейн, хутора Заксентретера, Шульца, Тіссенів, Классена, Голгахтера, Кольберга, Михельсона. Кожен мав десятки чи сотні десятин землі та назавжди нанесений на мапу Харківщини. Кожна назва зберігає пам'ять про людей, які обробляли ці землі.
Розгляньмо історію менонітського села Григорівка Ізюмського повіту Харківської губернії. Село розташовувалось у 130 кілометрах на південний схід від Харкова. Західніше сусідньою залізничною станцією була Гаврилівка, а східніше — Барвінкове.
Землю викупили в генерала Григорія Щербакова за 87 рублів за десятину. Загальна площа становила 2 906 десятин. Територія мала вигідне географічне й економічне положення, бо через неї проходило залізничне сполучення. Село побудували на підвищенні, воно складалося з двох вулиць, які йшли із заходу на схід і мали ширину в 140 футів. Вони пересікалися, поділивши село на чотири частини.
Все село налічувало 42 двори і школу, двори жителів мали однакове планування. У східній частині двору знаходилися хлів, господарські будівлі, у західній — загін для великої рогатої худоби й колодязь. Перед житловим будинком розташовувався фруктовий сад, груші, білі акації, квітники. Город розбивали позаду двору.
Із подвір'я двері вели до коридору, звідти — на кухню. Ліворуч містилися вітальня і спальня, де висіли на стінах ікони, портрети німецьких діячів і дзеркало. У будинках була традиційна українська піч, на якій спали, сушили зерно. Поруч із піччю на кухні була й звичайна плита, на якій готували їжу.
Вікна були без кватирок, одинарними. Рами прикрашали різьбою, як в українців. Під будинком копали великий льох, на горищі зберігали зерно й харчі. Із білої глини готували суміш, білили будинки та піч. Піч розмальовували різнокольоровими квітами, низ обводили червоною глиною. Особливістю інтер'єру були дерев'яні меблі.
У німецьку традиційну кухню додали традиційні українські страви. Німецькі господині готували український борщ з салом та часником, варили вареники із сиром і вишнями, смажили млинці.
Школу в Григорівці заснували в 1890 році, перший вчитель — Дітріх Тіссен. У восьмирічній початковій школі вчилися хлопчики й дівчатка 7–14 років. Навчальний рік тривав від 1 вересня до травня, та фактично був коротшим, бо діти допомагали батькам у господарстві. Навесні 1905-го відбулося відкриття ще однієї класної кімнати, там викладав Джохан Фанк. У 1906 році запросили третього фахівця для навчання старших хлопчиків і вчительку-жінку. Школа у селі була й релігійною спорудою, там проводилися церковні служіння, діти проходили конфірмацію, молоді люди вінчалися.
За зразком німецьких поселень українці перейняли лінійний тип забудови з чіткою лінією перпендикулярних вулиць. Головну вулицю завширшки 40 метрів вимощували камінням, освітлювали гасовими ліхтарями. У центрі селища стояли громадські будівлі, школа й церква, далі розташовувалися другорядні подвір'я та маєтки.
Німці використовували обпалену цеглу, а дахи покривали червоною черепицею. Цеглу й черепицю виготовляли на власних заводах із місцевої сировини. В оселях панував порядок. Господарські споруди розташовували поруч із житлом, а в приміщеннях для худоби колоністи ще й копали колодязі. На горищі зберігали сіно й корми. Узимку за негоди з осель можна було не виходити декілька діб: усе під рукою.
Колоністи займалися землеробством, овочівництвом і тваринництвом раціонально, їхні доходи були високими, і німецькі колонії розвивалися успішно. Виробничий інвентар був сучасним: плуги, сівалки, віялки, культиватори, косарки. Німці мали навіть кінні, парові й моторні молотарки та елеватори.
Крім селян, торговців і крамарів у колоніях мешкали представники місцевої інтелігенції, лікарі, фармацевти, вчителі, чиновники та дворяни. Згодом німці почали наймати робітників-українців. Зарплата була високою, але й вимоги до роботи були великі. У німців не було розподілу столу між господарями та робітниками, їли та працювали усі разом. У колоніях з'явилися вулиці, на яких жили українські робітники з родинами.
Німецькі ремісники обслуговували українські села поруч. Майже в кожному господарстві з'являються ремісницькі майстерні, приватні промислові підприємства. А наприкінці ХІХ століття Україну охопила «мельнична лихоманка». Слобожанщина отримала цілу мережу борошномельних підприємств.
Млини у переселенців були трьох типів: млин на стовпі, сорочковий, башенний. Конструкція млина на стовпі дозволяла розвертати його за вітром. Башенні млини — борошномельні підприємства шатрової конструкції мали нерухомий корпус і встановлювались на стаціонарному фундаменті. Дах із лопастями розвертався за вітром вручну. Корпус млина був або восьмигранним, або круглим.
Борошномельні підприємства колоністів відрізнялися від російських та українських. Українські млини були вкриті соломою, а німецькі — деревом чи залізом. Вітряні конструкції були як одноповерхові, так і двоповерхові.
До прикладу: німецький колоніст Герхард Фрезе купив земельну ділянку в селищі Барвінкове для будівництва млина, згодом із братом Пітером і А. Леппом почав будівництво. У мемуарах Фрезе зазначає, що вони неодноразово перебували на межі банкрутства, і змушені були брати кошти в борг та давати хабарі чиновникам. У 1894 році паровий млин почав роботу. Млин був великою триповерховою будівлею, яка мала димар висотою в 30 метрів і зерносховище 15 метрів заввишки.
Продукцію вивозили до Тули, Варшави, Лодзі, до інших міст. Із часом млин не встигав виконувати всі замовлення, і власники у 1904 році побудували нову чотириповерхову споруду. Ці два млини переробляли за добу до 72 тон пшениці.
Борошномельна промисловість і виготовлення сільськогосподарських машин — дві основні галузі німецьких колоністів. У 1910 році в Барвінковому почав роботу завод сільськогосподарських машин «Луч», його власниками були брати Класени, Й. Фрез і Б. Дік. Земля була викуплена у купця Мартиненка і розташовувалася біля залізничного вокзалу. Приміщення колишньої олійниці переобладнали під цех заводу.
Перед революцією на заводі працювало до 200 робітників. Це найбільше промислове підприємство міста випускало і ремонтувало різноманітну сільгосптехніку, а в роки війни виконувало військові замовлення.
Німецький Харків
Німецька діаспора Харкова виступила новаторкою в промисловому, освітньому, медичному, мистецькому, спортивному розвитку Слобожанщини. Завдяки праці німецьких вчених, фахівців, промисловців і митців розвивалися зв'язки з Європою.
Видатні архітектори, промисловці й землевласникам, вправні майстри, будівельники, науковці та ремісники в різні часи жили в нашому місті. Завдяки своїй оригінальності, знанням, досвіду, майстерності залишили після себе слід в історії. Усі вони причетні до того, що Харків розвивався як промисловий і культурний осередок.
У Харкові німці були третьою нацією за кількістю городян. Найбільше було українців, далі йшли етнічні росіяни, а третіми — німці. І жодна діаспора не зробила стільки для міста, скільки німці. Чи не в кожній галузі вони залишили помітний слід. Німці досягали тут успіху і були вдячні харківцям, тож вкладали шалені гроші в благодійність. Адже вони хотіли бачити Харків красивим, успішним, європейським.
Потужні підприємства Харкова ХІХ сторіччя були створені етнічними німцями. Заводи техніки, машин і механізмів Трепке, Мельгозе, Гельферіх-Саде, завод Пільстрема, завод керамічної плитки Бергенгейма — у ті часи відомі на всю імперію.
Із 47 викладачів університету в перші 10 років його існування 29 були іноземцями, а 18 з них — німцями. Кандидатури німців рекомендував Гете, якого згодом Харківський університет обрав почесним членом. Німецькі фахівці вирізнялись високим науковим рівнем: філософ Шад, викладач економіки Якоб, фон Роммель, історик і орієнталіст, перший ректор Педагогічного інституту. Філолог Кроненберг був ректором університету, засновником студентської бібліотеки, Головою Церковної Ради Лютеранської Церкви.
Видатним вченим був хімік Гізе. Першим професором агрономії став Нельдехен, а ветеринарії — Пільгер. Математик Гут був у Харкові піонером астрономії, зробив перші метеорологічні спостереження. Значний внесок у розвиток астрономії в Харкові вклав Людвіг Струве, вчитель академіка Барабашова — він понад 20 років очолював Харківську обсерваторію і кафедру астрономії.
Завдяки німецьким професорам Харків став колискою української журналістики. У 1812 році вийшла перша газета «Харьковский еженедельник» (видавець Лангер, редактор Нельдехен), а в 1817 — перше видання галузевої журналістики «Украинский домовод» (редактор ветеринар Пільгер).
Вишуканий стиль архітектури Харкова значною мірою теж заслуга німців. Ще у ХVІІІ ст. фон Буксгевден був ініціатором введення предмету «архітектура» до програми додаткових класів Колегіуму.
Перші поселення німецьких родин розташувалися переважно в Залопанській частині міста Харкова, там оселилися офіцери, військові інженери, викладачі. Згодом діаспоряни жили в районі нинішньої вулиці Сковороди (Пушкінської, до 1899 року — Велика Німецька).
Перші парки в місті Харкові — це теж справа рук німців: фон Буксгевдена та фон Мінстера. Першим в наше місто привіз троянди військовий лікар слобідських гусарських полків Йоганн Гіорт.
Німці зробили вагомий внесок і в розвиток культури Харкова. У 1814 році за театральну справу взявся антрепренер І. Штейн. Він побудував споруду театру, посилив трупу. Діяльність Штейна вплинула на Квітку-Основ'яненка, а Котляревський увічнив його театр у «Наталці-Полтавці». У 1819 трупою Штейна у Полтаві вперше поставлено і «Наталку», і «Москаля-чарівника» — ці постановки започаткували український професійний театр.
Композитор, піаніст і скрипаль Шульц, що грав у оркестрі Ф. Мендельсона, з 1842 викладав музику в харківському університеті та підготував підґрунтя для заснування у місті музичного товариства. Вплинули німці й на розвиток образотворчого мистецтва, викладали у колегіуму та університету. Колекція гравюр прусського вченого фон Аделунга стала основою університетського музею. Багато німців були вчителями видатних українських художників в Академії мистецтв.
Навіть у харківському спорті німці були піонерами. 1893 року Трепке заснував перше гімназичне товариство. У 1909 році першою футбольною командою в місті стала збірна заводу Гельферіх-Саде. Вона складалась з іноземців, але грою захопилися й харківці.
Краще пиво «Баварія» та «Нова Баварія» варили Кнапп і фон Пільхау. Кондитер Жорж Борман поставляв свої вироби до столу імператора. Леопольд Кеніг став найзаможнішим цукроваром і господаром Шарівського палацу.
Це найвідоміша архітектурна пам'ятка Харківської області. Дивовижної краси та оригінальності садиба, дивовижний парк із рідкісними деревами — маємо надію, що цей прекрасний архітектурний ансамбль ми збережемо для нащадків. І що німецька спадщина існуватиме не лише в людській пам'яті, мемуарах чи на фотографіях, а й у матеріальному вимірі.
У статті використані матеріали статей, публікацій, дисертацій авторів: Андрія Парамонова, Антона Бондарєва, Інни Швайки, Івана Сергеєва, Володимира Вардашка, Ольги Савченко, Ірини Назарчук, Оксани Мельничук, Дмитра Мєшкова, Віктора Хаустова, публікації сайту Української Лютеранської Церкви міста Харкова.
