«Багато речей цінуєш більше, коли втрачаєш». Історія офіцера НГУ, звільненого з полону 

Арсеній Михайлов — військовослужбовець із Харкова. Він брав участь в обороні Харківщини та Серебрянського лісу, був поранений, пережив 27 місяців полону: в луганській комендатурі, у катівні, у в’язниці. У червні 2025 року повернувся в Україну, а нині служить у Східному Харківському теруправлінні НГУ.

Я познайомилася з нацгвардійцем на фестивалі Docudays UA. У пам’яті закарбувалося, наскільки щиро він розповідав про досвід полону і проблеми, з якими стикаються звільнені захисники. А ще — наскільки сильні в Арсенія жага до життя й мотивація. В інтерв’ю він розповів про військовий шлях, помилки, пережиті тортури, тригери після повернення додому та про те, що війна в людині змінює назавжди.

Далі — пряма мова.

Чим займався до того, як прийшов у військо

Я працював у KFC. До того навчався в Харківському національному університеті будівництва та архітектури на спеціальності «гірничо-технічне будівництво та інженерія водних технологій». 

Також учився на військовій кафедрі. Вона розкрила мені очі, я на практиці дізнався, який це великий схематоз: і для студентів, аби відмахатися від армії, і для викладачів, які отримали звання суто за вислугу років. Військова кафедра призначена навчати офіцерів запасу, і одне із завдань офіцера — паперова робота. Знадобилося лише вміння малювати карти вогню. Правильно складати рапорти, документи — не вчили. 

Коли я мобілізувався у 2022 році, сидів в окопах як солдат: командування будували на тих, хто має досвід. Мене не поставиш: я без бойового досвіду, не зможу командувати, не розумітиму, що необхідно робити. 

Про перші дні повномасштабного вторгнення росії

Війну я зустрічав під час нічної зміни на роботі. Почались обстріли, я розбудив хлопців. Ми пішли в найглибшу частину приміщення, щоби нас вторинкою від скла не покорябило. Ми почекали, потім поїхали по домівках. Допоміг родичам усього закупити, разом заклеїли вікна. Я ліг поспати, поки була можливість. 

Уранці 25 лютого із зібраним рюкзаком попрощався з родиною та пішов у військкомат. Як у фільмах: родичі плачуть, я штовхаю пафосну промову з думкою, що не доживу до кінця першого тижня. Я розумів, що не викопано фортифікації в Харківській області, та поки командування розбереться, буде повний хаос. 

У військкоматі добровольців відправили спочатку до 92-ї бригади, висадили з автобуса, чекали, поки дійде черга. Тут дали команду розбігатися, бо почалася евакуація. Ми знову в автобус — назад до військкомату. На окружній бачили підбиті російські БМП. Повернулися, чуємо, як арта працює, оборона вже точиться навколо міста. 

Зрештою, мене привезли в 5-ту Слобожанську бригаду НГУ, яка тепер має назву «Скіф». Були виїзди на вокзал, контролювати евакуацію людей. На початку березня 2022 року ми виїхали під Чугуїв, прикривали фланг 92-ї бригади. 

Як отримав поранення

Я швидко навчився бути в бронежилеті. Бігав із пострілами для РПГ: оскільки я офіцер після кафедри — командувати не поставиш, тож був помічником гранатометника. Березень був теплим. Я зняв із «Корсара» протиуламковий захист, бо він незручний. 

Наприкінці квітня я повернувся до частини. Фронт відсунувся: там, де ми стояли, уже був тил. Як зняли шви, я записався добровольцем на бойові. Наш батальйон виїжджав під Балаклію. Із добровольців сформували групу й відправили першими. 

Про службу на Харківщині

Від травня до кінця липня 2022 року я перебував у Явірському під Балаклією. Мене перевели в інший батальйон, на ротації в тилу. Я заповнював різні папірці, складав графік чергування. Потім була невеличка підготовка, вона співпала з харківським контрнаступом, і батальйон доєднався до нього. Я напросився на перший ВОП у Голубівці, фактично був командиром відділення.

Після харківського контрнаступу була ротація в тилу на Харківщині, де я перейшов до виконання обов’язків заступника командира роти з роботи з особовим складом. Наша рота перебувала там до ротаціЇ під Кремінною в Серебрянському лісі. 

«У лісі було складніше, ніж у Бахмуті»

Там були важкі бої, хоча Серебрянський ліс був немедійним. Наприкінці 2022 року і на початку 2023-го всі казали про фортецю Бахмут, гурти випускали пісні. За кількістю обстрілів Серебрянський ліс перевищував Бахмут. У полоні я стикався з хлопцями, які в місті стояли, вони казали: «У лісі була повна жопа порівняно з Бахмутом».

Ворог наступав, щільно обстрілював. Але в лісі були й переваги, наприклад, пісок: він легко копається, навіть коли холодно. Замерзлий чорнозем — проблема; скелястий ґрунт — ще складніше. Також ліс давав матеріали, чим накривати позиції. Можна було спокійно викопати вночі, накидати гілочок. Зараз набагато важче через дронову компоненту, яка сильно масштабувалася. Серебрянський ліс довго тримався. На жаль, зараз він окупований. Це класне місце. Коли бачу відео з лісом, аж мурашки шкірою. 

Як потрапив у полон 

З’явилась інформація, що противник закріплюється в болоті праворуч від нас. Командування наказало зробити дві позиції. Я заводив людей: описав, де копати, і сказав дочекатися, коли темнітиме, аби ворог не побачив і не насипав туди. У темряву я проходив позиціями, роздавав тепловізори, нові акумулятори на радєйку. На мою думку, люди мають бачити командира, чути від нього, що відбувається в секторі.

Наступного дня почалися штурмові дії. Хлопці чомусь не дивилися на болото, і противник там прорвався. Почув по рації «Допоможіть» — і на зв’язок більше не виходять. Я понісся туди. Замість подумати і взяти когось на прикриття, пішов сам до позиції. На підході бачу: йде бій. 

Із-за дерева з’явилася голова. І тут я думаю: «А раптом наш?» (бо в нас трофейні каски були). Відтоді почалася низка фатальних помилок. Вилазить, бачу червону пов’язку. Замість того, аби стріляти, роздумую: «Ми близько стоїмо, встигнемо вистрілити. Якщо буду поранений, не надам собі допомогу й помру. Треба його обманути». Удаю, що здаюся: кладу зброю, руки догори. Він підходить, а я зловив ступор.

Встаю і б’ю противника каскою по бороді. Замість того, щоби завдати ще шкоди, приходить найдурніша думка: дати по тапках. Я біжу — у спину прилітає автоматна черга. Я падаю. Поталанило, що все в бронік. Той сам дивується, як так вийшло. Мені пощастило, що він не зробив контрольний постріл у голову. Ведуть до старшого. Я стараюся найдорожче себе продати, кажу, що офіцер. Вони вирішують відійти зі мною. 

Ну, я біг рятувати й фактично врятував: так себе заспокоюю щодо цієї помилки. У цивільному житті помилка — просто помилка, у більшості випадків нічого не станеться, ніхто не помре. А на війні помилка — людське життя, твоє життя, дурні смерті. 

Цей приклад показує, наскільки важлива підготовка. У стресі ти падаєш до рівня своїх навичок, а моя підготовка була недостатньою. Потрібно працювати на рефлексах, які відпрацьовані постійними навчаннями. Наприклад, тактична медицина. Більшість не має тренувального турнікета, щоб у вільний час накладати собі чи комусь. 

Перші години полону

У них була постійна тактика: як сутеніло — мінімум один штурм, аби зайняти хоча б частину позиції. Оскільки вони вирішили зі мною відійти, довелося сидіти до ранку. Мене передавали від підрозділу до підрозділу. Останні, хто вів до розвідників, казали: «З тобою буде все добре, перевдягнуть у гражданку, ніхто бити не буде. Ми не ви». Я відповів: «Мужики, я вам вірю, але знаю: чим далі в тил, тим зліші військові». 

Мої слова підтвердилися. Як тільки мене передали — прилетіло пару плюх, і я не зрозумів, як уже стояв на колінах. Потім засунули в машину, ствол до обличчя, почали допит. На голову одягли пакет, аби важче було дихати. Якщо бачили, що встиг вдихнути, рухали кулаками, щоби повітря швидше вийшло. 

Дорогою в мене забрали берці, дали їхні. Коли били молотком по пальцях ніг, мені не було боляче, тому що берці були шкіряні, з хутром усередині. Проте я верещав, ніби дуже боляче. Там були люди габаритні, а я невеликий: вони більше б сили доклали і зламали б мені щось. Коли фсбшники допитували, під’єднали тапік, аби злякався: їм не сподобалося, що я «якось спокійно сиджу». 

«Коли клеми під’єднують до вуха й пальців на нозі, вигибає крізь усе тіло». Про катування струмом у луганській комендатурі

Спершу на п’ять днів засунули в одиночку, де я нарешті зміг виспатися. Потім перевели до інших полонених. Я зрозумів алгоритм. Спочатку допит, якщо їм не сподобалося — другий. Потім знімали пропагандистський відос, який підтверджував, що ти в полоні. Далі оформлювали документи на СІЗО: заповнювали невеличкий бланк, робили фото. Після СІЗО — колонія.

У мене був один допит, і більше не чіпали. Потім викликали мгбшники. Там уже все, як у фільмах: мішок на голову, під’єднали клеми до вух і били струмом. Більшість запитань пов’язана з їхньою пропагандою: «де у вас іноземна техніка, біолабораторії, де полонених катуєте». Я сидів у шоці, не розумів, що від мене хочуть, ще і струмом б’ють. 

Там я усвідомив, що фраза «блискавки в очах» — не щось видумане. Вуха тиждень відходили. Найбільш неприємно, коли клеми під’єднували за одну мочку та пальці на ногах. Тоді вигибало крізь усе тіло. Коли били струмом по ногах, вони самі піднімалися — теж неприємно. На пальцях ще два з половиною місяці лишалися шрами від опіків. 

Наприкінці березня 2023 року мене ще раз відвели на допит. Зняли маску, переді мною — вісім тіл. Мене повалили на підлогу. Серед них був один невеличкий, метр із кепкою. Видно, що людина дорвалася, висловлювала злість шляхом побиття. Він гамселив мене гумовою дубинкою по руках, ногах, голові. Інші казали: «Що ти робиш? Ти йому заважаєш відповідати». 

Ще був мужик із палицею зі штирем. Поштрикав мене у спину й пішов задоволений. Потім вони кудись пішли, я почув, що одному тополя на машину впала, у той день якраз був сильний снігопад. Я подумав: «Да! Боженька помстився за мене». 
Пізніше в комендатурі був ще один допит. Ставили ті ж самі питання, били струмом. Це була комендатура в Жовтневому районі Луганська. Звідки я про це знав? Там написано було. Причому навіть не «Октябрський» район, саме «Жовтневий».

Про запис інтерв’ю задля пропаганди

Якось під вечір мене забрали: це було на початку травня. Пацани навіть подумали, що мене везуть розстрілювати. Зазвичай було швидко: тиждень-два, і поїхали далі. А я вже другий місяць сидів. Викликали, подивився: камери, наручники, бити нічим. Ага, ці катувати не будуть. 

У мене взяли інтерв’ю, причому згідно з журналістською етикою: щоб отримати якусь довіру, а потім вирізати потрібне для себе. Я думав: треба їм щось дати таке, за що потім побратими не скажуть: «Що ти натриндів?». Я назвав деякі реальні проблеми в армії, наприклад, щодо «аватарів» . Їх невеликий відсоток від загального складу, але випадки гучні, тож про них часто говорять.

Безкоштовна праця заради миті назовні

Комендатурники забирали на роботи по території, на кухні чи в інших приміщеннях: щось помити, вирвати траву тощо. Полонені погоджувалися, бо це можливість побути ззовні. Ми постійно сиділи в підвалі, і побачити сонце могли максимум два рази на день: коли в туалет виводили. 

Мене також залучили до робіт. Нас вивозили на різні об’єкти: на полігоні покришки покидати, розгрібати територію. Дозволили зняти балахон з голови, можна було подивитися навколо. Якось біля під’їзду прочитав: «Перевипуск карт “Ощадбанку” без фотографії». Це 2023 рік. 

Фсбшники тримали максимальну секретність, а комендатурники одразу здали, як все відбувається: спочатку в СІЗО, звідти на табір, далі вже можна потрапити на обмін. Усе, начебто мені вже роблять супроводжувальні документи на СІЗО, воно теж в Луганській області. Комендатурщики казали, що скоро потраплю додому. А я думав: невідомо, скільки ще проведу в СІЗО, бо деякі п’ять-шість місяців могли сидіти, а потім ще табір.

Випробовування «душегубкой»

Приміщення комендатури якась інша структура забрала. Частину полонених відправили на новий об’єкт — «душегубку». Чого така назва? Перші камери, в які нас засунули, були невеличкі, сиділи по десятеро. Було душно: стіни текли, повітря не циркувало й могло проходити від однієї кімнати до іншої тільки через двері. Повидавали нам матраци, а ті пліснявою зацвіли.

Потім зробили велику камеру приблизно на 40 людей. Одна зі змін охорони принесла нам годинник із вимірюванням температури й рівня вологості: він показував +36°С і 90% вологості. Це майже римська парна, де ми перебували десятками годин. Після роботи дозволяли швидко в душ сходити. Виходив мокрий, висихав, а за 20–30 хвилин знову мокрий. Іноді лихоманило: така реакція на спеку.

Цим годинником охоронці зіпсували наміри фсбшників, які створювали умови, аби ми втратили плин часу. Коли виводили на прибирання території чи будівельні роботи, щоразу питали, який сьогодні день, і дивувалися, як називав. На запитання, звідки знаю, відповідав: рахую.

Як спецслужбісти намагалися завербувати

У комендатурі я був два з половиною місяці, у «душегубкє» — вісім. Заїхали у червні 2023 року, а за місяць з’явилися плакати з російською символікою. Один, типу психолог, вмикав радянські фільми і розказував, як «усі раніше жили разом, як було добре». Потім відео з Діаною Панченко та Олесею Медведевою зі «Страни.ua», починаючи з 2014 року, мовляв: «Бачите, це ваші». Але ми знаємо, що вони не наші. 

Декого виводив на дискусію. Полонені доводили, що українська мовна політика правильна, а психолог казав, що почитає про це, аби предметно вести дискусію. На наступний день: «Я почитав, правда, ніякого притиснення немає, в побуті спокійно якою хочеш можна спілкуватися. Нам би так само, бо багато приїжджих, які не вчать російську мову». Таким чином він підкупав, будував довірчі відносини. 

У певний момент ще один з’явився: він жодної участі не приймав у вербуванні, просто стояв чи сидів. Ми дійшли до висновку, що це стажер. 

Я намагався мовчати, бо відчував: щось скажу — і мені жопа. Якось зайшло за Крим — не стримався, почав аргументувати, що півострів незаконно відділили. Пізніше цей стажер викликає мене і каже: «Дивись, є книжечки, давай ти будеш їх читати, а потім мені переказувати». А там навіть охоронці ходили з автоматами: сидиш в туалеті, а поруч охоронець тебе розпитує про форму. Особистий простір зруйнований, постійне відчуття, ніби ти під прицілом. І коли пропонують щось, відмовитися не можеш. 

Було три книжки. Перша — про молодого офіцера, який тільки закінчив навчання і проситься відправити в поля замість того, щоби стати командиром навчального взводу. Він рушає до Брестської фортеці, де починається конфронтація Німеччини та радянського союзу, коли Британія нарешті не одна воювала з нацистами. Це в росії люблять казати, що радянський союз один переміг, проте єдина країна, яка самостійно воювала з Німеччиною у 1940–1941 роках, — це Британія. Книжку обрали не просто так: вона з певними фактами, співвідносними з моїм життям. 

Один хлопець після допиту розповів: «У мене питали, що можу розповісти про тебе, чи у нас замполіти на позиції ходять». Не було гарантії, що хтось із полонених не підслухає мої розмови і не ляпне щось. Армія — зріз суспільства, всюди є люди, готові за цигарку продати іншого, з ким захищав Україну. На жаль, деякі люди настільки залежні, що за можливість покурити зроблять багато що. 

Прочитане я мав переказати фсбшнику, а потім написати твір на чотири листки. Ще я мав вивчити вірш, уже його не пам’ятаю, але головний рядок там: «Нє трож товаріща моєго». Я спілкувався російською мовою, проте українізми проскакували. Я остаточно перейшов на українську мову в 2022-му, цей шлях зайняв вісім років. Коли в полоні чув свій голос російською — Боже, як це було боляче.

Друга книжка була про молодого офіцера, який невдало прийшов у розвідку. Третя — про хлопчика із загостреним почуттям справедливості. Коли я фсбшнику переказував книжки, він став проявляти садистські схильності. Дивишся в очі й бачиш: маньячелло. Йому не сподобалося, що я використовував слово-паразит «вот». Щоразу, коли я його говорив, фсбшник бив трубою по плечах. 

У період моєї епопеї з книжками, приблизно з вересня, почалися затяги: пересування «ластівкою», три-п’ять хвилин на прийом їжі, дві хвилини на туалет, п’ять хвилин на душ. До цього не було таймінгу. Вночі мене водили прибирати на другий поверх, де була адміністрація. Там дозволяли пересуватися нормально, не «ластівкою». 

Охоронці змінювалися щодва місяці, були два найлютіші, які знущалися з полонених. Один із позивним «Алабай», іншого ми називали «Флажок», бо ходив у кепці з прапором срср. Одного із хлопців забили до смерті в карцері. Нікого не покарали. 

Останні розмови про книжки я намагався затягувати, спеціально тупив, гаяв час, щоби фсбшник змучився. Він продавився: потім я тільки твори писав за прочитаним. 

З’явилися інші фсбшники. Викликали хлопців і запитували, яка Україна була б ідеальною, закидували тему про українську республіку. Банерів стало ще більше. Вони придумали нову назву Україні, прапор, який нагадував ізраїльський: замість синіх смужок — червоні, замість зірки Давида всередині — хрест, знизу півмісяць. Придумали гімн, перероблений з радянського. Ще слоган: «Один народ, одна віра, одна справа».

П***рам в обличчя кажу, що вони п***ри

Полоненим охоронці розповідали, що вони потраплять на обмін, але треба знятися в пропагандистських відосиках. І мені запропонували. Якось мені кажуть: «Або ти погоджуєшся на зйомку, або можеш забути про обмін. Це єдиний спосіб потрапити додому». При всьому небажані, вони так чи інакше дотисли б. 

Я погодився, мене повели в кімнату для запису. У кімнаті виставлено світло, я одягнув форму. Треба озвучити фрази російською й українською. Остання така: “П***ри і содоміти разрушают наше общєство і армію ізнутрі”. Читаю, сміюся, випалюю «П***ри”», роблю паузу. А в голові усвідомлення: я зараз п***рам в обличчя кажу, що вони п***ри. Не стримуюсь, починаю реготати. Один зі знімальної групи запитує: «Може тобі ногу прострелити, щоб не так смішно було?». На третій раз я зміг сказати. 

«Коли били струмом, відчував себе тиранозавром»

За деякий час мене знову викликали. На столі стоїть тапік, поруч — фсбшник, який давав книжки, та один зі знімальної групи. Вони під’єднали «тапік» до мізинців — я на досвіді зчепив щелепу, аби не прикусити язика й щоки. Вони покрутили «тапік» — нічого не відбулося, неправильно під’єднали дроти. Потім виправили. Я був ніби тиранозавр рекс: через струм руки вигнуло. Чим довше крутили, тим більше діяло на м’язи спини. Я вставав і робив отак: «орррр». Напевно, якби я був на їхньому місці, було би смішно.

«Нас називали за номерами»

У «душегубкє» охоронці та фсбшники називали нас за нумерацією, не на ім’я. Якось все змінилося: було 126-й, 127-й, а потім раз — і 700-й. Це робили спеціально для демотивації, аби ми думали, ніби багато полонених до них потрапляє. 

«Офіцер гру мене б особисто задушив, як це приємно чути!»

У «душегубкє» був один «Клєвєр», без нього неможливо нікого запустити чи випустити з території. Якось він прийшов п’яний, представився офіцером гру, умовляв піти на контракт, розповідав, що перша дружина була українкою, і він робив їй кунілінгус. Ми ледь стримали сміх, охоронці теж. Він наказував то відвернутися, то повернутися — настільки неадекватний, що незрозуміло, як себе поводити. 

Один із хлопців запитав, чи дадуть подзвонити додому. «Клєвєр» відповів, щоб забули про це, і додав: «Ти випадково не Михайлов? Ні? Тобі пощастило». У мене була цікавість, що ж я зробив, що він мене не любить. Якось «Клевер» трапився, коли мене забирали прибирати на другий поверх. Він запитав мій номер, прізвище. Я назвав, а він відповів: «Особисто б задушив. Ну ладно, працюй». Я подумки: «Офіцер гру мене б особисто задушив, як це приємно чути!». 

Що допомагало триматися

У першу чергу — надія, що поміняють. По-друге: попри те, що трапляються зради й багатьом там не можеш довіряти, все одно знаходиш людей з адекватними цінностями. Вони готові поділитися з тобою останнім, і ти з ними. На виправній ще допомагало, що там займалися спортом, підтримували себе у формі. Воно і психіку тримало.

Як окупанти погіршували умови за відмову прейти на їхній бік 

У «душегубкє» полонені відмовлялися переходити на бік окупантів. Ми, офіцери, також. Проте нас притримували, аби дотиснути, і поводилися жорсткіше. Почалося вивчення віршів, ганяли на зарядку. Я прибирав у приміщеннях, де була адміністрація, тож охоронці мене не чіпали, крім «Флажка». Якось будили посеред ночі, я не одразу прокинувся — мене вдарили головою об стіну. 

Нелюдські умови карцеру

Дні йшли, ми відмовлялися від переходу на їхній бік. Усіх спустили на підвал, а мене засунули в карцер на тиждень. Заборонили сидіти, спати, лише один раз дозволяли виходити в туалет, тримали на хлібі й воді. Один з охоронців сказав, що поважає мою силу волі. Під час нічної зміни він приніс каремат і курточку, і я зміг три години поспати. 

Його лояльність зникла після однієї фрази. Охоронець розповів, що до мене тут був молодий хлопець з «Азова», він казав, що в Україні «Азов» — елітний підрозділ. Я підтвердив: «У нас так вважається». Той залетів у карцер і почав мене лупцювати. 

Інші охоронці вдарили трубою по кісточці, від чого опухла нога. Друга нога також почала опухати, бо я постійно стояв. На третій день, коли я ковиляв «ластівкою» до туалету, охоронці покликали доктора. Він дозволив сісти. До цього я не стояв, тільки коли говорили качатися, присідати або ще щось робити. 

Через це почалися галюцинації, я вирубався. Потім охоронців поміняли, ті були якісь сором’язливі, пошепки спілкувалися. На їхній зміні я дозволив собі заснути, скрутився на лавочці. Мені вже було байдуже, якщо будуть бити, — я вже не вивозив. 

Період СІЗО та колонії

У січні 2024 року нас відправили у СІЗО. Пощастило: я потрапив у єдину камеру, де не було клопів. Пробув там приблизно 18 днів. Можливо, якби я посвіжіше потрапив туди, мене б били. Тому що деяким не щастило, хто був із елітного підрозділу чи мав певний статус. А з мене що взяти: я вже майже рік у полоні. Брали відбитки пальців, на допиті більшість питань — знов про іноземну техніку, найманців і біолабораторії. 

У лютому 2024 року перевели у Свердловську виправну колонію № 38. Я перебував там 16 місяців, до обміну. Там було нормальне ставлення до полонених, бо ми працювали. Крім нас, там був один барак зеків, інший — відказників: тих, хто відмовилися від обміну.

Тривалий час росіяни не підтверджували мене: тільки на 13-й місяць полону. Відео було викладено, що я у них, але офіційно не казали. Я про це дізнався від родичів, уже коли повернувся. Із нашої невеличкої юрби мене одного з перших підтвердили. Інших обміняли наприкінці весни та на початку літа.

Під кінець почалися затяги: коли приїжджала перевірка, ми стояли під сонцем доти, поки перевірка не поїде. Зникли всі переваги, що були. Зеків було мало, основне виробництво трималося на полонених: робили гроби, вінки. Там давали сигарети, тому охочих було достатньо. Я під кінець почав працювати, коли стало мало людей. Не скажеш же, нехай іде трьохсотий або старий, коли потрібно таскати залізо. Тому йшов. А якби відмовилися працювати, гайки підкрутили б, не хотілося піддавати ризику інших.

Найскладніше внутрішнє випробування в полоні 

Важко було перетерпіти період у «душегубкє», особливо вербовку. Були випадки, коли відмовляєш іншого полоненого від переходу, а він тебе не чує. Він вірить фсбшнику в масці, а не співгромадянину, з яким на одному боці воював. Чуєш від людини: «Я знаю, що це жопа, але я занадто старий, щоби сидіти в тюрмі». Хлопцю 38 років, він перейшов на бік ворога, його або наші знищать, або фсб, коли стане непотрібним. 

Виходить, людина свідомо обрала смерть, проміняла надію повернутися додому на незрозуміло що. Їм фсбшники напряму казали, що з ними будуть розбиратися після кінця війни. Із надією набагато легше жити, ніж із тим, що ті полонені обрали. Бо є сподівання: настане день, навіть після закінчення війни, але ти повернешся додому.

Тиждень невідомості перед обміном 

Процедура така: людину викликали на штаб і питали, чи погоджується вона на обмін. Зазвичай уже наступного дня називали прізвища й забирали. Коли був обмін 1 000 на 1 000, усе затягнулося на три дні, бо з табору забирали 102 людини. 

А мене смикнули за тиждень. Пройшла чутка, що буде обмін «усіх на всіх» трьохсотих і тих, кому до 25 років. За два дні збирають трьохсотих. Логічно, що вони насамперед мають їхати. Проте хтось із групи каже: «Та все, нас викинули зі списків, можна забути про обмін». Через одного попаяного всі почали паятися. 

Зрештою, нас забрали на обмін і відселили в окремий барак. Там тримали й інших полонених, яких привозили з інших зон перед обміном. Вивели, посадили в автозак, кудись повезли. Спека, хлопці просили води. Мені прийшла думка: «Добре, що вранці випив водички та сходив у туалет. Здається, далі нормальних умов не буде».

«Навіть наостанок не могли по-людськи повестися»

Нас привезли на аеродром, зав’язали очі та руки, засунули в літак. Ми летіли в інше місто, там ще догрузили полонених. За розмовами охоронців зрозуміли, що везуть у москву. Як висадили з літака, завели в якийсь ангар. Нас не розв’язували, дозволили присісти на бетонну підлогу. На прохання в туалет давали баклажку. Пити не давали. 

Ми сиділи з зав’язаними руками й очима. Хтось просив інших полонених потримати баклажку, бо не видно ж куди. Хтось рвав скотч на руках, робив справи, а потім мав говорити: «Гражданін начальнік, дозвольте звернутися. Зав’яжіть, будь ласка, руки». Просто треш, росіяни навіть наостанок не могли по-людськи повестися. Це ж не проблема: огородити невеликий простір ширмочками, поставити лавочки, кілька біотуалетів, паки з водою. Хоча б мінімум гуманного ставлення навіть тут не виказали.

Ми чекали в ангарі до ранку, потім — знову в літак. У повітряному просторі білорусі зняли з нас пов’язки, звільнили руки. Ми дочекалися, поки вертухаї відійдуть, та одразу до ілюмінаторів: «О, гомельський аеродром». І швидко назад, аби не побачили.

Як перетинали кордон у білорусі

Коли виходили з літака, дозволили не тримати руки за спиною, проте голови ми повинні були опустити. Викликали за прізвищами і по 40 людей заводили до автобусів. На кордон приїхали о дев’ятій ранку та чекали до обіду. Навіть могли вивести в туалет. 

Там стояли автобуси на білоруських номерах, а також машини швидкої допомоги, аби перевозити трьохсотих, полонених з ампутаціями, хворобами. Багато хто в полоні підхоплює туберкульоз, гепатити. У виправній колонії, де я перебував, загинули двоє людей із туберкульозом, ще один — від інфаркту чи інсульту. 

Водій автобусу поводився добродушно, інші під час перевезення в літаках поводилися грубо. Нарешті вивели з автобуса. Бачимо навпроти отожрані будки полонених росіян, а ми виглядаємо як висушені сухарі, хтось у заплатаній тюремній робі. Ті дивилися на нас пару секунд і відверталися. Напевно, їм було соромно. 
А ще вони прекрасно розуміли, що нормальне життя для них скінчилося, скоро їх росія знову відправить на війну, де вони, вірогідно, помруть. Адже є випадки, як за два тижні після обміну москаль знову потрапляв у полон, чи родичі повідомляли, що він загинув або безвісти зниклий. Також у них є практика вбивати своїх військовослужбовців і оголошувати їх у СЗЧ.

«До кінця не могли повірити, що це сталося» 

Коли їхали територією України в нашому автобусі, спершу відчував радість. Дорогою люди стояли з прапорами, зустрічали. Ми не могли до кінця повірити. Я дивився навкруги та відчував, що на Батьківщині: і трава зеленіше, і небо якесь інше. 

Вийшли з автобуса, сфотографувалися, хтось почав дзвонити родичам. Емоції сповнювали.

Коли я був у одиночній камері, намагався пригадати пісні. Я меломан, але не зміг пригадати повний текст жодної пісні. Єдине — куплет із пісні «Саботаж» BRUTTO: «Я повернуся додому з полону, в мене серце з заліза й поролону». Дивувався, чому саме вона. На війні стається купа дивних речей, і починаєш вірити в долю, навіть якщо був скептиком. Інакше, ніж магією, містикою, не можеш пояснити, що навколо відбувається.

Про підтримку зв’язку з полоненими, які пройшли «душегубку»

Ми зідзвонюємося, із деким навіть сусіди по району. Сьогодні вітав побратима, він із частини, в якій я служив. Зв’язок підтримуємо, адже після того, що пройшли разом, не хочеться втрачати таких людей. Перший період був найважчим: ми гуртувалися, один одному допомагали. На війні, а тим більше в полоні, реально розумієш і відчуваєш цінність справжньої дружби й підтримки. На війні люди показують, ким вони є.

Як звикав до вільного життя після полону

Сприйняття прийшло наступного дня, коли прокинувся в номер, де проходив реабілітацію. Тільки на сьомий день я зміг побороти режим: на зоні підйом о шостій ранку, на автоматі прокидався. Весь час дзвонили люди, приїжджали побратими, родичі. Усередині — ендорфінний бум. Я міг заснути о першій-другій ночі й бадьоро прокинутися о шостій ранку.

Я не відчував потреби в психологічній реабілітації. Коли психологи працюють зі звільненими з полону, зазвичай діагностують «розлад адаптації». У моїх знайомих воно було. Мені психологи сказали, що дуже швидка реабілітація. Хоча були нюанси. Під час реабілітації нас вивозили в місто лікувати зуби. Коли треба було перейти дорогу на переході, я перебігав: дивився на машини та не відчував, що водій зупиниться. 

Як повернувся з реабілітації до Харкова, важко було в натовпі. У мене вмикався режим тривоги, що будь-яке скупчення — небезпека: сюди будуть стріляти. Я виходив із вагона метро, і намагався якомога швидше відійти подалі від натовпу. Із часом трохи звик. У полоні в мене сильно загострилася бронхіальна астма, її вже пролікував. 

Як спорт допомагає в реабілітації 

Я почав активно бігати. Напевно, спорт — одна з основних речей у реабілітації. Він допомагає самодисциплінуватися, дає базову норму. У мене була велика відпустка, я намагався віднайти конект з цивільним життям, якого не відчував від початку повномасштабної війни. Просто дивився на життя навколо, і це дає приємні відчуття. 

Про відчуття смаку та відкриття

Перші п’ять кружок кави відчував, наче я п’ю якесь зілля з «Астерікса й Обелікса»: ковток — і всього аж стрепенуло. Смакові рецептори були скажені. Зараз я можу з’їсти морозиво та відчути, що воно засолодке, а раніше все морозиво здавалося максимально смачним. Здається, для мене взагалі не було прямо несмачних речей. 

Розмірковував, що би прикольного поїсти, сходити в якийсь заклад. Зрозуміло, що для харків’янина топ-два місця — «Буфет» і «Кулиничі». Стало відкриттям, що «Кулиничі» вже є в усій країні, що в «Буфета» є додаток і з’явилися круглі піци: розрив шаблона!

Щодо мемів: із потужністю було незрозуміло. Начебто, це ж щось сильне, класне, а чого воно використовується для висміювання. Потім зрозумів, що Зеленський часто каже слово потужний, і воно трішечки змінило свій сенс. Також розбирався, хто такі «пікмі», «альтушки». Утім, світ особливо не змінився. 

Яким Харків відчувається зараз

У червні 2025 року я проходив реабілітацію, у липні повернувся до міста. Для мене Харків є уособленням українців. Якщо можна описати українську ідентичність, національну особливість, я буду порівнювати з Харковом. Ми зараз виснажені, побиті, тіло фізичне й духовне пошрамоване, ми травмовані, але продовжуємо битися і жити. Так само, як Харків: постійні прильоти по місту, вибиті вікна, зруйновані будинки. 

На жаль, скоро ситуація може змінитися, почастішають випадки залітання FPV-дронів у місто. Це нова загроза, з якою доведеться жити. Як себе підготувати? Кожна людина в Україні повинна вміти надати домедичну допомогу собі та іншим, а не лише військові та волонтери. І не просто дітей в школі навчити, а й тренуватися. Навички дуже необхідні. 

Краще очікувати на гірший сценарій і готуватися, ніж думати, що скоро «договорнячок» і розслабитися. У нас марафонська дистанція, і ми не знаємо, коли буде фініш: на 21-му кілометрі, 42-му чи далі. Треба раціонально себе застосовувати, аби добігти.

Як суспільство може допомогти звільненим з полону

У звільнених з полону ті ж самі проблеми, що у військових загалом. Зараз є велика прірва між цивільними та військовими. Вона ґрунтується на декількох речах. Перша — різний досвід і різні пріоритети. Через це виникають непорозуміння.

Четвертий рік війни, хлопці, які по 120–150 днів не повертаються з позиції, де топлять замерзлу воду і сніг, аби попити. Коли перепади температури, тане сніг, вода ллє в окопи, хлопці сидять по щиколотку у воді, холодно. Нарешті ротація. Вони дзвонять родичам, читають новини, а там — жаліються, що немає світла, води. У людини когнітивний дисонанс. Я відчуваю, що через різницю досвіду на війні та в тилу ми ображені один на одного. Як суспільству, важливо одне одному пробачити.

Про недостатнє інформування військових

Я частину відпустки провів у Європі, і зміг порівняти атмосферу там і в нас. І це мені ясніше показало, що іноді військові безпідставно ображаються і думають, що нікому не потрібні. Особливо коли людина після травми. 

У Європі мені не зроблять знижку в кав’ярні, навіть символічну. У нас у багатьох магазинах для учасників бойових дій є знижки. Це вже ознака поваги. Є різні льготи. На жаль, деякі військові цього не бачать, бо недостатньо інформування. А проблема яка? Ми судимо про ставлення до військових відповідно до своєї інформаційної бульбашки. 

Про багато речей ніхто не чує. Є певні види допомоги від обласної влади, про які ніхто не скаже, поки проходиш реабілітацію. У військовій частині теж можуть не допомогти з цим. Мені пощастило, що тітка дізналася, і ще хлопець подзвонив, якого раніше за мене поміняли. А потім я іншим хлопцям розказував про це. 

Зараз моя посада — помічник начальника Східного Харківського територіального управління НГУ з питань ветеранської політики. Одна із задач — допомагати ветеранам, чинним військовослужбовцям. Поки що я розбираюся в усьому, бо ця інституція фактично тільки створюється в лавах Національної гвардії. 

Є багато організацій, які надають різні послуги військовим, є програми, в тому числі оздоровчі. Частину реабілітації можуть оплатити, навіть після звільнення зі служби. 

У Національній гвардії повний карт-бланш: куди хочеш, туди йдеш, тобі допоможуть. У ДПСУ побратим хотів перевестися в інший підрозділ — йому не дозволили. Він звільнився, має підстави для оформлення інвалідності, самотужки її намагається оформити за допомогою громадських організацій. Поки ти чинний військовий, отримати це набагато легше, ніж після звільнення. Це неправильно, коли є така відмінність. 

Які теми тригерять Арсенія

Конфлікт із родиною, цивільними друзями може виникнути, якщо не проговорили теми, які не хочеш зачіпати. Для мене це бусифікація. Про цю проблему говорять більше, ніж вона є. Коли чую фразу: «От бусифікували, бідного» — відчуваю, ніби мені плюють в обличчя як людині, яка пішла сама. Мене туди ніхто не посилав, це мій вибір і відповідальність, не треба падати на коліна й дякувати. Я це зробив, аби у дзеркалі бачити людину, яку поважаю. Через це в моїй родині виникали словесні перепалки. 

Ще тригерить питання «Коли закінчиться війна?». Наче ти маєш все знати як військовий. Кожен солдат судить зі свого окопу. Солдат не розуміє, що на стратегічному рівні відбувається.

Як змінилося ставлення до життя

Багато речей починаєш ще більше цінувати, коли втрачаєш. Ту саму каву чи музику. Змінюється система цінностей. Учишся жити з думкою, що ти помреш, що тебе колись не стане. На фронті це легше переноситься. 

У період реабілітації та відпустки я намагався віднайти точки перетину з цивільним життям. До повномасштабки я любив мандрувати, їздив на різні заходи, наприклад, «МолоДвіж» у Львові. Тому відшукував ниточки, за які можу смикнути й повернутися до себе тогочасного. Важливо долучатися до різних організацій. Там знаходиш коло спілкування, людей із подібним досвідом, і розумієш, що ти не один. 

Спільнота «Незламний Харків», частиною якої я є, займається розвитком адаптивного спорту і реабілітації. Я вважаю: завдяки різним ветеранським спільнотам військовим буде легше повертатися. В армії все чітко: ти знаєш, що буде завтра, хто віддає накази тощо. А в цивільному житті за тебе ніхто не думатиме, треба самому напрацювати. Коли ти в спільноті, це простіше, бо люди діляться знаннями та досвідом. 

Читайте також: «Натовп в один голос скандував: “Аллаху Акбар! Слава Україні!”». Інтерв’ю з кримчаком Петром Кошуковим