Дмитро — священник Православної Церкви України, військовий капелан Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, духівник організації «Православні східняки». Катерина — матінка, редакторка видавництва «Талант». Ми зустрілися з подружньою парою у рок- і спорт-пабі «Кефір», культовому харківському закладі. Про сімейне життя отця й матінки, їхні спільності, відмінності та виклики — читайте у матеріалі.
Чому ми саме тут зустрілися?
Дмитро: Для мене це важливе місце. Зі співвласником пабу Олексієм, «Квадратом», як ми його називаємо, познайомилися, коли разом ходили на стадіон «Металіст», були на виїздах, підтримували команду. Це було дуже-дуже давно. Та навіть якби тут не було, що ми любимо: музики й футболу, ми б усе одно приходили підтримати товариша. Він намагається тягнути ниточку довоєнного Харкова: із заходами, драйвом, притаманним місту. І ми допомагаємо йому своєю присутністю, копієчкою, в цей заклад внесеною.
На стіні можна побачити світлину нашого друга Віталіка Ступки. Він був музикантом в харківській групі Green Milk Company, добровільно пішов захищати Україну. На жаль, він загинув під час операції в Курській області. У «Кефірі» ми проводили поминальні заходи по ньому після похорону. Тут збираються люди, які Віталіка пам'ятають, люблять. Ми спілкуємося, бачимо його фотографію серед інших на стіні. Це для нас важливо.
Тут у мене була остання зустріч з другом дитинства Владом, який загинув біля Андріївки на Донеччині. У 2023 році він був у відпустці в Харкові. На цьому місці, в цьому куточку ми сиділи, дивилися матч збірної України. Вона грала один із відбіркових матчів, ми підтримували команду, насамкінець обійнялися. Коли приходжу, намагаюся завжди цей столик зайняти, цей куточок, немов у цей час я з Владом, а він — зі мною.
Розкажіть про ваше футбольне минуле.
Дмитро: У 80-ті ми з дідусем ходили на стадіон «Металіст». Я був малим, але отримав яскраві враження. Мені запам'яталися матчі з «Жальгірісом», «Пахтакором», «Кайратом» — командами, які зараз важко згадати. І відтоді я захворів на футбол.
А як ви познайомилися з Катериною?
Дмитро: Це, мабуть, 2000-й, так?
Катерина: Десь так.
Дмитро: В університеті. Й були в одному храмі.
Катерина: Отець Дмитро в мене викладав у ліцеї при храмі, згодом ми разом навчалися в Колегії Патріярха Мстислава, духовному навчальному закладі. Постійно були разом, освіта в нас однакова, тому шляхи зійшлися. Ми пара колегіальна й церковна.
Дмитро: У нас багато спільних інтересів: Україна, історія, церква, релігія, духовні питання, театр, література. Нам завжди було про що поговорити. Хоча це не було кохання з першого погляду. Ми довго тримали одне одного на відстані, навіть коли почали зустрічалися. Підкреслено одне одного називали на «Ви».
Ви й зараз отець Дмитро?
Катерина: На людях дружина завжди називає священника «отець». Отець Дмитро. Це повага до його статусу та підкреслення, що насамперед він священник, а вже потім — чоловік. А я для нього матінка чи матушка Катерина.
А вдома?
Катерина: Удома він знімає підрясник і стає звичайним чоловіком.
Дмитро: Ми у цьому виросли, для нас це природньо.
Які у вас спільні ритуали, традиції?
Катерина: Молитва перед і після їжі. На початку стосунків ми спільно молилися вранці та ввечері, та згодом відчули, що комфортніше молитися кожному окремо. Тож молитва в нас ранкова, вечірня — у кожного особиста. Спільна молитва теж важлива, у нас вона — на літургії та інших службах. Отець служить, я співаю.
Ми любимо влаштовувати свята. Для священника це особливо важливо, бо він постійно на служінні, а має бути присутній також і в родині, з дружиною. І робимо красивий стіл: сир, вино… Романтика. Добре, коли дім — не лише територія, де ти спиш, проводиш час, звідки виходиш і куди повертаєшся, а й територія свята, куди хочеться повернутися, бо вона пов'язана з позитивними емоціями.
Дмитро: І на 90%, якщо не більше, це — заслуга дружини. Вона творить наш дім, опікується атмосферою, робить його затишним. Священник нечасто буває гарним господарем: його або немає вдома, або він зосереджений на іншому.
Катерина: Дружини священників мають велике навантаження, бо у вихідні чоловіка немає вдома. Якщо хочеш проводити час із коханим, маєш розділяти з ним справу. Тому більшість матінок співають у церкві, вони і в сестринстві, і ведуть недільну школу.
При цьому ви проявляєтеся не тільки як дружина священника?
Катерина: Так. Зациклюватися на чомусь одному для мене — не вихід. У мене є основна робота, я редакторка дитячих і дорослих книжок у видавництві. І книжок отця Дмитра також: про футбол, бокс, автомобілі…
А які у вас спільні інтереси?
Катерина: Ми одружені 23 роки, більшість життя разом, тож із чоловіком на одній хвилі. Увечері обговорюємо книги, відвідуємо театри, гуляємо в парку. Любимо служити й бути в молитві. У нас є улюблений святий — Гавриїл Ургебадзе, любимо стояти вдвох перед його іконою у церкві. Читаємо молитву й розуміємо, що зараз ми спільні, як родина, а святий нас веде й захищає. Молимося і святителю Іоану Шанхайському.
А які у вас відмінності у смаках?
Катерина: У мене музична освіта, я люблю класику, оперу. Отець ставить Жадана. Ну ок, ми слухаємо одне та інше. Він уміє розкрити красу музики Жадана. Уявляєте, людина, яка любить класичну музику, і полюбити «Жадана і Собак». Окей? Так.
Дмитро: Музика музикою, та Жадан ще приваблює текстами. Я намагався витягувати матінку Катерину на музичні концерти, та їй не зайшло.
Катерина: Я ходжу в театр. Треба поважати межі, кордони одне одного. У нас багато спільного, але є й окреме, де кожен відпочиває.
Дмитро: Водночас ми вміємо одне одного критикувати — із любові, звісно. Буває, вона критикує, каже: не роби цієї помилки, це неправильно. Це голос сумління поряд. Коли починаєш трошечки втрачати зв'язок із реальністю, є хтось, хто поверне, схопить за ноги й поставить на землю. Наприклад, моє улюблене заняття — годувати білочок.
Катерина: Я за білочок хвилююся, що в них уже ожиріння.
Дмитро: Так, вона переживає, каже, чи не забагато їм горішків згодовуєш? Білочки вже стрибати не можуть. Нормуй хобі так, аби вони не перетворювалися на манію. Тверезий голос — це добре. Я знаю приклади, коли люди ухвалювали неадекватні рішення, які серйозно міняли їхнє життя та життя близьких у негативну сторону. Бо поряд не було людини, яка могла сказати «Ти зараз робиш велику помилку, зупинися».
Ви робите одне одному сюрпризи?
Дмитро: Сюрпризи? Ні. Нечасто. Ми більше обговорюємо, хто що хоче.
Катерина: Чого? Ти мені квіти подарував.
Дмитро: Ну, це не той сюрприз. Не того рівня.
Катерина: Нормального рівня, треба радіти дрібничкам. Я до цього гарно ставлюся. Однієї квіточки достатньо, аби виявити любов і увагу. Ми любимо одне одному написати листівку, через кілька років дістати, подивитися. Даруємо книжки.
Дмитро: Взагалі, який би не був насичений день, я стараюся, щоби в ньому обов'язково була книга, обов'язково була прочитана якась частинка літератури: чи художня, чи нонфікшн, чи щось інше. Необов'язково це має бути саме духовне.
Ми були у «Православних східняках», і я спитала у Дмитра, чому немає священниць. Він сказав, залиште нам хоча б це.
Дмитро: Це жарт був, ми посміялися. Є така історія, що чоловіки, священники інколи кажуть: для чого потрібен іконостас, вівтар відгороджений? Хоч десь, кажуть, є цей простір — від жінок заховатися. Але це жарти.
Катерина: Коли таке питають, одразу розумієш: це не матушка. Матушка робить абсолютно все. Це організаційна робота: з хором, парафіянами, недільна школа. Це сила-силенна обов'язків, і вони класні.
Коли на кліросі співаєш, у хорі — на тобі величезна відповідальність, бо люди довкола слухають тебе. Якщо погано співаєш, вони не будуть молитися. Ти вкрадеш у них молитву. Тож він — у вівтарі, я — на кліросі. І ми одне одного доповнюємо.
