Петро Кошуков — військовослужбовець, який нещодавно доєднався до 13-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України «Хартія». Петро — кримчак, усі літа дитинства він проводив у Криму. Там же опинився і в лютому 2014 року.
Я знаю, що ти кримчак. Розкажи трохи про своє коріння, про батьківщину.
Я кримчак на чверть. Я киянин, народився й виріс у столиці, але моя бабуся кримчачка. У дитинстві я кожне літо проводив у неї в Криму. Кримчаки — національна меншість в Україні, якої вже не існує, на жаль. Вона розчинилася. Через це відчуваю відповідальність зберегти те, що залишилося від нашої культури.
Коли я був маленьким, бабуся говорила зі мною кримчацькою, співала дитячі пісні. Я пам'ятаю кілька прислів'їв, вислови, вмію рахувати кримчацькою. Цікаво, що моя мама, яка не є кримчачкою, від бабусі навчилася готувати традиційну кримчацьку їжу. Особливо люблю маленькі такі пельмешки, посипані подрібненими грецькими горіхами. Взагалі будь-які пельмені можна посипати грецькими горіхами, і вийде смачна страва.
У мене є колекція старих фотографій, які зібрав тато. Він глибоко заліз у дослідженні сімейного дерева та відкопав багато інформації про родичів кримчацької лінії, здається, до середини XIX сторіччя чи навіть раніше.
Я маю контакти з кримчаками мого покоління, навіть трішки молодшими, та в Україні їх мало. І вони, як і українці з окупованих територій, не можуть реалізувати національні, релігійні потреби. До того ж уся кримчацька історична спадщина зараз у руках окупантів. Єдиний Історико-етнографічний музей кримчаків знаходиться в Сімферополі.
росія любить переписувати історію. Які моменти історії кримчаків вона прагне переписати?
Ми знаємо росію як країну, яка ворожа до всього, що пов'язано з іудейством. Навіть назва «кримчаки» — російський витвір. На жаль, він укорінився та був прийнятий самими кримчаками, бо вони не називали себе так до російського вторгнення й окупації Криму в XVII сторіччі.
А як вони себе називали?
Вони називали себе «срел балалари», діти Ізраїлю. Серед істориків немає узгодженої думки щодо походження кримчаків. Це люди, які об'єдналися навколо релігії. Ймовірно, вони етнічно різноманітні. Про це свідчать прізвища різного походження: тюркського, єврейського, італійського. Велика частина населення Криму є нащадками генуезців і людей, які приїхали з сучасної Італії.
росія проголошує багатонаціональність, але робить усе, щоб ці національності були підім'яті. Історію кримчаків вивчали декілька науковців, вони цю культуру описували в академічних історичних роботах. Оскільки це відбувалося в рамках російської імперської історичної традиції, історія пригнічення кримчаків затиралася.
Кримчаки — народ переважно ремісничий, вони здебільшого були бідні та неписьменні. Як і всі іудеї в російській імперії, вважалися людьми нижчого класу, в якого не було рівних прав зі слов'янським населенням. Цей факт ніколи не висвітлювався росіянами. Навіть у кращі часи кримчаки налічували 6–7 тисяч людей на всій території Криму.
Більшовицьку революцію кримчаки прийняли переважно позитивно. І самі, на жаль, доклалися до відмови від власної релігійної приналежності. Вони змінювали прізвища, імена, русифіковували їх. На жаль, вони недостатньо прикладали зусиль, аби вчити і продовжувати мовну традицію. Мій тато 1943 року народження вже не знає кримчацьку. Уся кримчацька історія, зараз ще й помножена на окупацію Криму, не є позитивною.
Коли ти у свідомому, дорослому віці приїздив в Крим, що найбільше дивувало?
Україною було прикладено замало зусиль, аби інтегрувати Крим насамперед культурно. Попри це, було знайдено баланс мирного співіснування та поступової інтеграції в Україну. Як на мене, цей процес тривав до 2014 року та мав позитивний тренд.
Коли у 90-х роках у Криму вводилися українські номери на автомобілях, місцеве населення навіть здирало ці прапорці. Та цього уже не було помітно в 2000-х, тим більше у 2010-х. Виросло нове покоління людей. І попри тотальну русифікацію, вони були готовими приймати багатокультурність і належність до України. Виросло покоління людей, яке самоідентифікувалось як українці.
Крим не був антиукраїнським. Підтвердженням цього є протест кінця 2014 року. Тоді зібралися тисячі людей і виступили проти окупації та російської інтервенції. Вони були із синьо-жовтими прапорами та з кримськотатарськими прапорами.
Ти був у Криму в ті часи. Що там робив?
Я був активістом київського Майдана. Паралельно допомагав іноземним медіа висвітлювати події в Україні, працював як місцевий продюсер міжнародної телевізійної корпорації. Після перемоги Майдану наша медійна група вирішувала, куди їхати, що важливіше висвітлити в Україні. Тоді почалися протести в регіонах на сході, усі звертали увагу на Донбас. Але я переконав групу, що варто їхати в Крим. 25 лютого, напередодні великого протесту, ми прилетіли в Сімферополь.
Проходило багато проросійських різноманітних маніфестацій. Ми побачили ряжених демонстрантів, їх було легко ідентифікувати. І стало помітно, що територією Криму починає рухатися російський військовий контингент
Ми були чи не найпершою медіагрупою, яка ідентифікувала факт, що автомобільна техніка, на якій пересувалися «зелені чоловічки», нещодавно завезена з різних територій рф. Це не були техніка й люди, які перебували на території Криму в рамках міжнародної угоди про перебування російського Чорноморського флоту на території України. Відчувалося, що відбувається щось масштабне. Але цього масштабу не можна було зрозуміти ні з Києва, ні в Криму.
У мене багато було контактів, друзів. І от уночі хтось із місцевої мережі повідомив, що росіяни захоплюють Кабінет Міністрів і Верховну Раду. Наш готель знаходився в кількох сотнях метрів від Кабінету Міністрів Автономної Республіки Крим. Я вибіг із готелю та побачив на даху кулеметників. Уже згодом ми дізналися й побачили відеоматеріали, де зафіксовано, як вони захопили ці приміщення. Це був російський спецназ.
Тієї ночі росіянами було загарбано дві ключових урядових будівлі. Почалися масові маніфестації, зокрема великий проукраїнський мітинг біля Верховної Ради Автономної Республіки Крим 26 лютого.
Можеш розповісти про той великий мітинг, що ти пам'ятаєш?
Це було щось дивовижне. Площа перед Верховною Радою повністю заповнилася людьми. Різні є підрахунки, скільки людей, але їх були тисячі. П'ять точно, від п'яти до десяти тисяч. Це був мітинг, організований кримськотатарськими лідерами. Найбільше вразило — я ніколи не бачив такого — коли натовп в один голос скандував: «Аллаху Акбар! Слава Україні!».
У мене аж мурашки пішли тілом. Я осягнув, що перебуваю в цікавому місці в цікавий час. Мені здавалося, що ця сила може зрушити все і вплинути на ситуацію. На жаль, я помилявся. З об'єктивних причин, бо там була російська армія, надзвичайно жорсткий озброєний тиск із боку окупантів. Але ця сила, ці люди — були там, і їх було багато.
Якщо говорити не про ряжених мітингарів, а про кримчан і кримчанок: наскільки єдиними були настрої всередині півострова, чи сутички були й між ними?
Сутички були явно спровокованими, принаймні ті, що я спостерігав. Настрої кримчан не були радикально проросійськими. Більшість налякала російська пропаганда, яка неслася з центральних українських каналів до перемоги Революції та з російських каналів. Це була гарно оркестрована пропагандистська машина, що накачувала кримчан історіями про бандерівців, які приїдуть і виріжуть усіх, хто не говорить українською мовою.
Але кримчане не хотіли в росію. Про це свідчить і те, що в референдумі участь взяла невелика кількість людей.
Як трансформувалися повстання далі?
Мені здається, симбіоз проукраїнських військових сил, які виступали паралельно, але не разом із кримськотатарським рухом, можливо, був питанням реалістичної оцінки власних сил, мобілізаційної спроможності. І проукраїнські сили Криму не змогли протистояти напору й тиску росіян.
Рух продовжувався декілька тижнів. Та, наскільки можу оцінювати, росіяни врахували майже все. Це була ретельно спланована операція. Вони захопили ключові точки, нейтралізували людей, які були здатні на організацію протестів. І спротив із боку проукраїнських сил Криму почав вщухати. Ще й на тлі росіяни оточили всі українські військові частини та кораблі. Стало зрозуміло, що допомоги з континента не буде.
Як проходив референдум?
Вони спробували організувати його подібним до виборів, відкрили дільниці. Щоправда, у десять разів менше. Спрямували туди ту кількість людей, яка пішла добровільно, і створили телевізійні картинки присутності людей на цьому референдумі.
Ані виготовлення бюлетенів, ані їх транспортування, ані підрахунків, нічого не могло бути простеженим. Ну і через це ми потім побачили оголошені ними цифри, нібито 96% проголосували, що не складається математично ніяк. Це все була зшита білими нитками брехня. Та й сам референдум був незаконним у межах українського законодавчого поля.
А що було після оголошення результатів?
Абсолютно незрозуміла ситуація. Продовжувалося оточення українських військових частин і спроби росіян захопити ці частини. Усе це ми щоденно документували.
Що відбувалося всередині цих частин? Леонід Матюхін написав книгу про це. Він був офіцером військової частини в Перевальному, на яку моя група потрапила першою. Здається, це була перша військова частина, яку росіяни оточили. У книзі «А мама зрозуміє... Крим 2014: Невигадані історії» він розповідає історію зсередини.
У плануванні кримської операції росіяни не врахували двох речей. Перше: Україна — держава, де є свобода преси. І безвізовий режим для іноземців, який дозволив журналістам з усього світу приїхати, документувати все, що відбувається, і показувати на весь світ. росіяни не розраховували на це, думали, що зможуть під прикриттям історії «народного ополчєнія» довго всіх дурити.
Друге — це поведінка українських військових в оточених частинах. Усюди був однаковий сценарій, коли частину оточували російські війська. Всередину заходив якийсь високий чин, полковник російської армії. Він казав українським військовим: «Рєбята, вам сегодня повезло. Всі давайте швиденько записуємося в російську армію».
Розрахунок був, що українські військові всі: па-па, захлопають у долоні й масово перейдуть. А українці не казали ні «так», ні відмови не давали, тримали оборону скільки та як могли. Це треба розуміти в контексті: ще вчора з російськими офіцерами жили поруч, пили горілку разом, дружили родинами. А сьогодні представник російської армії чи флоту приходить і каже: «Здавайся, знімай погони, надягай російські».
Це був культурний шок, який вони не могли швидко переварити. Вони розуміли: якщо роблять це, зрадять присязі. У колективі, в групі військових, я вважаю, було відсотків 20 людей, які тримали цей стрижень відданості, честі. І це не можна було зламати. Тому росіяни уже згодом вдалися до насильницьких акцій, почали зносити паркани, заїжджати, бикувати, фізично атакувати українських військових.
Українці, оцінивши можливості, не змогли зчинити збройний опір. Можливо, задля збереження життя українських військових, яких було до 14 тисяч. Якби почався збройний опір, більшість загинула б. Факт невеселий, що 80% українських військових в Криму зрештою записалися в російську армію, але це тривало довго. Тож перший контакт із представниками окупаційної армії відбувся не за сценарієм росіян.
Чи немає відчуття, що Україна легко віддала Крим?
Ми маємо пам'ятати, в який час це відбувалося. Тільки відбулася революція, втік Янукович, силовий апарат був дезорієнтований. Багато хто звинувачує Турчинова чи ще когось, хто не прийняв жорстких заходів і не надав чітку команду. Але мені здається, що українському уряду тоді не було на кого покластися. Не було впевненості, що коли команда, чіткий наказ надійде, то буде виконаний. Понад те, партнери, насамперед США, чинили сильний тиск на новий український уряд, аби не ескалювали.
Коли із Криму почали виїжджати?
Наша медійна група виїхала наприкінці березня, коли зрозуміли, що на півострові уже все під російським контролем. Виїхати без проблем уже було важко. А військові… По-моєму, була домовленість, що росіяни дали можливість вийти без зброї нашим військовим, які виявили бажання. Було декілька вдалих спроб вийти на кораблях, удалося героїчним нашим пацанам прорватися. Героїчним плюс професійним.
Є думка, що всі, хто залишилися в Криму, є проросійськими.
Це неправда. Я досі підтримую контакт із багатьма людьми, які залишилися в Криму з різних причин, проте є яскраво проукраїнськими.
Якщо можна буде приїхати до Криму, куди б ти насамперед завітав?
Я би хотів проїхатися степом, заїхати в гори, побачити красу південного узбережжя Криму, над яким ми піднімемо наші прапори. Мене тримає в армії мрія зайти в Крим у військовій формі.
