Де
мої крила?
Де
портація
мілітаризація
нацифікація
Де
мої крила?
Перед закриттям сезону в Харківському театрі ляльок пролунала прем’єра «Імперія маст дай». Саме «пролунала», адже це одна з наймузичніших вистав. Робота над нею сформувала «шарову блискавку» з харківських митців і мисткинь. Вона поєднала видатну режисерку Оксану Дмітрієву, поетку, художницю й дизайнерку Діну Чмуж, репера, музиканта Євгенія Володченка (відомого як Жека Курган), діджея Валентина Губеню, якого ви можете знати як Культиватора. Усі творчі задуми втілили актори театру Альона Озерова, Антон Глазунов, Вікторія Міщенко та Лілія Осєйчук.
Синтез неймовірний, тож якщо ви вдивлялися у вікна театру минулого місяця — можливо, бачили, як там усе іскрить. Митці «акумулювали лють», про що попереджає голос за лаштунками від перших хвилин. Постановка на складну й болючу тему: депортацію українських дітей.
Працювали над п’єсою Оксани Гриценко «Я повернуся». Головні герої — підлітки з Херсона, яких російська влада відправила до Криму нібито на відпочинок, а насправді — у заслання. Назва п’єси має багато сенсів і прошарків, адже чи не кожен із нас у серці й пам’яті тримає місця, куди б волів повернутися, але не має можливості. Та вистава отримала іншу назву — і, направду, справедливо.
Сюжет розгортається довкола трьох неповнолітніх: брата і сестри Ані й Кості та їхньої нової подруги Соні. Дівчинка опинилася в депортації через вибуховий характер і крутий норов: посварилася з мамою, утекла, а повернутися вже не було можливості. Діти перебувають у таборі, де їм щохвилини зашивають під шкіру «рускій мір». Але поки вони разом — тримаються. Одне одного — і тієї правди, яку вони бачили на власні очі.
Сценографія й режисерський підхід до вистави — принципово нові для цих стін. Театр ляльок після повномасштабного вторгнення перебуває у великому пошуку — і це, здається, єдино правильне рішення. Адже світ багатьох із нас перевернувся, життя більше ніколи не матиме ознак минулого. Ми шукаємо нову мову взаємодії, складаємо власну абетку. А ось на роботи митців, які відчайдушно хапаються за звички минулого, дивитися боляче.
«Що ми зробили, аби не допустити цієї війни? Це питання до кожного українця. І театр цим повинен був займатися вже з 2014 року. Я розумію, як багато втрачено. Від початку війни ми повинні були розмовляти на ці теми. Це моя особиста провина, яку я намагаюся спокутувати. Яку я наздоганяю, та яка наздогнала мене»,
— розповіла режисерка Оксана Дмітрієва в інтерв’ю на Радіо «Накипіло».
Тож не слід дивуватися, що кожна нова вистава режисерки зі схожим акторським складом усе одно буде відмінною від тієї, яку ви могли бачити, сидячи в цьому ж кріслі декілька днів тому.
Сценографія нагадує складний візерунок на тканині: у ній зашито багато символів. Звісно, коли йдеться про пропаганду, з’являється телевізор. Але зовсім неочевидно, що з нього проростуть кавуни, якими потім «вибиватимуть» ворожі, брехливі наративи з людини. Також побачите нетривіальне тлумачення «бананової республіки», а як на сцену вийдуть «казакі» — взагалі порснете зі сміху. Принаймні, реакція зали була суголосною.
На сцені глядача зустрічає багато дитячих манекенів. Увздовж їхніх рук і тіл — написи: страшні цифри, які вказують на кількість депортованих дітей, фраза «акумулюємо лють» і напис «13 кіловольтів». Це напруга генераторів на Каховській ГЕС, яку підірвали росіяни два роки тому. А також це — жанр вистави. Ми акумулювали лють усією залою. Бо лише за офіційними даними росія викрала 20 тисяч українських дітей.
Осєйчук, «Імперія маст дай». Фото: Олександр Осіпов
Конструкції, з якими працюють актори, дещо екстремальні. Все на сцені кружляє, рухається, розтягується. Усе супроводжується піснями, які хочеться додати у плейлист. Спробуйте не зачудуватися треком, що починається зі слів: «Мене кумарять кацапські ракети». Тексти Діни Чмуж глядачі «Калинової Сопілки» впізнали за авторським стилем, бо там теж лунали співи на її вірші. Також над піснями працювали Жека Курган і Культиватор.
Я сиділа в другому ряду. У напівтемряві в сусідньому ряду мені привиділася Ніка Кожушко. Ніка — саме та молода людина, про яку йдеться у виставі. Вона залишилася в Харкові у 2022 році, відчайдушно чинила спротив і щодня працювала, щоби імперія рухнула. Але, на жаль, молоду талановиту дівчину вбила російська авіабомба. Ніка абсолютно точно була б у цій залі, але її вбили росіяни. І це теж акумулює в мені сотні люто-кіловольт. А коли окупантка пропонує купити квартиру в Маріуполі, де вибило вікна «морським вітром», лють усередині стає завбільшки з Халка.
«Раніше я думала, що 18 років — це коли можна купувати цигарки й алкоголь без заборон. А це, виявляється, вік, коли тебе б’ють без попередження та саджають без пом’якшення», — говорить героїня вистави, якій дивом вдається уникнути одного з найтяжчих покарань.
Кожна вистава, яку роблять дорослі про підлітків, ризикує втілити уявлення умовних бумерів про умовних зумерів. Дивитися на це буває нестерпно. Але тут, здається, вдалося уникнути цієї прикрості. Хоча як міленіал, я не можу сказати напевно. Аудиторія вистави — підлітки від 14 років, дорослі. Тож це саме та постановка, щоби розпочати діалог із дитиною на таку складну й болючу тему.
За розвитком сюжету можна бачити, як ламається воля людини. Як її просочують тези, які ще зовсім нещодавно здавалися недолугими й абсурдними. Герой відмовляється їхати додому, бо в телевізорі сказали, що там обстріли, а тут «хоча б не стріляють». Дарма, що ці ж пропагандисти й кати затопили його рідне село, де загинула мати хлопця. Інформація стає огидним покручем, і правді пробитися надзвичайно складно. Це можна навіть фізично відчути — настільки добре втілено сценографію.
Виставу дивитися складно, бо вона щира і про нас сучасних. Ми можемо не думати щодня про ці події, але все одно просочені болем. У спектаклі також згадується про депортацію кримських татар, проводяться влучні паралелі. Автори постановки дослідили багато російської пропаганди, тож кожне слово зі сцени лунає пронизливо достовірно. Але тут і багато гумору, бо ж це вистава і про українців.
Що необхідно зауважити окремо — присутність російської мови. Неприємної, як наждак. І це не два-три слова, а десь 40 відсотків вистави, якщо доречний цей вимір. Глядачів попереджають на початку й зазначають, що це дійсно неприємно, але російська — вимушений захід, аби показати ворога з усією достовірністю.
Постають питання, які запрошують до дискусії:
- Чи необхідно нам у мистецтві сьогодні використовувати як привілей або прийом те, що ми розуміємо мову росії?
- Чи можна показати ворога та розповісти про нього, не переходячи на його мову?
- У місті за останніми даними зареєстровано понад 200 тисяч переселенців, чимало з яких пережили російську окупацію — то чи не є такий прийом надто травматичним?
Цей надмір російської нагадав мені наше життя до війни. І те, як мова формує культуру. Приміром, в українській немає відповідника фрази «девочки, не ссорьтесь», але в нас часто вживається слово «сестринство». У нашій культурі, здається, взагалі відсутні тези про жінок як таких, що вічно конкурують, ненавидять і заздрять. Це не про нас, але нам це насаджувалося. Не вдалося за сотні років. І не вдасться.
Чим закінчується вистава? Світлом. Історія триває, попереду багато роботи, тож і сама постановка до цього підводить. Здається, відтепер, коли у стрічці новин з’являтимуться звістки про повернення українських дітей, я згадуватиму персонажів Аню, Соню та Костю. Візуалізація їхніх доль і досвіду робитиме нас ближчими, а це не залишає місця байдужості. Обидва прем’єрні дня зала була повна. Отже, вистава вдалася.
«Імперія маст дай», Харківський театр ляльок. Фото: Олександр Осіпов
