Що б ми робили без радіодиктанту? Скніли у вічній гризоті. А так цілий рік між диктантами вишукуємо РЕБи і генератори, а ще нишпоримо вечорами в міжʼярʼях, у кожного вони свої; але нарешті настає час виводити літери ручкою, чути шурхіт паперу, залишити чорнильний слід на пальцях – вічна романтика. Або там знак оклику в кінці? Хто підкаже?
Якщо ви впізнали ці фразочки, то, дуже ймовірно, переймаєтесь, чи правильно поставили тире або двокрапку і як пишеться в/пів/сили. Хоча, може, через останнє й ні, бо це слово чи то має абонемент на радіодиктант, чи то лобіюється таємною спільнотою невпівсильників, адже перебралося з диктанту-2025 («Треба жити! Не впівсили, не трошки, не завтра, не після») в цьогорічний («Коли в теперішньому страшно, мова захищає нас, і то не впівсили…»). А може, це просто ілюстрація: треба виконувати роботу над помилками. Завжди. Ну принаймні після того, як минає емоційна хвиля, що її радіодиктанти в нас збурюють: інтонації листа Артура Дроня, душевні й зворушливі, напіввідволікають від перевірки орфограм.
Загалом, написання з пів після 2019 року стало хітом української орфографії. Після того, як половину силоміць розлучили з цілим, перетворивши з префікса на окреме слово (пів години відтоді окремо, а улюблений апостроф утік з колишнього пів’яблука, як черв’ячок з надвоє розрізаного фрукта), з восьми диктантів національної єдності хитре пів пробралося в сім, сумарно – аж у 13 слововживаннях (!). 2019: понад пів століття тому (це, до речі, «крайній» диктант, автором якого був знаний поп-мовознавець Олександр Авраменко); 2020: на півдорозі до інших світів, очі на пів обличчя; 2021: пів життя, напівзавалений, напівтони (тричі – поки що рекорд, від Юрія Андруховича); 2022: знову пів життя і напівголосно; 2024: упізнавали з півслова; 2025: не впівсили і немає часу на півтони; 2026: не впівсили і загадкове пів/хвилини. Здається, цього року вже зовсім скотчем приліпили те «пишеш крізь пів/хвилини й доби» до тексту, аби було. А ви знаєте, як воно пишеться? Я – ні. З одного боку, це класичний випадок поєднання пів з іменником у значенні «половина»: пишемо окремо. З іншого – сусіднє дóби підказує, що це може бути ніяка не половина хвилини, а створений конкретно в цьому контексті іменник півхвилина у множині: пишемо разом. Обидві логіки цілком працюють, що закладено в текст – побачимо, друга більш художня, я б обрав її. Зате вчорашній диктант ще раз нагадує: пів пишеться окремо не завжди, а лише тоді, коли далі йде іменник, половина чого називається, а в прислівниках на зразок впівсили, впіввуха і сполуках типу на півдорозі – разом. Ну й особливо на тлі цього дивує, як Катерина Калитко в пречудовому диктанті «Дороги України» 2023 року обійшлася без переполовинення чого-небудь.
Диктант від Артура Дроня 2026 року просто засипав нас орфограмами на написання разом, окремо і через дефіс: тут, крім двох випадків з пів, вам і направду, і деколи, і довго-довго, і хоч-не-хоч, і відтепер, і будь-які, і водночас. Ще й раніше було відчуття, що диктанти напаковуються складними написаннями, як шкільні підручники, але цього разу воно перевершило попередні випадки: у невеликому тексті, як у тісній вітальні, зібралися, крім перелічених, різьбяр і курйозно, розслонити і сконструювати та інші поважні гості. Але виокремимо все ж найцікавіше.
Перша фішка, про яку, судячи з соцмереж, говорять не так багато, як про інші, – це написання з не. Слова, які стають нерозлучними, нас навряд чи заплутають, а от випадок з мова (не)підвладна часопростору – справді цікавий. А ви правильно написали?
По-друге, лапки. Час від часу в диктантах нам підкидають проблем з лапками: і позаторішнє спочатку був «брехунець» та солідарність зі «своїми», і торішнє ми не тільки знаємо, як пишеться «далекобійний дрон» або «балістична ракета», а й розрізняємо їх на слух, не кажучи вже про епічно-мемні «пітятко» з «кияхами». Але вся оця солідарність зі «своїми» якраз і показує, наскільки лапки насправді є суб’єктивним позначенням. Інколи вони маркують фрагменти чужого мовлення, але не всі фрагменти чужого мовлення ми беремо в лапки («Ти навіщо обізвав мене негідником?!» – слово негідник тут чуже, але в лапки не береться). Інколи вони позначають умовність, незвичність назви, але що одному умовне й незвичне, іншому звичне і цілком безумовне. У тексті Артура Дроня «лапкові» випадки такі.
Наприклад, люди кажуть (:) «м/Міцно любити». Тут самі визначайтеся: як на мене, правильних варіантів може бути кілька. Слово кажуть у першій частині ніби натякає на пряму мову, тобто двокрапка і велика М. Але проблема в тому, що пряма мова – це речення, вислів, а тут просто два слова, а тоді велика М не потрібна. У наступному реченні логічно взяти в лапки не «дуже», не «гіперсильно», бо це стосується того самого кажуть.
Заховалося слово «останній». Тут безсумнівні лапки: є слово слово. А от що робити з наступним реченням, я вам не скажу: Кожна зустріч відтепер крайня. Чи брати «крайня» в лапки, чи ні – ми дізнаємося тільки тоді, коли текст радіодиктанту оприлюднять. Тому що тут звичайна будова речення, яка не дає підстав для лапок, але «крайня» може бути цитатою з уявної розмови. На розсуд автора (і вас, хто писав диктант).
По-третє, так само до кінця ми поки що не можемо знати, де там у тексті тире, а де двокрапка. Як заявляють багато мовців, між ними взагалі не так багато різниці. Не завжди, але так, буває. У другому реченні з «вічною романтикою» явне тире, у наступному – явна двокрапка, а от на початку другого абзацу, після «Деколи вони схожі на нас» – хто його знає. Більше виглядає на двокрапку, але цими знаками текст на початку вже й так навантажений, тому… А чи потрібне тире в «А інколи (–) прокидатися зранку…»? Знають два Артури, Даша, «Суспільне», але ще не суспільство.
По-четверте, знаки оклику. Тут взагалі цікаво. Артур Пройдаков читав текст вельми стримано, Даша Астаф’єва – емоційніше, з більшим натиском. Де ставити знаки оклику і скільки їх там – загадка. Окличні речення від неокличних у цьому тексті могла відрізнити тільки інтонація, а тут вона була… переконлива. Самі вирішуйте, як цю переконливість позначати. Ні, було, звісно, речення, де знак оклику ставимо без сумнівів: «Встав і вийшов!» Але… Зрештою, там теж є пунктуаційна проблема: який після знака оклику ставити смайлик?
І нарешті, п’яте. Абсолютно живомовне й орфографічно заплутане ЗСУ + шного. Розмовний прикметник від абревіатури. Насамперед, мене порадував сам факт його появи в національному диктанті: не один рік академічні мовознавці ведуть дивну боротьбу зі -шн- у суфіксах, і штучний айтівець зараз виганяє з мови природного айтішника. Але повернімось до диктанту. Здавалося б, це той випадок, коли навіть у правописі є відповідне правило: «Суфіксальні утворення від звукових абревіатур пишемо малими буквами: на́товський, на́товець, оóнівський, тю́гівець». Але зверніть увагу на слово звукових. ЗСУ – не звукова абревіатура, бо читається не «зсу», а «зеесу». Тому це правило на неї не поширюється і точного написання за правописом ми не назвемо. З баченого мною на аркушах і аркушиках вимальовується активне використання дефіса, з яким не погоджуюся: дефіс тут точно зайвий, не його парафія. Варіантів написання два: зеесушного і ЗСУшного (зсушного не пишемо через явну плутанину з далекими префіксальними утвореннями і сушняком). Перший точно передає вимову, але виглядає якось примітивно; другий має дивний гібридний характер, але візуально симпатичніший. Я б писав саме ЗСУшного. Дронь так писав теж – у книжці «Гемінґвей нічого не знає», можете перевірити. Чи не змінили його позицію мовознавці перед радіодиктантом – дізнаємося.
Можна було б розглядати густо наорфограмлений текст і далі, але за принципом «вставити свої п’ять копійок» зупинюся на п'яти позиціях. І взагалі, в диктанті сказано що? «Ми зустрінемось попри всі правила». Дуже тверезе ставлення до орфографії. Коли сідаєш писати диктант, хочеться, звісно, щоб правильні написання були канонічними, як святі отці у відомому кадрі з цьогорічного ефіру, або чорно-білими, як антарктичні пінгвіни в іншому кадрі, але така надія живе рівно пів хвилини.
Так що диктант – це, зрештою, лише привід відкалібруватися на грамотність і слововживання. Повернувшись до звичних справ, ми просто будемо трохи орфографічнішими. Станемо задумуватися на хвилинку: прикметники жовта і червона тривога пишуться в лапках? І в голові виникне тривожний образ суворої вчительки. В жовтому. З червоною ручкою.
