Дмитро Удовиченко, уродженець Харкова й випускник Харківського державного музичного ліцею, на початку червня виграв першу премію серед скрипалів одного з найпрестижніших міжнародних конкурсів класичної музики імені королеви Єлизавети у Брюсселі (Бельгія).
Окрім нагороди у 25 тисяч євро, він здобув право чотири роки грати на скрипці Страдіварі 1708 року. Її музикантові надав японський фонд Nippon Music Foundation. Це перша перемога українського скрипаля на цьому престижному конкурсі.
У фіналі у свій день народження Дмитро зіграв Перший концерт для скрипки з оркестром Дмитра Шостаковича. Під час нагородження він демонстративно не потиснув руку одному із членів журі, росіянинові.
У вечірньому етері Радіо «Накипіло» Дмитро Удовиченко розповів про вибір музики й рішення не тиснути руку представникові країни-агресорки, а також про те, чи отримав він уже унікальну скрипку Страдіварі.
Пане Дмитре, крім грошового призу, ви отримали можливість протягом чотирьох років грати на скрипці Страдіварі 1708 року. Скажіть, будь ласка, що для музиканта означає тримати в руках такий інструмент?
Це важко описати, бо такі інструменти можна перелічити на пальцях двох рук. Якщо говорити про цей інструмент, то він дуже відомий, люди зі світу музики знають про нього. Це буде для мене велика честь, відповідальність і виклик, тому що опановувати інструмент такого топового рівня — це нелегко. І я цим займатимуся.
Коли ви зустрінетеся з цією унікальною скрипкою?
Вона вже біля мене, потихеньку займаюся на ній. Нині я даю певну кількість концертів, але ще не граю на скрипці Страдіварі на цих заходах, бо хочу більше часу приділити звиканню до інструмента. Але нині скрипка поряд зі мною.
Тобто переможцю конкурсу відразу передають її, і вона на чотири роки ваша. Є якась особлива охорона? Чи ви відповідаєте за неї?
Ні, там просто є низка правил, які я повинен виконувати. Японська фундація Nippon Music має в колекції багато інструментів світового класу, й один із них сьогодні в мене. Ця фундація встановила конкретні правила, як треба поводитися з інструментами: коли скрипку потрібно везти до майстра на профілактичну перевірку, де її можна залишати вдома, коли їдеш кудись на довгий період. Тобто це велика відповідальність. Але ні, без охорони. Нині я вирішив узяти її з собою, щоб вона була поруч.
Пане Дмитре, увагу багатьох в Україні та поза неї привернув ваш учинок: ви відмовилися тиснути руку представнику росії — музикантові Вадиму Рєпіну. Це свідоме чи спонтанне рішення?
Звісно, свідоме рішення. Напевно, самовпевнено звучить, але як я можу потиснути руку людині, що організовує фестиваль у новосибірську після початку повномасштабного вторгнення? Цей захід підтримує міністерство культури рф. Вадим Рєпін персонально отримує нагороди від путіна, а його дружина — російська пропагандистка.
Хочу уточнити, що я захоплююся Вадимом Рєпіним як музикантом. У 1989 році він переміг у цьому конкурсі. Але я вчинив так для себе, бо мені було би неприємно згадувати, що я потис руку такій людині. Я вважаю, що не міг учинити інакше.
Коли стало відомо про вашу перемогу, дехто неоднозначно відреагував на цей факт і, замість того, щоби привітати, почав говорити, що український музикант виконав твір совєцького композитора Дмитра Шостаковича. Чи могли ви відмовитися виконувати твір Шостаковича, якщо він є у програмі таких конкурсів?
Для всіх конкурсантів було обов’язковим виконувати саме цей концерт. Так склалося цього року, що більшість фіналістів, а саме чотири людини вибрали цей концерт для фіналу. Я вибрав цей концерт, бо вважаю: незважаючи на те, що це російська музика, вона передає емоції, які нині є найближчими для мого стану і трагедії, що розгортається в Україні.
Також я виконував сонату Альфреда Шнітке. Він — німець, теж совєцький композитор, який жив у росії. Це дуже трагічна музика. Розумію, що кожен має право обуритися, я нормально до цього ставлюся, але вважаю, що найважливішим є музичний контекст, який у ній закладено. Можливо, ця музика про особисту трагедію Шостаковича, але сьогодні вона резонує мені. Знаю, що для багатьох людей вона резонує дуже сильно з тим, що нині відбувається.
Батько музиканта, викладач-методист катедри оркестрових струнних інструментів Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського та відділу струнно-смичкових інструментів Харківського державного музичного ліцею, доктор мистецтва Микола Удовиченко доповнює відповідь сина:
Як музикант, я добре знаю цю музику. На мою думку, Дмитро правильно зауважив контекст: музика резонує з подіями в нашій країні. Цей концерт якимось містичним способом є пророцьким.
Це повністю змальовані події, які відбувалися в Бучі й Маріуполі. Це якісь фантастичні асоціації. Так, як заграв і відчував це Дмитро, — мало хто міг передати той настрій. Він щодня стежить за подіями в Україні, переживає те, що тут коїться. Декілька разів, коли ми з ним спілкувалися, увечері він чув наживо через мікрофон комп’ютера вибухи в рідному місті. Передавати таку музику можна лише в такому стані.
Пане Дмитре, якщо я не помиляюся, цей твір Шостаковича вважають одним із найскладніших для виконання, так?
Ну, не знаю, я такими категоріями не мислю. Усе, що виконується на високому рівні, все дуже складно в музиці. Для мене немає нічого легкого — усе тільки складне.
А як довго зайняв час підготовки до цього твору?
Саме цей концерт я вивчив за часів коронавірусу, коли ми всі перебували вдома.
