Дівчинка, в яку він закохався. Жінка, яка пам’ятає: історія дружини полеглого захисника з Харківщини

Медіа «Накипіло» ініціювало серію матеріалів, присвячену полеглим захисникам і захисницям. Наша мета — сприяти формуванню культури пам’яті в умовах війни через спомини близьких. 

Цю історію розказано від першої особи. Марія Неписьменна та Дмитро «Сухар» Гриценко познайомилися незадовго до повномасштабного вторгнення, освідчився чоловік уже у прифронтовому Харкові. Він долучився до лав 113-ї окремої бригади ТрО з перших днів великої війни. Вона кинула всі сили на те, аби стати йому підтримкою та надійним тилом. 

1 грудня 2024 року Дмитро поліг у боях на Куп’янщині. Зараз Марія називає головним пріоритетом для себе пам’ятування. Свою автівку вона вважає маленьким меморіалом, де завжди може поговорити з коханим. Ця історія — про те, як не втратити одне одного посеред бурі. Як нести кохання після втрати, відчувати й дарувати його кожною дією.

Дівчинка, в яку він закохався

За кілька місяців до загибелі Дмитра ми з психіатром з’ясували, що в мене тривала депресія. Уперше в житті почала приймати антидепресанти. Це мене вибивало, бо я звикла концентруватися на його підтримці, а тут треба підтримувати себе. Він тоді сказав мені: «Сонце, у тебе все вийде». Я зрозуміла, що іншого не дано: мусить вийти. 

Він був моєю силою. Він і є моя сила. Багато речей я робила з думкою про нього, і він побачив цю різницю. Незадовго до загибелі сказав, що знову бачить перед собою дівчинку, в яку закохався. Мене це дуже вразило. А через тиждень я його втратила. 

Втратила в момент абсолютного щастя від усвідомлення, що посеред страшної війни ми знайшли одне одного. Утім, не було дня, щоб я не думала, як нам пощастило. Ані дня. За пів року до початку повномасштабної — знайтися, втриматися одне за одного, закохуватися з кожною зустріччю ще дужче, одружитися, планувати майбутнє в цих умовах. І встигнути побувати за кордоном, бо це була моя мрія: подорожувати з ним.

Уся ця ейфорія нещадно й дуже різко — бац! — закрилася. Зникла, щезла та разом із ним пішла в труну, під землю.

Любов і шлюб із другої спроби

Пам’ятаю нашу першу зустріч. Це така хохма. Познайомилися ми на сайті знайомств. На «Стєкляшку» приходить чувак із пакунком з KFC. На, мовляв, пригощайся. Я була на дієті, відмовилась. От сцена: він їсть, а я йому розповідаю про попередні невдалі побачення. Потім гуляли. Він такий мовчазний, слухає, я щось йому віщаю, віщаю. Думаю: ну, він ніби нічого, хоча й не мій типаж. 

Але під кінець він якось розслабився і захотів пожартувати. Почав розповідати, як жив окремо від батьків із братом, як дуже погано готував, і що та їжа неймовірно складно перетравлювалась. І так у фарбах це описував. У мене такий шок, що я хочу піти. Я така панянка, що ці жарти — не для мене. Пішла до подруги, пити вино й розповідати про чергове абсурдне побачення. Одразу видалила переписку й забула про нього.

Минає три дні, він пише мені: «Куди поділася наша переписка?». Я виклала все як є, а він каже: «Ну ти ж могла просто сказати, що такі жарти не для тебе». І це був перший урок від Діми: давай, Машко, вчитися розмовляти. Бо, виявилося, це і є таїнство стосунків. Без розмови ти нічого не дізнаєшся.

Та дівчинка, в яку він закохався, — була дуже серйозна, не сприймала такі жарти, але щось він у мені побачив. Я потім неодноразово дякувала за те, що він тоді вмовив мене на другу зустріч. На ній ми класно поспілкувалися, і все почало закручуватися в історію про мого найкращого чоловіка, про якого я могла лише мріяти. До речі, я зрозуміла, що закохалася, коли він знову почав жартувати ті огидні жарти, але я вже сміялася.

Поцілував він мене на четвертій зустрічі. Ми довго гуляли лісопарком — це наше знакове місце, ми там багато гуляли. І от сидимо на лавочці, розмовляємо в повній темряві, нарешті поцілувалися. Я така: «Блін, щось не те». А він же казав, що про все треба розмовляти. Виявилося, не про все: є речі, які краще не чіпати. Розмова вийшла трохи смутна. Але він подумав, похмурився й каже: «Ну, давай ще раз спробуємо».

«Транспорт не ходив, а Діма прийшов»

Напередодні вторгнення ми трохи посварилися. Але потім, як не намагалися згадати привід, — не змогли. Перший, кому я написала того дня, був Діма. А виявилося, до мене не дійшло повідомлення від нього: він уже питав, як я. Потім подзвонив. Я була на Рогані, вікна трусилися. Все, що відбувалося з боку Чугуєва, було видно з вікна, але батьки чомусь вирішили, що на Салтівці, на дев’ятому поверсі на Бучми, безпечніше. Тож я поїхала до них. 

Діма був із батьками на Шишківці, а я — зі своїми. Ми з батьками дуже «розумно» їздили в гараж і назад. Через місяць побачили, що в гаражі була дірка від уламка, котрий міг пробити машину, спричинити вибух чи пробити кому-небудь нирки. Варіант ховання в гаражі я не схвалюю.

Показовими були перші два дні повномасштабного вторгнення. Ми з Дімою весь час були на зв’язку. Він казав, що потихеньку збираються з другом йти призиватися. У мене шок: «Яке призиватися? Все зараз закінчиться!».

Не було електрики, тепла, зв’язок почав зникати. Діма написав, що намагатиметься приїхати з чаєм у термосі. Але не зміг приїхати, тому прийшов із Шишківки. Тої ночі не могла заснути, постійно здригалася від кожного вибуху. Діма казав: «Все нормально, це наші». Заночували, а зранку з вікна кімнати видно бої: перед будинком з однієї сторони їде танк, з іншого — військові. Все вибухає, а Діма тримає скло рукою і мене за собою, бо треба ж дивитися, але він водночас хотів мене убезпечити.

Згодом батько каже: треба купити продукти. Вийшли втрьох, і тут Діма: «О, трамвай, я пішов». 25 лютого, ранок: їде трамвай, на зупинці стоїть чувак у військовій формі з баулом. Діма підходить до нього, домовляється їхати з ним у військкомат. Я дивлюся на нього: «Куди ти поїхав?». Він лише сказав: «Сонце, все буде добре». Я посеред черги в магазині так і попливла. 

Написав, що їх швидко оформили. Але щось перемістилося на наступний день. Вивільнився вечір — і що робить Діма? Транспорт не ходив, а Діма йшов із Москалівки на Салтівку з баулом, з усіма речами. Нагадую: це 25 лютого, все гримить, вибухає, а він іде. А вранці пішов від мене, і наступного разу ми побачилися нескоро.

У ніч на 27 лютого був нереальний обстріл Салтівки. Я з усіма попрощалася, бо касети падали всюди. Виповзеш подивитися у вікно — і бачиш, як літаки літають. Дивом ми вижили: бабуся, мій батько, мама, я. Котів щільно притисли до себе, закрили матрасом. Уціліли. Після завершення комендантської рушили. Якраз їхали повз 113-ту школу, де придушили прорив ДРГ. Батько навіть зупинявся на світлофорах. Три місяці ми жили у передмісті Харкова: власне, це одна з причин, чому ми з Дмитром не бачилися довго.

З окопу під вінець

Як він освідчився — теж класна історія. Це було 30 червня 2022 року. 5 чи 6 липня я мала їхати в Англію, і Діма вирішив зробити мені пропозицію. Я не знала, навіть не здогадувалася. Дзвонить зранку, каже, що приїде, що я маю бути готовою на таку-то годину. Сідаю в машину, він каже: «Нам треба в ювелірку. Хочу тобі подарунок купити». 

Я: «Блін, Дім, ти серйозно? У тебе скільки часу, чотири чи п’ять годин? Треба ще скупитися». Я знала алгоритм дій на Дімин приїзд: обов’язково купа закупів, списочки від побратимів. Думаю: що за жарти, разом толком не побудемо. Сиджу незадоволена.

Того літа працювала лише одна ювелірка. Приїхали, я питаю, що обирати, а він каже: «Каблучку». Я знову насупилася: це ж на руках щось носити — фу. Кажу: «Може, сережки?». Але він був непохитний. Він був із чергування, з окопа — за ним постійно тягнувся слід від землі. А ще він трохи шкутильгав, бо рятував побратима від обстрілу та стрибнув в окоп: глибокий вирив, професіонал мій окопний. Пошкодив коліно.

Ох, довго я те кільце обирала, але впоралася. «Подобається?» — «Подобається». Все, Діма пішов розраховуватися. А я далі прогулююся, дивлюся й думаю, скільки ж від Діми бруду. Але ніхто, звісно, на це не зважав. Хтось прийшов купляти золото в червні 2022-го — я перепрошую. Всі були задоволені.

Повертаюся — а Діма стає на коліно. Був напружений від болю, але тримався, важко дихав: «Вийдеш за мене?». Я почала поспіхом його піднімати, казати: так, звісно. Сміялися, що він сів саме на коліно, що боліло. Одягнув ту каблучку. Так цікаво, чи зберігся запис на камерах спостереження, бо це буквально стиль Дмитра Васильовича.

У день, коли ми поїхали розписуватися, я забула паспорт. А з «Дією» були проблеми, тож не вийшло. Довелося приїжджати розписуватися наступного дня. Це дуже про наші стосунки: як почалися, так і продовжувалися. Щось десь із першого разу не виходило.

Медовий місяць у Куп’янську

Боже, скільки разів ми обговорювали, коли він зможе бути вдома: три місяці служби, потім пів року підписав, а потім каже: «Ну, може, рік». Я запитала, чи варто покладатися на ці дати, а він відповів, що хай будуть приблизні цифри, якщо мені легше за них триматися. Тоді я зрозуміла: це не закінчиться швидко.

Усі бої — Коробчине, Гракове, Малинівка — він там був. Здавалося, він це проходить із легкістю. Діма не мав сумнівів у правоті того, що робить. Коли знаєш, що на правильній стороні, не з’являються задні думки: мовляв, коли вже додому.

Він умів тримати межу: що варто казати про свій досвід, а що — не розбовкувати. Щоночі я чекала 3:33. Це був час, коли він ішов зі зміни, повертався на КСП — іти два кілометри. Я чекала цієї години, аби поговорити з ним. Йому було цікаво все, що зі мною відбувається, а сам він майже нічого не розповідав.

До мого першого приїзду до нього в 2023 році в Куп’янськ Діма вважав мене квіточкою, яка всього боїться. Я затрималася на місяць. Ми називали це медовим місяцем. Змогли пожити разом, притертися в побуті. 

Якось ми ховалися в бомбосховищі часів Другої світової. Це був один із найстрашніших досвідів: ми стояли вдвох, трималися за руки, намагалися попрощатися. А потім знову ходили вулицями, за ручку гуляли, котиків годували. Було відчуття, що саме з ним нічого не страшно.

Діма воював на Харківщині, потім його перевели у Дружківку. У травні 2023 року я приїжджала до нього. Тоді там ще була оаза спокою. Ціни на житло були космічні, приходилося жити у старому гуртожитку, брудному, де вода тільки з баклажек. Але він і там не жалівся, тож і мені було все одно. Хоч у машині жити, аби з ним поруч.

Остання відпустка. Остання розмова

На мій 30-й день народження його не відпустили, він надіслав мені квіти, що зів’яли за один день. Я почала зудити: «Якби ти приїхав і подарував мені їх, вони б не зів’яли». Це було сильне загострення депресії, чого тоді я не розуміла. Дімі було зі мною складно. Я знала, що мушу підтримувати його психоемоційний стан, натомість просто плакала: «Коли ти приїдеш? Коли ти приїдеш?».

Друга половина 2023 року — Діма стає діловодом. До нашого життя прийшло… життя. Він частіше бував у Харкові, і ми бачилися: на пів дня, на ніч, але нарешті проживали справжнє життя разом. Навіть були відпустки за кордон.

Остання відпустка на початку листопада 2024 року була вдома. Ми їздили до друга в Бурлук, Діма дуже хотів показати мені красу осені дорогою, але листя вже опало. Це були неймовірно теплі десять днів, які я досі програю в голові, бо все, що мені залишилося — спогади.

Він повернувся на службу в 20-х числах листопада 2024 року. Відбувалися якісь пересуди, офіційної інформації ніхто не давав. У Дворічній вже давно стабілізована ситуація… Ну що там могло відбуватися? А виявилося, багато всього.

Діма приїхав, востаннє заночував удома. Більшу частину часу ми просто проговорили. Тоді він сказав такі теплі слова: що радіє, бо я почала долати депресію, бо знову стала ніжна. Тоді ж розповів про складну ситуацію, але запевнив, що туди не поїде. У нього в планах було йти на оператора дронів, він улітку придбав навчальний дрон.

Він поїхав. Згодом подзвонив, а я плакала, була накручена. Діма ніколи не телефонує — надсилає голосові, тож я ще сильніше себе накрутила. І тут він каже, що не збирався їхати, але на пару днів таки треба, хлопців замінити: «Машо, все контрольовано». 

30 листопада сказав, що його відмовляють іти, і що він вагався. Що там відбувалося — для мене досі секрет. Їх мали провести на позицію, висадили. Мінометний обстріл. Діма загинув на місці, двоє — поранені. Він пролежав просто неба 16 днів, обличчям донизу. Його було важко впізнати. Лише коли в морзі його привели до ладу, я впізнала улюблений носик із горбинкою. Я вдячна, що його витягли, що я змогла попрощатися. 

Я дізналася про загибель 2 грудня о десятій ранку. Спільний друг, побратим-зв’язківець, подзвонив мені по відеозв’язку. Він увесь час моніторив позивний «Сухар». А я в цей момент обирала, яку каву замовити додому. «На жаль, Дмитро загинув» — і все. 

Я досі ставлю собі питання: «Чому?» і «За що?». У мені живе неприйняття його смерті, цього відчуття, що ти вже нічого не зробиш і нічого не зможеш змінити.

Час не лікує, але й не зупиняється

Останнє повідомлення йому було: «Я тебе кохаю. Я тебе вб’ю, якщо не повернешся». Мені хочеться йому сказати, що я ним пишаюся. Я сподіваюся, він це знає. Бо в чому я впевнилася — коли він загинув, наш зв’язок не обірвався. Та хімія, яка жила між нами, не могла просто розчинитися. Вона відчутна в повітрі.

На кладовищі, коли свіжі могили, відчуваєш себе частиною цього, бо частина тебе лежить у землі. Як не дивно, найкраще й найспокійніше я почувалася саме там. Бо це місце, де ми могли ще трошечки земно побути разом. Із часом це відчуття пішло, залишки фізичної присутності почали холонути. Про це кажуть: «час лікує», але він просто не зупиняється.

Ти дивишся навколо й думаєш: «У мені прірва величезна, диріща в душі, у серці, у тілі, у мозку. А все навколо далі йде, працює». Терехов навішує свої інсталяції. Сьогодні зранку на Салтівці після 25 «Шахедів» вішають новий білборд: «Харків більше, ніж місто». І ти думаєш: «Ваау». Якось я не в контексті цього. Але треба рухатися, попри загрозу, що на будь-якому куті може спіткати штука, яка зачепить і принесе біль. 

Із часом, до речі, стало важче рухатися, бо спершу мене тримала така нереальна річ, як злість. Перші місяців вісім я рухалася тільки на ній. Тобто уявімо: заряд батареї на телефоні на нулі — він вимикається, а ти його вмикаєш насилу. І я постійно з нуля — у мінус. Вирубаюся — врубаюся. Я вмикалася, коли треба зробити щось у пам’ять про Діму чи загиблих військових. На злості, несправедливості, на цьому відчутті рухалася.

«Ти або проживаєш горе, або тікаєш від нього. Мені немає куди втекти»

Хтось після втрати їде в інше місто, змінює оселю, роботу. Я вирішила, що для мене це — втеча. Непрожите горе, яке все одно наздоганяє. Перші три місяці жила у батьків. Зараз, коли до них приїжджаю, ловлю себе на думці, що там живе моє горе. Я проживала найстрашніші перші три місяці там, тож моє горе — у цих стінах. Дев’ятий поверх на Салтівці. Перед вікнами — поле, гаражі, ліхтар, який світить у вікно. З вікна, до речі, завжди видно бої в Липцях. Обалдєнна точка огляду. 

От ліхтар світить, і я чітко пам’ятаю, як не спала ночами, дивилася в стіну, де перед ліжком висів Дімин прапор із його обличчям. Зараз дивлюся — немає прапора, але я його бачу, як привида. Скільки пов’язано з тим прапором. Якось уночі прокидаюся, а його нема, упав. Починаю шукати в цьому якісь сенси, придумувати, накручувати, нагнітати: що я роблю не так, що Діма мені намагається сказати.

Я повернулася до нашої оселі в березні 2025-го, якраз було три місяці від втрати. Було складно самій. Ну, з котами, звісно, але складно було спочатку. Але є такий лайфхак: коли ти дружина військового, то, в принципі, живеш сама.

Я почала розуміти, що Діма не повернеться, не так давно. Найдовше я його не бачила, — коли виїжджала в Англію на пів року. І мене переклинило, що я назавжди сама, десь через пів року після втрати. І ти або це проживаєш, або тікаєш. А тікати мені нікуди. Бо тікати до батьків — це ретравматизація, я реально її відчуваю. 

А тут — наш дім, він багато всього зробив, багато вклав у цю оселю. Коли заїхали, тут були голі стіни. Ні стола, ні ліжка, матрац на підлозі. Зараз і кухня, і шафа, і столи, і ліжко — все є завдяки Дімі. Діма хотів, щоб я жила. Я живу. Складно, правда. Я не чіпала його речі. Його шафка, його стіл так і стоять — правда, вже з моїм бардаком. Вибач, коханий. Я ходжу й думаю: «Боже, Діма побачив би — виписав мені штраф за такий бардак». У Діми завжди було ідеально чисто, а у Маші — все одне на одному.

«Я залишаюся на цій землі, аби люди пам’ятали про нього»

Із часом починаєш трошечки повертатися до стану розгубленості. Я втратила своє місце, статус. Я була дружиною військового, це була частина обов’язків. Там, де Діма, — там я. Діма в Куп’янську — Маша їде. Дружківка, Ківшарівка — Маша їде. Бо я розуміла, що зараз відбувається наше з ним життя. Мені було байдуже на власну безпеку. Трошечки відбита була.

Зараз ловиш себе на думці, що перші шість місяців по загибелі ти така: «Як помру — то поховайте мене на могилі милого». А зараз уже боїшся померти, бо є речі, які ніхто за тебе не зробить.

Гідне вшанування Дмитра — величезна причина, чому я досі на цій землі. Скільки б він ще міг зробити — це колосально. Найрозумніший, найдобріший з усіх, кого я знала. Що вже казати про його гумор. Стендапером він би точно не був, бо не всі розуміють чорний гумор. Але в плані його доброти, розуму — скільки він умів усього робити!

Я, звісно, Дмитре, не дожену тебе. Але все, що зможу, — хоч якісь зміни на краще, потрошечку, помаленьку — я хочу, щоб це відбулося. Я не знаю, чи вірю в безсмертя душі, але якщо я з собою щось зроблю, ми точно не зустрінемося. Людина, що відбирає собі життя, і людина, яка віддала життя за праву річ, не можуть бути в одному світі. Якщо цей світ узагалі існує, звісно. А його безсмертя тут: у тому, що робитиму я.

Машина — мій меморіал на колесах. Поки їду, розмовляю з ним, типу: «Які ж неадеквати на дорозі, Дім, скажи». Багато жартую — це спосіб справлятися з ненормальністю світу навколо. Діма вірив, що гумор — величезна сила, і завдяки йому я теж повірила. Його вміння посміятися з себе — рівень, до якого мені ще рости.

«Усе погане зі мною вже сталося»

Шкода, що немає такого місця, де можна з мертвими посидіти, кави попити. Хоча б вони затрималися на ті умовні 9–40 днів. Немає такого порталу, на жаль. Тож гумор і навчив мене ставитися до багатьох речей легше.

Змішалося в голові все, бо я розумію, що вже більше року не бачила його, не чула. Не дивлюся фотографії, не перечитую повідомлення, голосові. Не заходжу в переписки. Я відчуваю це як самоковиряння рани. Ніби я заслужила страждати: давай, пішли страждати. Ні, я не заслужила. Все, що могло погане статися, зі мною вже сталося. Я намагаюся давати собі поблажку, щоби не так страждати. Навіть ретравматизація потребує ресурсу. Будь-які страждання, горювання потребують ресурсу. 

Я веду соцмережі, розповідаю про нас, про нього. Іноді в текстах звертаюся до тих, хто читає. Коли я чула постійно питання: «Як ти?» — воно мене тоді до фізичного трусіння доводило. Я думала: «Ну навіщо ви це запитуєте?!». Згодом зрозуміла, що багато кому це незрозуміло, і почала трошечки писати. Хочеться знайти в собі сили писати не лише задля себе, хочеться — для таких самих, як я, хто на початку: пів року, рік. 

Психолог — це важливо. А ще важливо, коли бачиш приклади, спілкуєшся з людьми з таким же болем, як ми з Настею. Ми закінчували речення одна одної, хоча в неї тоді було вісім місяців, а в мене — два. Вона тоді була в гострющому горі. Немає людини, яка тобі скаже: «Ось так буде. У пів року — так, у рік — отак, у два — так, а в десять — інакше». Є люди, з якими щось сходиться, і за них чіпляєшся, як за соломинку. 

«Хочеться, щоби світ ішов назустріч»

Більшість друзів, оточення відпало, коли я горювала. Вони не знали, як підтримати, чи це був зайвий тягар. Наприклад, через 2,5 місяці після втрати людина, яку я вважала доброю подругою, скидає фотографію зі свого весілля. Я попросила її більше ніколи мені не писати. Вона пояснила, що намагалася мене підтримати ось так, ділячись.

Нині є кілька організацій, які пояснюють, як підтримувати людину у втраті. Але здебільшого це онлайн: записують відео, подкасти. Але тут є проблема: людству це нафіг не потрібно. Бо це означає виходити зі своєї, прости Господи, бульбашки — туди, де неприємно, де тебе занурять у біль, почнуть розповідати, що комусь важко.

Усе залежить від людини. Ніхто не піде назустріч, не прочитає тематичну книжку, якщо незацікавлений. Іти на спілкування з людиною в горі — добровільна травматизація, бо люди в горі — це дуже складно.

Я завжди буду вдячна подрузі Тані. Не пам’ятаю, що саме відбувалося, проте добре пам’ятаю себе. Зі мною було важко. Недарма кажуть, що це як важка хмара. Таке враження, ніби постійно над тобою хмара зі снігом, зі штормом. Ти не знаєш, чого від себе очікувати, — а як це може знати інша людина? Але Таня знала. Вона була поруч, була готова слухати, переступала через страх. Бути поруч — єдине, що може зробити будь-яка людина. Просто побути поруч.

Є відчуття, ніби світ міг би хоч трохи рухатися мені назустріч. Я маю бажання виходити, бути серед людей, жити — але не в кожному стані на це здатна. Жінки з дітьми не мають вибору, вони мусять бути в русі. У нас немає дітей, але це не означає, що тригерів менше. Їх достатньо. Йду вулицею, бачу закохану пару — і мене прошибає. Бо я дивлюся на те, що втратила. Слухаю, як інші говорять про чоловіків, — і це неминуче чіпляє. Не через заздрість, а через постійне нагадування: у мене цього більше немає. 

У цьому місці щось ламається. Наче реальність знову і знову підкреслює мою втрату. Але закритися від усього світу — не варіант. Бо це означає поглиблюватися в травму і взагалі не хотіти ніякого життя. А чого ж тоді вони загинули? Це теж тримає. Допомога військовим тримає, багатьом допомагає волонтерство. 

Мені здавалося, я створила бульбашку — і поступово з неї починаю виходити. Хтось розповідає про чоловіка, а ти розумієш: це норма. Те, що я не в нормі, світу байдуже — теж нормально. Бо якщо люди будуть трястися наді мною, мені ніколи не стане краще.

Сестра сказала, що вона прощупує мої межі, коли говорить про свого чоловіка. Згадає про нього, і дивиться. У мене на обличчі багато що написано, люди зчитують, коли мені неприємно. І ти або проковтнула це, пояснила собі: «Це нормально. Жінка поділилася особистим у нейтральній розмові. Що ми, Машо, з цим робимо? Ми це опрацювали, відпустили, пішли далі». Або висловила, що тобі неприємно, як я висловлюю сестрі.

Хочеться підтримувати інших у проживанні втрати

Для мене відтоді, як я стала вдовою… Господи, минув рік і два місяці, як Діми немає, як я його втратила. На жаль, я Перемоги не чекаю. Я програла в день, коли він загинув.

Хочеться підтримувати військових, жити вдома, хочеться, щоб це все завершилося. Та з іншого боку — щоби що? Він не повернеться. Його нічого не поверне, і це вже не буде та точка, до якої я йшла. Для мене ці межі стерлися. Так, це егоїстично, але я дозволяю це собі — треба пройти і цей етап. Із такими утопічними думками можна було би поїхати, але він тримає мене тут. Я не готова прощатися з нашим домом, зі спогадами.

Минув рік. Для когось це просто відрізок часу, за який пам’ять стирає риси обличчя, якщо не дивитися на фотографію. І це природно: у кожного своє життя, турботи. Але для мене він був не епізодом. Він був моїм Всесвітом. Чи можу я вимагати, щоби люди завжди пам’ятали та враховували мою втрату? «Завжди» — не знаю. Але зараз — так. Бо для мене це — не минуле, це мій теперішній стан.

Якщо люди прагнуть залишатися поруч зі мною, їм варто це враховувати. Бо я цього потребую. Я й так багато ковтаю, заплющую очі, стискаю щелепу так, що вона болить. Слухаю історії про чиїхось чоловіків, дивлюся на чужі життя, намагаюся не розсипатися. Не тому, що мені легко, — а тому, що не хочу втратити ще й живих. Я вчуся оживати потрошку, але це не означає, що мені не болить.

До слова «тримайся» ставлюся вже нейтрально. Мені неодноразово таке казали. Кажуть навіть дружини одна одній. Усе залежить від контексту. А от щодо «час лікує»… Мені здається, це брехня. Ти сама працюєш над своїм лікуванням протягом якогось часу. Якщо нічого не робиш — нічого й не буде. Немає кому тебе витягувати більше.

Зараз я елементарно не можу собі відповісти на питання: чого я хочу, що мені робити. Хоча нині люди не планують далекоглядне майбутнє, я все ж написала план на цей рік. Хочу посадити дерево. Хочу лобіювати появу Алеї Героїв у місті. Пам’ятник, козацький хрест — на могилі Дмитра. Для себе записала, що хочу на концерт Rammstein. Хочу в похід. Мамi обіцяла звозити її на море.

Я багато думаю про своє місце в якомусь фонді, аби допомагати таким людям, як я, робити щось корисне. І про спортзал, і про харчування, бо це допомагає з депресією. Планую прочитати 12 книг, бо фокус і пам’ять слабкі, а в книжках є багато відповідей і місце для рефлексії. З пам’яттю проблеми, і я не поодинокий випадок. Втрата — одна з найбільших психологічно травмуючих подій у житті людини, тож це не дивно. 

Головне, я пам’ятаю Діму та пам’ятатиму завжди. Що я зрозуміла про себе за цей час? Яка ж я сильна… Ніколи б не сказала при ньому, але зараз скажу: він мною пишається.