Минуло майже 40 років від аварії на Чорнобильській АЕС, але для тих, хто пережив перші дні катастрофи і працював у зоні, вона так і не стала історією. Для них Чорнобиль — не документальний фільм і не сторінка в підручнику. Це — хвороби, що тривають десятиріччями, закриті труни, діти, яких не вдалося врятувати. Це нескінченні черги в поліклініках і боротьба за пільги, які мали би надаватися без нагадувань і судів.
Ми записали розповіді та спогади людей у приміщенні «Союзу Чорнобиль України» на ХТЗ, у невеликому музеї, стіни якого вкриті фотографіями ліквідаторів аварії 1986 року.
Савенюк Наталя Олексіївна
Вдова ліквідатора. Евакуйована із 30-кілометрової зони
Про аварію дізналися 26 квітня вранці. Двоюрідний брат приїхав і каже: «Труба злетіла, усе миють». Ми не надали цьому значення, садили картоплю, як завжди. Після обіду кум сказав: «Повна аварія, вітер на нас», — і ми почали пити йод.
27-го евакуювали Прип’ять. До нас приїхала невістка: розповіла, що автобуси під’їжджають до під’їздів, і людям дозволяють узяти речі лише на три дні. Ми виїхали власною машиною в Білорусь, потім до Києва. Звідти чоловіка направили на роботу до Харкова, де нам дали квартиру.
1 травня чоловіків зібрали в сільраді й повезли в бік Прип’яті. Вони засипали піском парашути, розвантажували свинцеві болванки. По телевізору сказали лише 29 квітня: «створена комісія, наслідки локалізують».
Зараз нас прирівняли до звичайних пенсіонерів. Комунальні пільги прибрали, путівки — теж. У мене 2-Б категорія. Ми нічого вже не маємо.
Вороновський Петро Михайлович
Ліквідатор, заступник командира роти. Двічі працював на даху 3-го блоку
Був у відпустці, коли прийшли три повістки. Жінка каже: «Чому повістки приходять додому?». Пішов у військкомат — сказали, що офіцерів набрали, буду в другій черзі. У жовтні таки забрали.
Я був замкомроти. Підпорядковувався двом полковникам і підполковнику. Ми дезактивували станцію та Прип’ять. Двічі підіймався на дах третього блоку. Там правило одне: чим швидше біжиш — тим менше візьмеш. Медичної допомоги не було. Але я й не просив — офіцер. У 1994 році за тиждень поховали вісім людей. Дорослих ще якось можна зрозуміти, але коли ховають дітей…
Пільги вибивали через суди, у лікарнях оголошували голодування. Тепер пенсію платять вчасно. А ми залишилися живі — і за це вже дякуємо.
Каніщев Олег Олексійович
Ліквідатор 472-го полку цивільної оборони
Про аварію дізнався по телевізору. Працював на ХТЗ, думав, дадуть відстрочку. У військкоматі сказали: «У Чорнобиль». І все. Наш полк стояв найближче до станції. За зміну розвантажували по 120 КАМАЗів на могильнику — звичайною лопатою. Жодного спецодягу.
Тричі по десять хвилин працював на самій станції: катки викатували, дезактивували. Після цього — температура, блювота. Комісували мене без заміни. Двоє людей на роботі померли одразу. Дружина питала: «Там жінки є?». Я жартував: «Одна жіночка ходить найближче». А тепер згадую — і моторошно.
Починали фактично з нуля: допомогу вибивали самі. Зараз отримую менше, ніж звичайні пенсіонери. Завод, де я працював, ліквідували — немає звідки взяти нові довідки. Молодь мало знає про Чорнобиль. Онуку 17: бачить медаль — і біжить далі. Для них це вже далека історія.
Лапко Любов Дмитрівна
Медсестра-лаборантка. Грудень 1986 — січень 1987, Чорнобильська районна лікарня
Про аварію ми дізналися через кілька днів. Лікарі між собою шепотілися, що радіація вже по всьому світу. А ми 1 травня поїхали з дітьми на шашлики…
Працювала лаборанткою в 12-й лікарні. Перед тим пройшла курси дозиметристів, тому мене й направили. Дитині — п’ять років. Але я не відмовилася: це була моя робота. Нас одягли у чоловічі фуфайки, штани, шапки й важкі черевики, бо жіночого нічого не було. Працювали по 18 годин. За добу проходили дезактивацію по вісім разів.
Дитина по телефону благала: «Мамо, не їдь більше». Після повернення — кашель, алергія. У 34 роки — астма, гастрит. Чоловік подав на розлучення: казав, що мене «треба ховати».
Тепер диспансер забрали. На район — 16 тисяч гривень на місяць. По п’ять таблеток на людину. Пільги забрали, путівки — теж.
Шатуха Людмила Олександрівна
Дозиметристка бригади швидкої допомоги. Травень 1986 року
У ніч на 3 травня в 10:30 прийшов водій головного лікаря і сказав: «Треба їхати в Київ». У мене двоє маленьких дітей. Чоловік сказав: «Треба допомогти людям».
Їхала на три дні. Ми заблукали й чотири години їхали зоною. Коли приїхали — тиск 200, кров із носа. Цезію — 8 000 при нормі 400. Дві бабусі ховалися в погребі, щоб їх не евакуювали. Їхні очі мені сняться досі.
Працювала у власному халаті. Волосся обстригли, бо накопичує радіацію. Через пункт дезактивації проходило 500 людей на день, дозиметри зашкалювали.
Через суд намагалася вибороти компенсації — ніхто нічого не виплатив.
Гордієнко Людмила Іванівна
Старша медична сестра швидкої. Липень 1986 року
На швидкій усі медики по черзі їхали в зону. Я була там із 8 до 31 липня. Місто було порожнім: ні дітей, ні людей — тільки техніка й вітер між будинками. Одного разу нас викликали до солдата в Прип’ять. Приїхали — там лише офіцери, кажуть: «Солдатів тут давно немає».
Після Чорнобиля у мене народився син, до того 11 років невдалої боротьби за вагітність. Усі мають наслідки, та замість підтримки люди шукають правду в судах. Потрібно розповідати школярам, що таке Чорнобиль. Побачити — важливіше, ніж сто разів почути.
Коноваленко Тетяна Олександрівна
Клінічна лаборантка. У 1986-му їй було 18 років
Закінчила медучилище, і в грудні сказали їхати: «70 кілометрів, нічого страшного». Від шостої ранку до півночі — кров, аналізи, мікроскоп. Потім — по селах, куди вітер гнав хмару. Одного разу привели чоловіка з даху — знепритомнів, бо побачив власну кров. Здається, та кров була не найбільшою небезпекою…
У 25 мені дали групу інвалідності. Я плакала: «У 25 — інвалід? Це кінець». Сина поховала у його 12 років. Лейкоз.
Там можна було вижити — але вийти звідти «чистим» було неможливо. Тоді ми воювали з невидимим ворогом. Зараз ворога видно.
Про що ці історії насправді
Ліквідатори та евакуйовані не потребують пафосу чи героїзації. Їхні запити прості й водночас системні: чесне виконання законів, доступна медична допомога, сучасні програми лікування й реабілітації, збереження пам’яті про події без викривлень і спрощень.
Ці свідчення нагадують: Чорнобиль не завершився у 1986 році та не обмежується кордонами зони відчуження. Наслідки катастрофи продовжують впливати на життя тисяч людей, а відповідальність за них — це не лише справа істориків чи ювілейних дат. Це щоденний обов’язок держави й суспільства.
Ми записали ці голоси зараз — поки це ще можливо. Адже кожне таке свідчення робить нашу пам’ять точнішою, а майбутнє — чеснішим.
