Музикант, поет, актор, академік літературної спілки «Бу-Ба-Бу», — це можна прочитати за першими посиланнями в Google на запит «хто такий Місько Барбара?». У 2024 Харківська обласна робоча група з питань деколонізації провалила голосування з перейменування провулку Кантемира іменем Міська Барбари. Через незнання чи усвідомлену позицію — невідомо. Близьке оточення музиканта вірить, що саме через незнання. Спробуємо це виправити в День народження митця. Сьогодні Міськові виповнилося б 53 роки.
Одна з моїх улюблених історій про Міська Барбару відбулася саме у Харкові. У готелі «Харків», точніше. За споминами письменника Юрія Андруховича, після виступу на фестивалі з промовистою назвою «Апокаліпсис почнеться звідси», митці зібралися в готельному номері. Культурно відпочивали — ну, наскільки могли. Андрухович без упину декламував свої вірші, написані верлібром, і дещо загравав до Міська.
Мовляв, слухайте, ці вірші не мають рими, тож ви ніколи не перетворите їх на пісні! Поет навіть хотів так збірку назвати: «Пісні для “Мертвого півня”». Місько вислухав його і стримано відповів: «Будуть пісні». Так у 2006 році з'явився однойменний альбом групи. Мій улюблений, між іншим.
Історія львів'янина Міська Барбари, який полюбив і прийняв себе в Харкові та Харків у собі, варта уваги й досліджень, — це позиція редакції «Накипіло». Місько був нашим добрим другом і однодумцем.
Незадовго до його відходу ми записали відео: як могла би звучати Нобелівська промова Миколи Хвильового, спираючись на його записи і твори. У 1934 році Нобелівку з літератури не отримав ніхто, і Місько припустив, що Хвильовий цілком міг стати лауреатом, якби його не вбив радянський режим. Відео Міськові не сподобалось і він просив знищити файл.
«На щастя, ви цього не зробили», — говорить дружина Міська, режисерка Світлана Олешко. Кохання до цієї жінки й привело галичанина на східні терени.
Запис митцеві не сподобався, оскільки Місько був дуже самокритичним. Проте саме його Світлана радить дивитися тим, хто знайомиться із творчістю Барбари.
Вони познайомились у 2000 році під час акції «Україна без Кучми», коли зник Георгій Гонгадзе. Світлана на той момент уже була режисеркою одного з найзухваліших харківських незалежних театрів «Арабески». Міськові теж зухвалості не бракувало: бо ж фронтмен популярного львівського гурту «Мертвий півень».
«Уже після акції ми сиділи в готелі “Харків”, говорили, що треба зробити щось спільне. Тоді ще не було трендом “Схід і Захід разом”, ми просто домовилися, що зробимо спектакль, а Місько зіграє головну роль. Сергій Жадан узявся написати п'єсу Merry Christmas, Jesus Christ. Саме в ній Місько згодом зіграв царя Ірода. Ми поїхали на мінігастролі: Львів, Київ, і мали повернутися в Харків. Після київських виступів Місько прийшов прощатися. Ми їхали бусиком, загрузили туди всі декорації. Це було 2 січня. І він так на нас дивився-дивився, потім просто зайшов у автобус і поїхав із нами, без речей навіть», — пригадує Світлана Олешко.
Так Барбара оселився у місті поезії й конструктивізму на 20 років. І стільки ж провів на одній сцені у складі «Арабесок» зі своєю головною партнеркою Наталією Цимбал, яка приїхала до Харкова з Луганська.
І хоч Світлана Олешко й зауважила, що тренду про «Схід і Захід» не було, але оповідь повсякчас до цього звертає. Як на початку 90-х у Харкові з'явився україномовний театр? Нібито абсурдно формулювати питання таким чином в Україні, втім, воно дійсно виникає, адже багато років у Харкові було всього два україномовних недержавних театри, й «Арабески» — один із них.
Не останню роль зіграв Харківський літмузей, де завжди керувалися гаслом «Геть від москви!», розповідали правду про «Розстріляне Відродження», об'єднували митців-сучасників. Це був (і залишається донині) живий читацький організм, де українська література — не багатостраждальний опус, а живий та одвічно рухомий танок, інтелектуальна тусовка, точка зустрічі й кохання. Не лише до поезії, а й до поетів і поеток, звісно.
На фото: Зала Харківського літературного музею, присвячена сучасній українській літературі
«Ми були молоді та не мали стандартів у роботі. Це, можливо, у державному театрі було, а ми діяли за відчуттями. У цьому кайф незалежного театру: завжди робиш лише те, що подобається. Я насправді цим зіпсована, тож так і не стала частиною державного театру за свою творчість. Коли ми вже стали “Арабесками”, у нас з'явилися перші премії на міжнародних фестивалях, а в Харкові нас не знали. Нас знали за межами: у Львові, у Києві, за кордоном. Ми якось були осторонь від театральної тусовки Харкова довгий час. Хтось казав, що “Арабески” — американський театр, живе на американські гроші. А ми навіть свого приміщення не мали. Коли робили перші вистави, орендували театр Шевченка, велику сцену. Уже згодом осіли у приміщенні на Набережній, де були останні роки. Знайти репетиційне приміщення було дуже важко. Де ми тільки не репетирували, стільки приміщень перелопатили і вичистили. Але регулярних вистав на потоці не робили: ніколи не були репертуарним театром», — розповідає Наталя.
Світлана говорить: на початках заснування театру не мала відчуття боротьби чи спротиву. Літмузей був трохи старшим за «Арабески», і театрали допомагали у створенні виставки про будинок «Слово». Якось виникла ідея презентувати виставку перформативно. Так з'явилася перша вистава театру: «Арабески за Хвильовим».
Ілюстративні світлини з вистав театру
«Я народилася і виросла в центрі Харкова, маю помешкання на вулиці Мироносицькій. Між будинком “Слово” і могилою Хвильового я жила завжди. У нас не було відчуття того, що ми лупаємо цю скалу, що боремось. Просто ми робили, що хотіли. На щастя, це вже був час, коли нікого не саджали, нічого не забороняли. Так, у нас зовсім не було грошей, але у всіх не було грошей. І ніхто про це не думав, нікому не хотілося брати кредити чи іпотеку. Нам нічого не залишалося, як писати вірші, ставити спектаклі, творити музику. Ми просто так жили», — розповідає Світлана.
Жили, немов співали джаз, — хочеться доповнити слова режисерки цитатою із пісні «Мертвого півня».
Театр, безсумнівно, був проривним і революційним. З моменту створення митці орієнтувалися на світовий театр, а от кордон із росією не перетинали жодного разу. На думку представників організації українського ПЕН, «Арабески» — одне з головних театральних явищ незалежної України. Втім, учасники творчого колективу пригадують, що комунікація із харківським глядачем була строкатою та сповненою неочікуваних поворотів.
Якось після одного з виступів у Міська взяла інтерв'ю місцева газета. Наступного дня вийшов матеріал під заголовком «Городская Барбара», що на роки стало внутрішнім мемом команди.
«Тодішній глядач мені пригадується офігівшим від побаченого. Ми сильно вирізнялися на загальному тлі серед того, що існувало, бо фактично стояли на початках незалежного українського театру. І це явно не співпадало з тим, що люди звикли бачити. Колись робили виставу “Критичні дні” у ДК зв'язку. До нас відомий саксофоніст із Польщі приїхав. А тоді театр пушкіна сидів у цьому приміщенні, вони ще не переїхали в нову будівлю. І випадково до нас на виставу зайшли глядачі цього театру. Наша менеджерка казала, що люди почали перешіптуватись: “Що відбувається?! Що відбувається?!”, а потім вставали та шли. Або, наприклад, ми грали виставу “Маленька п'єса про зраду” за Олександром Ірванцем. Запросили критиків. Пам'ятаю відгук: “Як це так? На сцену академічного театру випустить ось таке, з голими ногами?”. Ми посміялися. Бунтарями були», — пригадує Наталія Цимбал.
Актор другого найстаршого в незалежній Україні недержавного театру Post Scriptum Кирило Лукаш під час інтерв'ю наголошує: покоління наших сучасників знаходяться у точці свідомого вибору бути українцями. До початку війни навернути себе на українство допомагали саме такі вперті й запеклі бунтарі, митці та громадські діячі.
«Місько дуже багато для Харкова зробив, аби українство було модним, сучасним. У нас були круті приклади на кшталт “ТНМК”. Слухаєш і думаєш, що хочеш бути частиною цього крутого й модного, починаєш говорити українською. Війна процес пришвидшила, але Харків і без того поступово українізувався, хоч на це пішло би 50 років. А нині питання російськомовності — навіть не дискусійне, просто зникло з порядку денного. Люблю цю історію розказувати: колись до нас прийшов у театр чоловік і каже: “А що ви тут прикалуєтесь, по-українськи?”. Подивився першу дію, а в антракті вже просив каву українською мовою. Після вистави сказав “дякую”. Це історія з реального життя, і це дуже підбадьорювало. А зараз таким нікого й не здивуєш», — розповідає Лукаш.
Коли обираєш власною місією розвиток українського мистецтва — ти не можеш існувати поза політикою. Ось і Місько не зміг. Він брав участь в усіх акціях протесту, починаючи з «Революції на граніті», і відчував власну відповідальність за те, що відбувається в Україні. Він вважав, що громадянство — це не просто паспорт-книжечка, а насамперед відповідальність.
«У 2014 перший страх прийшов, коли Сергія Жадана побили біля ХОДА. Нам чомусь здавалося, що це неможливо в Україні. Думали, що ми вже вибороли незалежність, що ми вже міцні. Я пам'ятаю, як ми повернулися додому, коли Сергія забрали в лікарню. Я тоді довго плакала і казала Міськові, що це перший раз, коли я хочу поїхати з Харкова. Але ніхто нікуди не поїхав, ми продовжували працювати далі. А Місько ніколи не хотів їхати з Харкова. Більше скажу: оскільки моя родина в Харкові похована, а його родина — у Львові, якось я запитала, де він хоче бути похований? І він сказав: тут, у Харкові».
Так і сталося. Серце Міська перестало битися раптово: 11 жовтня 2021 року, за місяць до його 50-річного ювілею. Він ретельно готувався, планував презентувати сольний альбом, а слухачів зустріти у футболці з написом «Ще по 50».
Цьогоріч під час чергової хвилі перейменувань обласна робоча група з питань деколонізації мала змогу перейменувати провулок Кантемира на Міська Барбари. Проте його вирішили зробити «Привітним».
«Привітний до кого? До окупантів? А вулиця Міська Барбари для них буде чимось зовсім чужим. От був театр пушкіна, а вони ж сюди й лізуть захищати все російське. Хай наші вулиці будуть нашими. Хай вони бояться наших героїв і наших назв. Чи Харків стане багатшим без Міська? Я не думаю. Думаю, що людям, які не знали, треба починати знати», — вважає Світлана Олешко.
«Насправді мені здається, що наша влада, раніше й завжди, культурно неосвічена. Я 30 років займаюся українською культурою в місті, і ніколи не було просто просувати тут українське, знайомити з Йогансеном, Семенком. Ми боролися. Зараз уже я не борюсь: інші, молоді борються», — говорить Наталія Цимбал.
«Це через незнання, що це за персона. Через незнання її ваги, чим вона дійсно є для України, незнання його історії. Не пам'ятаю, який це був рік, тоді “партія регіонів” була при владі, і вони провалили голосування за посмертне присвоєння Героя України Квітці Цісик, бо думали, що це якась фашистка, колаборантка. Вони і Шевельова таким вважали. От у мене є відчуття, що тут щось подібне», — резюмує Кирило Лукаш.
Після розголосу та обурення багатьох відомих людей (про це писали Сергій Жадан, Оксана Забужко, Вахтанг Кіпіані) міськрада Львова ініціювала вшанування пам'яті Міська Барбари. А що у Харкові? Чи точно провулок приречений на «привітність»? Не зовсім, — зауважує депутат Харківської міськради Дмитро Булах.
«Я вважаю, що цю справу не закінчено, і провулок Кантемира буде названо на честь Міська Барбари. Або, можливо, якась інша вулиця, пов'язана з його життям. Треба виправити неточності в документі, бо там навіть є орфографічні помилки. А після цього донайменувати й перейменувати невдалі назви, оскільки перелік дуже великий. І я думаю, що в цей оновлений перелік потрапить об'єкт, названий ім'ям Барбари. Це питання — у компетенції міськради, і скоро має бути рішення щодо нього».
Сьогодні, у День народження Міська, його доробок згадають на Сході та на Заході, на Півдні й на Півночі. Хтось обов'язково захрипить під гітару легендарне «Брат, піво кончилось», хтось смакуватиме гірку каву під «Ми помрем не в Парижі». Комусь захочеться драйвово пострибати під «Франсуа» чи приплясати під «Бьютифул Карпати». Головне — культура пам'яті формується саме з таких дрібниць, і без них важко уявити націю як таку.
