На Харківщині тривають жнива. Цими днями хлібороби працюють по максимуму: поки немає дощів і сприяє безпекова ситуація. Тільки за тиждень російський ворог завдав цілеспрямованих ударів по ланах фермерських господарств Куп’янської, Золочівської та Борівської громад.
Тим часом в одному з найбільших агропідприємств Харківщини «Колос» трактористів навчили гуманітарного розміновування. Тепер команда із двадцяти людей працює у новоствореному дочірньому підприємстві «Гуманітарна безпека».
Ідея підготовки механізаторів на гуманітарних саперів належить власникові агропідприємства «Колос» Андрію Воронкіну. Він і сам сапер за армійською спеціальністю.
Як шукають небезпечні предмети на власних полях, як очищують сусідні лани й куди передають знайдену вибухівку — ведучий Володимир Носков з’ясовував під час розмови з керівником ТОВ «Колос» Андрієм Воронкіним у свіжому випуску подкасту «Герої Харкова» на Радіо «Накипіло».
Ми спілкуємось у вечірній час. Але я так розумію, що для вас немає вечора, працюєте до самої ночі?
Ми працюємо, поки є температура збирати озиму пшеницю, буває до одинадцятої-дванадцятої ночі, щоб максимально зібрати врожай.
Я згадав фразу, такий штамп совєцьких журналістів: «битва за врожай». Але тоді йшлося про катаклізми, пов’язані з негодою: дощі, сніги, вітер. А сьогодні ми переживаємо битву за врожай у прямому сенсі. Це й ворог завдає шкоди, запускаючи снаряди по полях. Нині ви ще й ведете боротьбу з мінами, збираєте врожай попри таку спеку.
Торік ми планували й створили в себе підприємство для того, щоби звільнити землі від вибухонебезпечних предметів і засіяти поля, і думали, що нам буде щастя. Та ба. Настала весна, ранній лютий приніс високі температури. А потім 107 днів на території Харківської області майже не було опадів. Тому й урожаю такого, який ми планували отримати, уже не отримаємо. А в травні після виходу самого колоса мороз додав нам нещастя. Тому нині ми збираємо врожаї набагато менші, ніж планували. Збираємо все — кожен колосочок, щоб отримати хоч якийсь прибуток.
Які нинішні показники? Скільки ви збирали за мирних часів?
За мирних часів ми з гектара збирали 40–45 центнерів, коли була негода. У нас середній показник збору озимої пшениці становив майже п’ять тонн, тобто більш ніж 50 центнерів із гектара. Сьогодні ми збираємо вдвічі менше, ніж за мирних, нормальних часів.
Ви зараз розповіли про озимі культури, а я читав ваше інтерв’ю, яке ви дали моїм колегам іще перед початком повномасштабного вторгнення. Тоді ви розповіли, що вирощуєте соняшник, сою, сорго, амарант, жито, горох, просо тощо. Нині скоротилася різноманітність культур?
Ми й далі вирощуємо горох, ярий горох, і далі сіємо кукурудзу, сою, озиму пшеницю, соняшник. Просо й амарант ми перестали вирощувати, тому що це економічно невигідно за таких температур і відсутності вологи. А так п’ять культур ми й далі сіємо, як і сіяли. «Колос» має приблизно 30 тисяч гектарів землі в обробці.
Поля «Колоса» розташовані на територіях Близнюківської, Барвінківської, Балаклійської, Первомайської і Великобурлуцької громад. Частина ваших полів перебуває під прицілом ворога?
Велика частина — це Балаклійська та Барвінківська громади, де нам досі доводиться сіяти під «шахедами» й ракетами. Нині я, від’їжджаючи від комбайна, бачив, як три ракети полетіли в бік Дніпра. Тому щодня, коли сіємо і збираємо, ми бачимо не тільки те, що в нас під ногами й заважає нам працювати та є вибухонебезпечним, але й те, що постійно літає над головою.
Ви маєте свою історію, коли фосфорна бомба прилетіла на одне з полів?
Так, ця історія сталася 2022 року. Крім фосфорних бомб, були ще ракети, які пролітали прямо біля техніки. Людей доводилося забирати й везти до лікарні, щоб урятувати. За два з половиною роки історій таких було досить багато.
Дві третини ваших полів засмічено вибухонебезпечними снарядами?
Половина земель — це 15 тисяч гектарів було заміновано й майже 2–3 тисячі гектарів, які були, напевно, заміновано, де ми збирали касети від «Смерчів» та «Ураганів». Це приблизно 17 тисяч гектарів із 30. Ці землі були небезпечними для обробітку землі.
Тепер почнімо нашу розповідь про підприємство, яке ви назвали «Гуманітарною безпекою». Звісно, що воно з’явилося після того, як ви спостерігали за неповороткою системою розмінування. Певної миті ви зрозуміли, що якщо самому цього не зробити, то це може тривати роками, так?
Ну так. У державі ми, мабуть, не готові були до цієї війни. Ми до останнього дня не вірили в те, що наші сусіди можуть так повестися. І служби надзвичайних ситуацій, і служби військових саперів — усі вони виявилися не готовими до замінування таких великих територій. На щастя, наша держава дуже велика, землі чимало. Окупанти своїм брухтом за невеликий проміжок часу засмітили нам дуже багато території. Коли ми зверталися через розмінування землі, то не отримували прямої відмови — нам говорили: «Приїдемо», але треба було чекати.
І скільки ви чекали?
Розмінування деяких полів я чекав півтора-два місяці. Потім узяв товариша, прихопив із собою мотузки, і ми пішли витягувати це самі.
Згадали свій армійський досвід сапера?
Так. Довелося це робити, тому що колектив підприємства великий. Це не тільки про підприємство й економіку. Це ще й сім’ї. Люди мали працювати й заробляти, а наше підприємство не дотує ні держава, ні спонсори. Мені самому потрібно було думати, як заробляти для того, щоб утримувати працівників з їхніми сім’ями. Основною метою було створити фронт роботи для них, посіяти, зібрати врожай, продати й утримувати тих хлопців, які повірили в те, що підприємство після війни працюватиме.
Пане Андрію, ми у студії розповідали про фермера з Ізюмщини, який вирішив підпалити поле й так сподівався розмінувати його, але сказав, що це не всюди спрацювало — потім вони руками витягували. Із чим ви стикнулися, коли вперше приїхали на поля деокупованих громад? Нагадаю, це Балаклійщина й Ізюмщина. Що ви там побачили?
В Ізюм я заїхав на другий день після того, як 25 окрема десантно-штурмова бригада туди зайшла. Те, що ми побачили, — це відсутність людей. Ми їздили по Ізюму, по Балаклії — люди були налякані, їх не було. Там стояла згоріла техніка, а поруч — багато замінованих. Ми бачили міни ТМ-62. Крім того, стояло багато розтяжок біля полів, на які ми заїхали. Це була страшна картина. Навколо лежали трупи. Ми почали думати, що робити. Потім вирішили створити підприємство.
Де ви вчилися? Куди ви відправили своїх майстрів?
У Новій Водолазі колись діяв центр навчання саперів. Той центр підпорядковувався Міністерству надзвичайних ситуацій. Першими чотирма людьми були мій водій, мій товариш, начальник відділу кадрів підприємства й родич мого головного інженера. Це були ті люди, які оточували мене й бачили, як я це роблю. У 2023 році ми відправили їх на навчання та оплатили його. Станом на сьогодні ми провели навчання 19 саперів. Уже 2024 року ми отримали офіційні ліцензії на роботи з розмінування як оператори протимінної діяльності.
Пане Андрію, наскільки я розумію, ви маєте право знайти, промаркувати й викликати фахівців ДСНС. Чи вистачає їх? Вони приїжджають?
Ми отримали ліцензію на ручне розмінування. Ми маємо можливість знайти, проінформувати населення, винести на полігон, визначений під такі небезпечні відходи, і потім викликати працівників служби з надзвичайних ситуацій чи військових саперів для знешкодження або передачі Збройним силам України. Що стосується знешкодження, то іноді нам доводиться чекати й охороняти наші сховища місяць-півтора, поки вони приїдуть і знешкодять.
Частина того, що ви знаходите, — це брухт або дуже небезпечні речі. Але є снаряди, які не здетонували. У вас з’являється можливість передати такі предмети до війська. Скільки ви вже передали?
Ми розділяємо. Те, що потрібно знешкоджувати. Такого брухту в нас десь одна сьома частина, а оці п’ять частин — це протитанкові міни, які ми збираємо, знімаємо з бойового взводу, переводимо в безпечний режим й передаємо Збройним силам України.
Останнім часом до нас навіть звертаються бригади, у які ми вже передавали їх, із замовленнями. Хлопці називають це «свій лендліз». Під Авдіївкою хлопці просять протитанкові міни для загородження, і ми намагаємося якомога швидше їх зібрати. Замовляють нам 500 мін. Станом на сьогодні ми передали трохи більш ніж п’ять тисяч мін. Ми передавали різним бригадам у Бахмут і Авдіївку. Працюємо більше з тими, до кого нам ближче. Усі працюємо для перемоги.
Не мовчімо й про те, що ви допомагаєте їм як волонтери і різною аграрною продукцією, і консервацією.
Це наше завдання, а не подвиг. Ми працюємо з багатьма бригадами: і на Куп’янському, і на Бахмутському, і на Авдіївському напрямках. На свята привозимо різні смаколики, консервації та м’ясні продукти. Їхня продуктове забезпечення — це наше зобов’язання. Ми маємо нагодувати воїна.
Пане Андрію, хто працює на підприємстві «Гуманітарна безпека»? Це колишні трактористи й техніки?
Так, це колишні трактористи. До прикладу, у Балаклії було чотири трактористи, які після навчання працюють саперами. Замінованих полів багато, тому вони вже не працюють трактористами. Тому доводиться часом шукати людей. З кадрами нині на цій території дуже велика проблема.
Напевно, ви маєте на увазі те, що нині проводять мобілізацію, забираючи чоловіків і хлопців на війну. Чи ви вже пробуєте навчати жінок тих професій, якими до війни займалися чоловіки?
У нас нині багато дівчат працює, ми навчаємо їх. Є вже навіть декілька дівчат, яких ми відправляємо навчатися на саперок.
Поки триває навчання, як ви викручуєтеся в цій ситуації з браком кадрів, із браком механізаторів?
По телебаченню показували, що я, генеральний директор компанії, сідаю на комбайн і кошу. Головний інженер сідає на комбайн і косить. Агроном сідає позаду на диски й дискує. А ті механізатори, які залишилися, працюють не по вісім годин на тиждень, а по 25–30. Є єдиний колектив підприємства. Я завжди називаю їх сім’єю. Ми — велика-велика сім’я.
