Ми хочемо розповісти історію трьох жінок-переселенок, які переїхали до Одеси й розпочали власну справу. Про шлях від життя з однією валізою до підприємництва — читайте в нашому матеріалі.
Історія Богдани Баришевої
Вона не уявляє себе без пензлика, хоч за освітою бухгалтер. Богдана Баришева — художниця із Херсона, яка вже понад два роки мешкає в Одесі.
Ми зустрічаємось у її кафе практично у самому центрі міста. Богдана — усміхнена і енергійна. Її запалу може вистачити на десятьох — це може відчути кожен, хто з нею хоча б десять хвилин поспілкується. Можливо, саме ці якості і допомогли її родині здолати труднощі з перших днів великої війни.
У рідному Херсоні Богдана займалась написанням картин та створенням стріт-артів, чоловік відеозйомкою реклами та заходів. Справи йшли добре, родина розвивалася, мала постійних клієнтів, тільки зробила ремонт у власній квартирі та мала ще багато амбіційних справ.
Про те, що може розпочатися війна, каже нічого не віщувало. 23 лютого вони влаштували родинний вечір разом із братом Богдани. А опісля посиденьок чоловік чи не вперше серйозно запропонував жінці зібрати тривожну валізку на випадок вторгнення російських військ. Богдана лиш обурилася і не вірила, що у XXI столітті таке можливо.
«Заснули ми, мабуть, десь о третій ранку й о шостій прокинулись від перших вибухів. Я такого в житті не чула. Залітаю просто до себе на кухню, там в мене натяжна стеля і вона просто ходуном ходить. Я не можу зрозуміти, що мені робити, всі коти розбіглися, собака бігає за мною, чоловік кричить «збирайся», а я нічого не розумію. Забігаю в майстерню і не розумію, а як це все… В мене картини висять, пензлики, напередодні якраз картину написала і така думаю, як його все забрати. Я хапаю просто пензлики і валізу з фарбами і все».
Богдана з братом та чоловіком вирішили виїжджати доки не пізно, батьки ж відмовились скласти їм компанію, бо сподівалися, що все за декілька днів владнається. Рушили спершу у сторону Львова, бо ж не знали, що буде з Херсоном і Миколаєвом надалі.
«Ми їхали і чоловік каже: давай я тебе до Польщі завезу. Ми вже приїхали до кордону, стали в цю чергу і він додає, мовляв, бери собаку і йди. Я кажу, що не можу піти. Розумієте, для мене шок те, що таке відбулося, для мене шок, що треба кинути не тільки свій дім, а ще й чоловіка і самою з собакою піти в Польщу через кордон. Я кажу: ні, я залишаюся», — згадує Богдана.
Далі їхня дорога занесла в чернівецьке село. Там вони зупинилися у старому пансіонаті, який працював за принципом готелю. Богдана згадує: у паніці не взяли з собою ні достатньо теплих речей, ні заощаджень. Тому, коли за декілька днів гроші стали закінчуватися, вони почали думати, що ж робити далі, адже трьом дорослим і собаці потрібно було якось вижити. Богдана згадує: дійшло все до того, що вони хотіли здати своє обладнання для створення відеоконтенту у ломбард, але власник пансіонату, у якому ті зупинилися, не дозволив це зробити. Вони настільки заприятелювали, що той відмовив їх від цього. Тож Богдана пішла працювати на кухню, а чоловік з братом на охорону.
«Я хотіла чимось забити руки, щоб розгрузити голову, бо ти коли довго починаєш думати — серце починає боліти, а чистиш картоплю — не думаєш. Близько місяця пробули там. А я ж вже не можу не малювати, хочу малювати. Спочатку я нічого не казала. Усі на нервах, усі ми були у телефонах постійно, дивилися ті новини. У мене таке відчуття було, що я в якомусь страшному сні, що я от-от прокинусь і все буде нормально, але я кожен раз прокидаюсь і розумію, що це не закінчується».
Потім Богдана розмалювала дошку для меню. Дівчата це побачили, оцінили і запитали, чи часом вона не художниця. Богдана пожалілася, що не має полотен, а художні магазини навряд чи працюють зараз. На ранок Богдана прийшла на зміну, а в неї купа простирадл. Але наявність полотен — це ще не все, що потрібно для створення картин. Далі жінка шукала, як їх заґрунтувати і на що натягнути тканину, щоб накладався малюнок. У сараї знайшла дверцю від шухляди без серединки і вирішила використати її. Декілька картин Богдана намалювала для дівчат по кухні, ще один пейзаж створила на пам’ять про себе для директора цього лікувального комплексу.
Окрім роботи і малювання Богдана встигала ще й волонтерити. Оскільки Херсон опинився в окупації, ліки це були чи не найважливішою річчю, яку потребували усі, хто залишився у місті. Спершу жінка пробувала передавати рідним посилки із медикаментами, далі почали надходити подібні запити і прохання від родичів, сусідів чи знайомих. Передати посилку в окуповане місто — нелегка задача, ще й коли ти це робиш із села на заході країни, то інколи це ще більше затримувало процес. Так Богдана зрозуміла, що втрачає багато часу, поки з села ліки доїдуть до міста і там вже далі до іншої точки.
Тож жінка почала замислюватися, як би це перебратися до міста, щоб прискорювати процес своєї допомоги: «Ось тут я спілкуюся зі своєю сестрою. Вона каже: я поїхала в Німеччину, а в Одесі є хороша квартира, приїжджайте. Вона мені сказала це ввечері, а на ранок ми вже збиралися. Приїжджаємо ми в Одесу і в шоці — це велике місто, особливо після села. Роботи не було, майже все взагалі було зачинене, я міста не знала і ми коли оселилися, то я думала, де це ми взагалі, я не думала, що це прям центр-центр, бо ж дивлюся, а там вікна забиті, там ставні і думаю, оце попали ми».
Постало питання забрати рідню сюди. Мама з бабусею Богдани в окупації пробули ще три-чотири місяці, тому що спочатку боялися виїжджати, згодом декілька спроб зробили, але невдалих. Та після тривалих вмовлянь і енних спроб, рідні Богдани таки змогли виїхати з окупації. Тож наступне завдання для неї — знайти таку квартиру, щоб вся родина із домашніми улюбленцями змогла там розміститися. А щоб утримувати таку родину, потрібно мати відповідні кошти.
«Потім я пішла влаштовуватися в магазин і зіштовхнулася проблемою. Мені кажуть: ви ж біженка, то якщо тут стріляти будуть, то ви теж будете бігти. Я кажу, що то не так працює і мене через це не взяли. Потім вони мені телефонували після того, як держава за біженців почала доплачувати. А я вже кажу: вибачте, беріть тих, хто не біженці. Це мене не те, що дуже образило, я просто зробила для себе висновки. Мабуть, мене доля трошки відвела і каже, що ти художниця, от і будь художницею».
Так Богдана почала тут поступово заявляти про себе і свій талант, співпрацювати із декількома студіями дизайну, налагоджувати комунікацію з новими замовниками, щоб хоч якось заробити. У художниці завжди була ще одна маленька мрія — відкрити власну кавʼярню. Мріяли про неї з чоловіком ще у Херсоні, але війна завадила здійснити цей задум і на деякий час змусила відтермінувати свої плани. Здавалося, що у новому місті, на орендованій квартирі і з купою родичів у приміщенні це зробити нереально, але у Баришевих з’явилася і тут зачіпка. Знайома сказала, що в них якраз пустує приміщення під кав’ярню, тож може здати їм його в оренду. Заради мрії вирішили ризикнути і щоб мати стартовий капітал, продали свою автівку за три дні.
«Кав'ярня — це не тільки бізнес, це ще якийсь творчий прояв. От зараз якщо подивитися, то що нам вже втрачати, ну тільки життя хіба що, а так дім я вже загубила, тут в мене нічого немає. Якщо не визріє і закриємось, то також нічого поганого, значить, буде досвід. Ми придумали зелені пуфи тому, що в нас майже такий самий диван залишився в залі у Херсоні. Чоловік зробив колонки, підсвітку, а я кажу, щоб виділив мені три стіни і я буду вішати картини. Ми прикинули, подивилися, що воно має цікавий вигляд. Починали з маленьких картин, стали це розвивати і ця ідея переросла із просто кав'ярні у арт-кав'ярню».
Так із кавʼярні заклад переріс у мистецький простір, де картини не лише елементи декору, а й розташовані в окремому виставковому залі. Тут регулярно проводять виставки, майстер-класи та арт-фестивалі. Богдана зазначає, що багато людей, які заходять просто за кавою, далі хочуть якусь частинку мистецтва забрати з собою.
Баришеві запускали власний бізнес без грантів і сторонньої допомоги, бо починали тоді, коли ще не було такого запиту у суспільстві. За цей час вони вже пережили вимкнення світла і навіть одне підтоплення. Попри те, що досі не отримують бажаного прибутку, продовжують вірити у власну справу, творити мистецтво і розвивати малий бізнес в Україні.
«Якщо ви любите те, чим ви займаєтеся, то обов’язково все вийде, рано чи пізно. Не варто бути лише підприємцем, варто мріяти про своє діло — це все моя душа. Вже буде видно згодом, чи потрібно воно чи ні. Якщо таким способом не вийде нічого, то я знайду інший спосіб. Ніколи не треба опускати руки. Ми, українці, завжди могли щось вигадати, якось прокрутитися, щось зробити, тому все вийде стовідсотково, головне вірити».
Попри те, що правий берег Херсону звільнено, Богдана з чоловіком не поспішають повертатися через безпекові моменти. Каже: якби завтра закінчилася війна, то стовідсотково поїхала б додому, щоб побачити бабусю, яка повернулася назад і не змогла жити в Одесі.
«Обидва береги у Херсоні розділяє річка, тобто там невеликий кілометраж між окупованою територією і звільненою, постійно обстріли, Херсон не живе повноцінним життям, багато людей виїхали, багато люде вже не повернуться і чим довше це затягується, тим менше людей повернуться. Це дуже важко мені розуміти, тому що місто помирає. Одеса стала для мене другим домом. Дякую я їй дуже і тут темперамент людей і те, як люди спілкуються і відпочивають дуже схожий з Херсоном, але все ж тут більш швидший ритм. Вдома є вдома. Мабуть, що рідний край залишиться рідним краєм, куди б ви не переїхали, ви можете приїхати в найкращу країну в світі, в найпрекрасніше місто, але все одно будете сумувати за своїм».
Історії Юлії Фисиної
Юлія Фисина родом з Нової Каховки, до війни працювала на херсонській дирекції Укрпошти. Шити любила з дитинства, але обрала зовсім інший фах, лише згодом у дорослому віці, вже під час декрету отримала освіту на пошиття одягу. Свою першу річ Юлія пошила у десять років. Це були шорти, які вона перешила зі спідниці.
Вона усвідомила те, що хоче шити вже після того, як народила дитину. До того, щоб почати професійно відшивати речі її підштовхнув цікавий випадок: «Перед Новим роком поїхали з чоловіком на базар і мені дуже сподобалась одна трикотажна сукня, тож мені почали давати розмір за розміром, а я у верху не влізаю, у бедрах худа, а у плечах не можу влізти і мені продавчиня каже “з вашою спиною немає таких розмірів”. Я думаю боже, продавець від Бога. У мене такий комплекс за цей час розвився. Ми приїхали додому і я в голові прокручую, що немає нічого складного в тій сукні, зайшла в інтернет, знайшла відеоурок, як таку пошити, купила тканину і пошила собі плаття. На Новий рік я була в цьому платті. А чоловік мені каже: ти що, знайшла свій розмір таки? А я кажу, що це я сама пошила. Він тоді не повірив».
Коли хист Юлії оцінили друзі, а потім друзі друзів жінка зрозуміла, що вже може приймати замовлення і відшивати одяг з дому.
«Я працювала на роботі, а вдома шила одяг, приймала замовлення, але не наважувалася відкрити ательє. Все це відклалося, все шукала якоїсь нагоди, не вистачало в мене натхнення чи сміливості відкрити свою власну справу».
Далеко у думках Юлія давно мріяла про власне ательє, та ніяк не могла наважитись на це. Сміливішою стала вже після повномасштабного вторгнення. Але до реалізації своєї мрії жінці довелося здолати чимало випробувань. Спершу — вибиратися з окупації. У Херсоні вони провели перші півроку повномасштабного вторгнення і зрозуміли, що чим далі, тим небезпечніше там залишатися.
«Ми покидати Україну не планували з самого початку, тому що були напередодні у гостях у друзів в Польщі. От ми їхали звідти додому і були впевнені, що ми там не змогли б жити. Новий рік ми зустрічали у друзів і от коли ми поверталися, то казали, що не розуміємо, чому туди всі їдуть».
Одеса завжди імпонувала їхній родині. Щоправда, коли вони сюди приїхали, орієнтувалися тут перебути два місяці. Але минуло півроку, і вони зрозуміли, що війна досі триває, дім в окупації, повертатися немає куди, тож треба щось робити тут і якось рухатися далі. Юлія каже, що як місто, так і море тут прекрасне у будь-яку пору. Їм сподобалося, як їх прийняли і підтримали місцеві: «Ми південні люди і в нас теж вдома аж цілих два моря, причому ми по ментальності дуже схожі на одеситів і почуття гумору в нас таке ж. Прийняли нормально, тут дуже багато людей, які переживають, коли дізнаються, що ми переїхали».
Родина освоїлася в місті, знайшла квартиру в оренду на вигідних умовах, віддала сина на спортивну секцію, а далі Юлія випадково згадала за свою мрію. Каже, що натрапила в інтернеті на інформацію щодо гранту від ДІЇ. Вирішила спробувати і нікому про це не сказала: ні родичам, ні чоловікові. А через два тижні їй надійшла позитивна відповідь. Юлія сама склала бізнес-план, знайшла приклади, як це робити і відправила усі необхідні дані.
«Аж потім вже всім сказала. Хтось казав: "Ти що, нащо тобі воно зараз треба, зараз війна, а ти вирішила зайнятися цією справою". Я весь час щось чекала та відкладала, думала, що потім буде краще, а зараз ми розуміємо, що завтра може і не настати, а я так і не спробувала. Це було не заради чогось, а всупереч всьому. Це не зовсім бізнес, коли я хочу заробити, приміром, свій мільйон. Я зрозуміла, що зараз стала сміливішою, думки стали більш виважені. Депресія депресією, а я зрозуміла, що треба витягнути себе самого із цього стану».
І хоча грант — це суттєва допомога на старті підприємництва, цих коштів не вистачило все одно. Усі її збереження пішли на відкриття справи: «Я витратила на покупку трьох основних технік, а оренда приміщення, податки — це все одно лягло на плечі мені. Поки не почала працювати реклама, поки про нас не дізналися, то було небагато клієнтів. Січень, лютий і березень кожен день я не розуміла, навіщо це я роблю».
Зараз у Юлії побільшало відвідувачів. У спальному районі міста її ательє стало острівком для місцевих, куди вони можуть прибігти і підлатати одяг чи пошити щось нове. Енергію і запал каже, що черпає зі своїх клієнтів. Зараз спонтанно у неї в ательє виріс комісійний магазин. В неї достатньо було простору і люди почали залишати речі на продаж: хтось купує їх, а дехто приносить.
«Коли я бачу, що люди задоволені, я теж задоволена своєю роботою. Значить, можна працювати далі і це все не дарма. Так, трохи не так заробляється, як хотілось би, але я розумію, що це все на перспективу»,
А тим, хто тільки розмірковує, чи варто встрягати у таку авантюру, Юлія радить акумулювати всі можливості, бути активним у суспільних чатах переселенців, бо там завжди можна знайти якусь корисну інформацію та мати чіткий план дій.
«Якщо у вас є ціль і мета, то потрібно до неї йти максимально, не боятися. Але однієї мрії недостатньо, треба все одно все розрахувати, дуже серйозно поставитися до цього питання, тому що бізнес дуже серйозна штука і розуміти, чи є у вас ці кошти, які ви можете виділити на якийсь час для розвитку. Треба підійти до цього всього комплексно. Зараз дуже багато організацій міжнародних та волонтерських, які допомагають, тобто можливостей є море, головне поставити ціль та знайти на початок кошти. Але першочергово ви маєте бути впевненим у тому, що саме ви хочете і яка ваша кінцева мета, до неї йти, а там далі якщо ви знайдете ще однодумців, то це взагалі буде супер».
Нещодавно Юлія стала переможницею ще однієї грантової програми — на ці кошти планує купити собі вишивальну машину, хоче створювати не лише вишиванки, а й набивати вишивку на готовому одязі, як-от на джинсових куртках чи на спортивних костюмах. Її дуже цікавить апсайклінг, тому планує розвиватися у цьому напрямку, а ще розширювати своє ательє. Юлія Фисина каже, що нашим фантазіям немає меж і треба розвиватися.
Чи буде повертатися у Херсон вже не знає, все буде залежати від сина. Зазначає, що і не знає, що важче для неї: коли ти зовсім не можеш поїхати, чи коли ти можеш поїхати, але там небезпечно. Херсон зараз дуже страждає і залишатися там важко — зауважує жінка. Зате одне знає точно, якби хоч завтра була б перемога, то зателефонувала тим друзям, які поїхали за кордон, а ще святкувала б це дійство:
«Коли були перші дні окупації Херсона, то магазини всі зачинилися, потім відчинилися і сказали, що більше працювати не будуть. Тож останні продукти ми ходили й забирали все, що можна було з полиць. Тоді ми з чоловіком купили пляшку шампанського і сказали, що вип’ємо її на перемогу. Тож ця пляшка шампанського тут у мене чекає цієї перемоги. Ми майже її відкрили, коли було звільнення правого берега Херсона. Ну я кажу "ні", вона буде чекати саме того час».
Історія Ганни Чижової
Ганна Чижова в Одесу приїхала набагато раніше, ще в серпні 2014-го. Їхня родина одна з перших відчула, що таке війна. Бойові дії в її рідному Донецьку розпочалися 26 травня, у липні в місто зайшли сепаратисти. Чижові активно чинили опір, брали участь у протестах. Таким родинам небезпечно було залишатися в місті. Одного дня їм зателефонував колишній однокласник, який перейшов на «ту сторону». Своїх колишніх знайомих він вирішив попередити і був небагатослівним. «Виходь, у тебе доба», — сказав чоловікові Ганни в слухавку.
Так родина майже навмання приїхала в Одесу. Чоловік дістався першим сюди, щоб винайняти житло та знайти роботу, а Ганна з дітьми приїхали 20 серпня. Цікаво, що саме цього дня трапилося перше потрапляння в їхній будинок у Донецьку, коли вони вже були у цілковитій безпеці.
З Ганною ми зустрілися у її невеличкій майстерні з ремонту одягу, теж поблизу центру міста. Зараз вона працює на себе й поступово реалізовує свої професійні мрії, але до цього їй довелося здолати чималий шлях. Спочатку навчитися жити з нуля.
«Коли вже приїхали в Одесу з нашою пропискою мало брали на роботу. Мене прийняли на хімчистку — це взагалі не мій фах, я прийшла туди влаштовуватися приймальницею, а мені запропонували професію “плямовивідник”, тобто це з нуля навчання. У мені побачили потенціал, і я дуже вдячна, тому що там була висока зарплатня. От я вісім років працювала там, і це допомогло нам вижити».
Ганна завжди була відкритою до нових знань і викликів. І в якийсь момент їй стало цікаво опанувати шиття: «У 2017 році, не відволікаючись від основної роботи, захистила грант на самозайнятість від “Карітас” і на це придбала першу швейну машинку, ноутбук і манекен. Почала розвиватися, робити вишивку, але це було на дому, у найманій квартирі, тоді я ще боялася залишити основну роботу».
А потім у 2019-му «Карітас» запропонував оформити інший грант жінці. Там уже у правилах конкурсу було обов’язкове оформлення як ФОП. Ганна успішно захистила цей грант і придбала вишивальну машину і стіл для неї. Наприкінці 2021 року наважилася піти з роботи й вирішила остаточно, що вже буде займатися тільки цим. Чоловік її підтримав, і вони почали підшуковувати приміщення для майбутньої майстерні.
«Завжди собі казала, що я інтроверт і буду через соцмережі працювати, буду робити речі й продавати через інтернет, бо мені не хочеться спілкуватися з людьми. Була така лякливість і певна невпевненість у собі: вийде чи не вийде. Але коли почали орендувати це приміщення, то по-іншому якось спілкування з людьми пішло».
Всьому вчилася на ходу. Нова справа неабияк припала до душі Анні, вона опанувала не лише швейну машинку, а й соцмережі, щоб просувати себе. Вона закінчила швацькі курси, щоб розуміти технологічно, як воно називається, як замовляти в постачальників правильні фурнітури, тощо”.
Не припинила працювати Анна і з початку повномасштабного вторгнення. Навпаки, поки великі фабрики тимчасово зупинили роботу, у неї клієнтів побільшало. Тільки змінилися потреби і запити. Якщо раніше в неї було більше корпоративних клієнтів із компаній, то зараз до неї почали звертатися військові. Їх цікавили шеврони. Це зараз Ганна спокійно розповідає про той день, який змінив назавжди життя всіх українців, тоді ж згадує їхній родині було непереливки.
«24 лютого ми прокинулися від вибухів, вони не були схожі на ті, які ми чули в Донецьку. Годину десь ми провели в коридорі, а потім старший син сказав, мовляв, давайте увімкнемо телевізор, а чоловік одягнув форму й пішов у військкомат. Там був хаос, тож 24-го він уже був на позиція , спершу поїхав у Миколаїв, а за два тижні їх на Донбас послали».
Ще до повномасшабного вторгнення вона плела в Одесі маскувальні сітки, тому в 2024 році її досвід став у нагоді. Вона вчила це правильно робити інших. Тож і в той день вони з синами зібралися й пішли на сітки.
«Страх був, але в певні моменти відчувалося дежавю. Дуже багато хибної інформації було довкола, у Донецьку в 2014-му було те саме, тобто дуже багато паніки вливалося в людей і відбувалися емоційні гойдалки. Це зараз ми знаємо, що це ІПСО, а в 2014-му ми не знали. Мені завжди мама казала: вір своїм очам, я завдяки цьому досі жива, я вам чесно скажу, тому що ось ці панічні настрої дуже руйнують. Був страх, що росіяни зайдуть в Одесу. Він настільки панічний, що ти від нього німів, ти розумів, що зараз якщо вони зайдуть, ти не зможеш нічого зробити. У нас дуже багато в Донецьку родин так загинули, тому я просто спала з ножем».
Чоловік Ганни на фронті. Вона його чекає і продовжує свою справу. Ганну попросили для Харкова відшити шеврони. Жінці знадобилося декілька днів, щоб впоратися із цією задачею, адже її машинка не промислового рівня. Щось допомагали робити сини. Анна сама на комп'ютері проєктувала макет шеврона, а потім набивала його на тканину. Працюючи над шевронами, Ганна прив’язується до замовників. Каже, що у кожен шеврон вкладає обереги, душу та замовляння.
«У мене була невпевненість у собі. Мовляв, ну що я там вишиваю, а далі почався 2022 рік і почалися прохання від хлопців, що потрібні шеврони, позивні, тож куди дітися тій невпевненості в собі. Як треба, то будемо робити. Це жорстко звучить, що війна — це рушій прогресу, але це так і є».
Згодом жінка організувала процес пошиття адаптивної білизни, у себе на локації кроїть та передає розкрій іншим дівчатам, щоб вони далі відшивали. Щоб більше працювати і більше допомагати мріє про промислову машинку. А ще хоче від ремонту одягу та дрібних викрійок перейти до створення вишивки: «Мрію відтворювати саме автентичні вишиванки, у мене дуже багато книжок про це. Улюблені мої орнаменти — це восьмикутна зірка, вона йде як відновлення сили та об'єднання жіночої та чоловічої сил, надає наснагу, але саме в світлій дорозі, тобто якщо людина хоче досягти успіху в чомусь лихому, вона цього не дасть. Ромб — це символ роду, родючості, а точка посередині це — символ засіяного поля. Усі ми знаємо, коли в родині є земля і поле засіяне, значить родина не буде голодувати й виживе».
Знайти себе в новому місті й успішно триматися на плаву Анні допомогли гранти. Додає, що хоч гранти і важко писати, є люди та організації, які допомагають у цьому з порадами та навчанням. Анна як ніхто знає, як це бути переселенкою.
«Я знаю, що тяжко, знаю, що важко, знаю, що страшно. Іноді настільки відчай тебе заручує, що я тоді в 2014-му дійсно іноді хотіла, щоб повернувся час назад і я закрила двері в своїй квартирі з іншої сторони, щоб я там залишилася, щоб не було цього відчуття бездомності, коли ти не знаєш, чим годувати дітей. Це дійсно важко, коли ти приїжджаєш у мирне місто, де у всіх все є, а у твоїх дітей нічого немає, — і це відчай. Та коли ти хоч трохи подивишся навкруги, ти зрозумієш, що є люди, здатні тебе підтримати порадами чи діями».
На запитання, чи повернулася би до Донецька після перемоги, відповідає, що вже ні. Дуже багато часу минуло. В Одесі її діти здобули освіту, а вона започаткувала власну справу. А от якщо б війна закінчилася просто зараз, то Ганна б добряче відіспалась.
