Що чекає на сиріт після закінчення школи-інтернату? Потрапити в сім’ю вдається не всім. Цих дівчат, які опинилися саме в такій ситуації, об’єднала не тільки схожа доля, а й перебування в домі, що змінив їхнє життя.
Тетяна Баранова, Олена Куц, Ірина Ларікова та Олена Жданова дуже відкриті в спілкуванні, але ця якість, кажуть дівчата, з’явилася з часом завдяки постійній роботі над собою. Усі вони — колишні учениці інтернатів Харківської та Херсонської областей. Дітей виховували суворо, за межі школи вони не виходили, тому звикнути до самостійного життя у великому місті було нелегко.
Від репетиторства до великого проєкту
Квартира на Холодній горі, де зараз проживають дівчата, це приклад соціалізації сиріт. Ініціатор створення проєкту «Літаючий будинок», викладач філософського факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Олександр Філоненко спочатку допомагав випускникам інтернатів готуватися до вступу в навчальні заклади.
«Ми як викладачі готували цих дітей до вступу в технікуми чи виші, щоб вони завдяки навчанню могли соціалізуватися й жити разом», — говорить Олександр Філоненко.
Пізніше разом з однодумцями Олександр зрозумів, що молоді для адаптації необхідне своє житло й підтримка старших наставників. Так з’явилася ідея поселити дівчат із різними видами інвалідності в одному місці й допомогти їм облаштувати побут.
Учаться бути господинями в домі
Координаторка проєкту Інна Філоненко пригадує комічні ситуації, адже про деякі побутові тонкощі дівчата дізнавалися вперше.
«О шостій годині вечора страшенно втомлена повертаюся додому. Дзвінок. Беру трубку. Це Таня: “А в нас холодильник не зачиняється”. Я кажу: “Таню, будь ласка, тарілки відсуньте. Точно щось туди не так поставили”. Каже, ні, усе перевірила. Наступного дня рано-вранці одразу їду до дівчат. Приходжу, штовхаю тарілку, зачиняю холодильник і їду назад», — сміється Інна Борисівна.
Коли дівчата розповідають про свої маленькі досягнення, можна помітити дитячу радість на їхніх обличчях. Наприклад, Льона Жданова раніше не вміла користуватися пральною машиною й узагалі не уявляла, як самостійно приготувати їжу. Тепер вона почувається впевненою господинею.
«Я навіть пральною машинкою не вміла користуватися. А зараз навчилася готувати каші. Таня мене вчила суп варити, уже двічі з нею робили. Салати я й раніше вміла трохи готувати, але зараз уже поступово починаєш виявляти фантазію, щось вигадувати. Не тільки рецептам учишся, а й щось своє додаєш», — ділиться з нами Олена.
Харків, непристосований до інвалідності
У дівчат схожі форми інвалідності: недорозвинення рук, проблеми з суглобами, кістками, порушення гормону росту. Займатися звичними для нас справами їм буває не під силу. Та й благоустрій Харкова, на думку дівчат, залишає бажати кращого.
«У Харкові пандусів немає, а сходинки вищі за мій зріст. Ну, це ж узагалі знущання. Навіть коли будинки будують, десь пандуси роблять, десь ні. Значить, суспільство нас ще не до кінця прийняло», — вважає Ірина Ларікова.
Навіщо доводити свою інвалідність?
Здоров’я сиріт потребує спостереження медиків. Щороку дівчата повинні підтверджувати свій постійний діагноз, перебуваючи кілька тижнів у лікарні, здавати аналізи. Це необхідно для того, щоб визначити групу інвалідності й отримати належні пільги. Таня Баранова проходить регулярні огляди, але зізнається: суми на ліки йдуть великі, іноді майже вся пенсія з інвалідності.
«Якщо в тебе є інвалідність, ти щороку її підтверджуєш: ходиш по лікарях, лежиш у лікарні, там тобі проводять обстеження. У моєму випадку медики дивляться на суглоби: що змінилося, що стало гірше. Якщо лежиш у лікарні, тобі треба купувати ліки, а вони зараз дуже дорогі. Буває, уся пенсія йде просто на ліки, щоб пролікуватися. Мені пощастило, тому що я лікуюся в Інституті протезування, де інваліди отримують допомогу безплатно, — розповідає Тетяна Баранова. — Мені поставили третю групу інвалідності, хоча до цього завжди була друга. Лікарі сказали, що вона стояла тільки тому, що я навчалася, але з цим формулюванням я не згодна. При чому тут навчання до моїх захворювань?»
Перебуваючи в такій самій ситуації, Іра категорично відмовляється проходити обстеження й витрачатися на ліки. Каже, почувається добре, хоча розуміє, що хвороба останнім часом прогресує.
«Мені кажуть, що треба кожні півроку пити гормональні медикаменти. Але мені здається, від них тільки гірше. Виписують таблеток на два тижні, а це вже 500 гривень, і це тільки один препарат. Мені це не по кишені, — каже Ірина Ларікова. — Я бачу, що не можу вже бігати, як раніше, на далекі відстані мені важко ходити. Але все одно треную себе».
Прагнення вчитися й працювати
Олена Куц серед усіх найстриманіша й задумлива. Дівчина якраз дописує дипломну роботу. Вона — студентка Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, майбутній культуролог. У неї незвичайне наукове дослідження. Олена захоплено гортає сторінки на ноутбуці, переказуючи нам зміст.
«Робота називається “Топос шахів у Західній культурі”. Я вирішила розглянути шахи як боротьбу на війні. Солдата можна описати як пішака. Також розглянула шахи як спосіб свободи», — пояснює студентка.
Іра Ларікова вчиться в Академії культури на репортера й мріє стати журналістом. Під час інтерв’ю ми дали можливість Ірі трохи потренуватися в зйомці, чим дуже її порадували.
Олена Жданова вже закінчила технікум, але хоче вдосконалити отримані знання у виші — освоїти професію соціального працівника. Подібні навички вже є в Тані, але за спеціальністю вона не працює — стала маркетологом у фірмі, де її всьому навчили з нуля. Паралельно дівчина набралася досвіду у волонтерстві: допомагала безпритульним, переселенцям, спілкувалася з дітьми вулиці.
Про батьків
Про своїх рідних дівчата розповідають небагато: Олена Куц знає, що від неї кілька разів відмовлялися, мама й тато Тані Баранової загинули, коли вона була зовсім маленькою. Олена Жданова колись писала батькам листи, але вони не захотіли спілкуватися з донькою. А ось Іра Ларікова періодично підтримує зв’язок зі своєю бабусею й тітками.
«Літаючий будинок»: тут має бути затишно всім
У цьому домі, як і в будь-якій сім’ї, є свої правила. Тут завжди відбувається спільна вечеря, а обов’язки з прибирання розподіляються між дівчатами по днях тижня.
Учасниці соціального проєкту в один голос кажуть: для них цей дім — можливість не тільки навчитися самостійності, а й місце обміну досвідом одна з одною. У кожної — свої навички спілкування з людьми, унікальні здібності, знання й ставлення до життя. Інна Борисівна намагається раз на тиждень збирати всіх чотирьох на домашні посиденьки, щоб вони могли присвятити час одна одній. На такі вечори до дівчат приходять друзі, також хлопці з інвалідністю. З ними безплатно займається репетитор з англійської мови.
«Нам завжди хотілося, щоб вони розуміли, що є інше життя, що є щось більш людяне. Ось ти приходиш додому і розумієш, що там тепло й затишно. І тут має бути затишно всім, незалежно від того, як вони одне до одного ставляться чи виглядають. Просто трішечки тепла, і вони відтають», — каже наставниця сиріт.
Як розповідає Інна Філоненко, квартира на Холодній горі не буде постійним приміщенням проєкту. Завдяки допомозі небайдужих іноземців удалося зібрати кошти на купівлю нового житла. В Італії минулого Різдва провели акцію, під час якої в храмах і на вулицях збирали гроші на благодійність. Вони й пішли на придбання омріяної квартири.
«Саме перше житло нам оплатила сім’я з Прато (Італія, — ред.). Вони приїхали до нас у гості й привезли початковий внесок. Ми на нього прожили майже півтора року: знімали квартиру й годували дівчат. А минулого року Олена й Таня їздили до цієї сім’ї на літні канікули. У 2013 році в Різдвяні свята італійський благодійний фонд зібрав нам гроші на квартиру. Але ми довго не наважувалися купувати її через події в країні, не знали, як і що буде. Навесні минулого року фонд віддав нам зібрані гроші й дозволив купити нову квартиру», — розповідає координаторка «Літаючого дому».
Планується, що житло обладнають повністю під потреби дівчат. У домі з’явиться дворівнева кухня й електрична плита, яка не нагрівається від дотиків, а для вхідних дверей зроблять магнітний ключ.
Про адаптацію й прийняття суспільством
Дівчата вважають, що українське суспільство ще не до кінця прийняло людей з інвалідністю. Пригадують, як у перші дні після випуску з інтернатів було складно адаптуватися, не звертати увагу на косі погляди перехожих і жити, як усі. Досі вони стикаються з нерозумінням із боку оточення.
«Ідеш вулицею — люди дивляться. Трирічна дитина, батьки якої стоять, випивають пиво, курять осторонь, може сказати: “Дивись, дівка мала йде”. А дорослі ще візьмуть і посміються», — пригадує одну з неприємних ситуацій Таня Баранова.
Олена Жданова додає: якщо батьки не пояснюють малюкам, що є люди з серйозними захворюваннями, діти часто реагують саме так, а пізніше взагалі відсторонюються від несхожих на себе.
«Є люди, які бояться нас. Це неправильно. Таких людей боятися не треба. Це такі самі люди, як і ви, просто вони трохи відрізняються. Вони навіть можуть набагато більше, ніж здорова людина», — вважає Олена.
На думку дівчат, коли люди з інвалідністю доводять, що вони гідні рівного ставлення до себе, бар’єр між ними й іншою частиною суспільства тільки збільшується.
«Люди з обмеженими можливостями постійно доводять: “Ми такі самі, як і ви. Подивіться на наші перемоги, подивіться на наші роботи…”. І цієї миті ми ще доводимо, що маємо на все таке саме право. Навіть клеймо якесь є, що якщо ми інваліди, нам завжди потрібна допомога. Потрібна, але не все за нас робити, а просто допомогти», — Іра Ларікова.
