Ми підіймаємося ліфтом на шостий поверх харківської багатоповерхівки. Нам відчиняє двері усміхнена дівчина, запрошує в гості. Поки ми знайомимося з батьками й оглядаємося, Кристина готується до зйомки: дивиться в дзеркало, поправляє волосся, одяг. Ми проходимо до кімнати й чекаємо. Христина, налаштувавшись на інтерв’ю, в’їжджає на інвалідному візку.
Підліткою Кристина Кузьміна невдало стрибнула у воду. Після травми почалися проблеми зі здоров’ям: болі в шиї й спині… Невдале лікування, кілька операцій лише погіршили ситуацію. До 16 років вона перестала відчувати ноги. Життя змінилося повністю.
«Після того, як я впала й вдарилася об воду, зрозуміла, що мені стало складно ходити, у мене почала боліти шия. Якийсь час проходила з жорстким корсетом, який здавлював дуже сильно. Виявляється, його не потрібно було носити. Стало тільки гірше. Коли зробили обстеження, лікарі сказали, що в мене доброякісне утворення на хребті»
Майже рік дівчина намагалася прийняти себе й усвідомити ситуацію, в якій опинилася. Колись активна, невсидюча, вона стала боятися показуватися на людях.
«Мені хотілося сидіти вдома й нічого не робити. Після хвороби було соромно виходити кудись. Посиджу біля під’їзду трошки — і одразу назад додому. Коли прийшла на випускний, тато мене скрізь носив на руках. Я не хотіла, щоб однокласники бачили мене в інвалідному кріслі. Було соромно, що хтось побачить, як я змінилася. Не люблю, коли мене жаліють».
Зараз Христині 22 роки. Вона — майбутній психолог. Студентка Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна по-академічному серйозно ставиться до проблеми прийняття себе.
«Часто люди, потрапляючи в ситуацію, коли в них інвалідність уже є, думають: “Ось, я жертва, і мені всі винні”. Тут дуже важливий психологічний момент — перестати думати, що ти жертва, і почати щось самому робити, почати жити. Період адаптації після того, як людина перестає ходити, дуже довгий, і в мене він затягнувся. А коли починаєш жити тим життям, яке було до цього, ти не відчуваєш себе жертвою. Ти відчуваєш себе людиною».
Відвідує пари Кристина щодня, і за весь час студентства вона не виявила жодного пандуса в навчальному корпусі. Дівчина знайшла на задньому дворі вишу лише пандус для продуктових візків — це єдиний спосіб для неї потрапити в будівлю.
«Я сама підгледіла цей спосіб, тому що по-іншому не можу пройти в університет. Взимку прошу, щоб мені тут розчищали дорогу. Хочу ще підійти до ректора й нарешті розв’язати питання. Начебто європейський університет, але за доступністю він трішки запізнюється».
Перший інвалідний візок Кристини був громіздким і погано керованим. Сьогодні Христина задоволена своїм новим транспортом, який обійшовся в 3000 гривень.
«Раніше в мене був візок, який соцзахист видає раз на три роки. Величезний такий танк. Зараз у мене “активний” візок. Тепер я можу по бордюрах з’їжджати, на ньому зручно проходити через двері».
Правда, «активність» цього візка не розв’язує проблем непристосованості Харкова до потреб людей на кріслах колісних в пересуванні. Разом із Христиною ми пройшлися в її районну поліклініку й побачили по-справжньому травмонебезпечний пандус. Висота пристосування й його стан жахають не тільки нашу героїню, а й матерів із колясками. Всередині поліклініки — тільки сходи, жодного пандуса. На щастя, є ліфт.
«Ми розуміємо, що в місті не все зроблено для того, щоб візочники могли себе нормально почувати. Десь проїхати незручно, десь — увійти в транспорт. Бажання Кристини — щоб усі люди з інвалідністю отримали повну адаптацію», — ділиться з нами вітчим Кристини Валерій Міщук.
Щороку Кристині кажуть, що вона піде самостійно. Кажуть лікарі, батьки, усі близькі люди. Дівчина сподівається, що коли-небудь це станеться.
«Минуло вже п’ять років від моменту останньої операції, а я все ще не можу встати на ноги. Потрібно прооперувати хребет, тому що лікар каже, якщо цього не зробити найближчим часом, потім операція буде взагалі неможлива. Дуже сильне викривлення. Поки підтримую себе тренуваннями в центрі реабілітації й ходжу на плавання».
Лікарка Христини Лариса Кравець констатує: якби не три операції, то процес відновлення був би набагато швидшим, але поранений спинний мозок і пошкоджені м’язи відновлюються дуже складно. Вона дає прогноз, що за умови регулярних занять через рік дівчина стане на милиці-канадки.
Мама Христини Оксана Міщук вірить у повне одужання доньки. Адже дівчинка народилася здоровою, значить, є надія.
Сама Христина зізнається: задумувалася над тим, що буде робити, якщо не встане з візка. Адже довго не могла приймати себе нинішню.
Зараз головне — вийти з візка, і ми над цим працюємо.
«Я щороку кажу собі, що ось пройде реабілітація — я встану й піду. Уже сім років я чекаю на це. Звичайно, в мене є бажання почати знову ходити, але я зрозуміла, що мені потрібно жити далі такою, яка я є».
Кристина, хоч і не розглядає психологію як основну професію, планує застосовувати отримані знання в житті — дівчина мріє допомагати людям з інвалідністю адаптуватися. Ще в планах — вийти в плаванні на професійний рівень.
«Дуже часто через те, що люди, отримавши інвалідність, думають, що на цьому життя закінчилося. Я себе не відчуваю неповноцінною. Так, я хотіла б ходити, але не відчуваю, що така вже нещасна й не можу нічого. Мене надихає, що я можу бути прикладом для когось. Я вже звикла до себе, і хочу, щоб люди на візках прагнули розвиватися. Ви все можете, просто потрібно захотіти бути людьми. Інвалідність — це не вирок. І тепер своєю місією я вважаю вплив як на доступність міста для нас, ставлення людей, руйнування стереотипів, так і вплив на сприйняття себе як особистості. Насамперед я людина не з обмеженими можливостями й не з особливими потребами — в мене є інвалідність, але я така сама, як і ти».
