Марина знімає кімнату в Харкові на Холодній горі. Меблі тут розставлені акуратно, по кутах: ліворуч від входу — ліжко, праворуч — письмовий стіл, ближче до вікна — шафка з полицями. Центр кімнати порожній. На столі лежить розбитий від падіння нетбук, на поличках — жіночі речі, статуетки та дерев’яна скринька. Марина знімає скриньку з полиці, крутить у руках: «Здається, кокос». Всередині — бронзова медаль. Якщо її легенько потрусити, та майже нечутно дзвенить у руках. Дівчина пояснює: паралімпійський комітет придумав таке для незрячих спортсменів, щоб медалі можна було розрізнити на слух.
Особливість — те, що вони брязкають. Бронзова найменше з усіх, а золота просто дзвенить.
До двох років Марина Піддубна була здоровою дитиною, але потім почав зникати зір. Батьки дівчинки пов’язують це з плановим щепленням.
«Марина завжди була незалежною, самостійною, жвавою. Потім почали звертати увагу на те, що вона стала менш активною. Спочатку було просто почервоніння очей. Лікарі казали, кон’юнктивіт, лікувалися від нього. Начебто пройшло. Коли знову звернули увагу, уже був інший діагноз», — пригадує батько Марини Віталій Піддубний.
Потім сім’я їздила на обстеження до Москви, там же зробили операції. Зверталися й до фахівців у Харкові, але встановити остаточний діагноз лікарям не вдалося.
Що не робили, зір продовжував падати. Якщо ніхто не може зрозуміти причину, важко лікуватися, — констатує тато Марини.
Азарт до води
Закінчивши харківську школу-інтернат для незрячих, майбутня чемпіонка вступила до місцевого вишу. Труднощі зі здоров’ям не завадили Марині професійно зайнятися плаванням. Дівчина каже, їй завжди подобалося відчувати воду.
«Для мене вода настільки ж надійна, як підлога, як земля наша. Не можу це описати. Я просто гребу й можу думати про щось стороннє. Це круто. Це швидкість, бурхлива вода навколо тебе, бризки. Ти відчуваєш, як поруч хтось мчить. Це, звичайно, азарт».
Паралімпійська збірна України у 2016 році зібрала рекордні 117 медалей. Юна плавчиня взяла в Ріо бронзу. Призерів зустрічали з захватом: численні інтерв’ю, спілкування з вболівальниками, автограф-сесії. Марині ніяково розповідати про свої успіхи: вона каже, що перемога — результат частих тренувань і віри в успіх.
«Мені незвично, що нас сприймають як якихось знаменитостей. Я вважаю, що ми просто зробили те, до чого прагнули».
Спортсменка додає: вся метушня навколо паралімпійців стихає після закінчення змагань. На її думку, це природно, хоча хотілося б по-іншому.
З цього приводу більше засмучується тато Марини. Після стількох перемог доньки від влади — жодної допомоги.
«Після Паралімпіади, наскільки я читав в інтернеті, у Львові спортсменці за бронзову медаль Садовий дав квартиру. А в Харкові є такий Максим Крипак, він стільки золота, срібла привіз, а йому сказали: “Дякую”. Ось це найбільша проблема Харкова», — упевнений Віталій Піддубний.
Перед поїздкою на Паралімпіаду Марина довго шукала басейн для тренувань у Харкові. Тренерка бронзової чемпіонки Оксана Воронцова пригадує, як вони разом із Мариною й майбутньою срібною призеркою Паралімпійських ігор-2012 Яною Бережною приходили в місцевий університетський басейн, де просили дати їм воду в оренду. Однак зіткнулися з дивною реакцією керівництва спорткомплексу.
«Ми представилися, сказали, які в нас є дівчата. Досягнення тоді були невеликі, але перспектива була ясна. Але нам сказали: “Ні, воду ми надавати вам не будемо, тому що не хочемо лякати виглядом інвалідів своїх відвідувачів”», — розповідає тренерка Марини.
Ситуація змінилася після успіхів незрячих спортсменів на Паралімпіаді в 2012 році. Тоді багато ЗМІ написали про перемоги харків’ян, і Оксані Воронцовій одразу зателефонували з привітаннями й пропозиціями тренуватися в різних басейнах міста.
«Люди дізналися, що, виявляється, в нас є інваліди. І не просто інваліди, а потребуючі інваліди, виявляється, їх потрібно підтримати. Допомогти людині, якщо вона на колясці, показати дорогу, якщо вона сліпа. До цього ви багато бачили інвалідів на вулиці? Я особисто — ні. Люди якось повернулися до нас по-іншому. Адже мовчали ж усі до цього», — продовжує Оксана Володимирівна.
У басейні ми застали Марину Піддубну в момент тренування. Дівчина відточує майстерність на дистанції 50 метрів. На одній доріжці з нею займаються ще троє тотально незрячих хлопців. Біля бортиків по обидва боки знаходяться обмежувачи. Вони допомагають незрячій людині повертати на воді, легко торкаючись до тіла спеціальним інвентарем — довгою паличкою з м’яким наконечником.
«Важко незрячу людину навчити триматися певного боку. Тут спортсмена потрібно привчити, щоб він рухався по доріжці так, щоб він нікому не заважав і йому ніхто не заважав», — пояснює Оксана Воронцова.
Поруч із Мариною пливе її подруга Яна Бережна. Разом вони займаються трохи більше 10 років.
«Ми з Мариною пливемо різні дистанції. Десь вона швидша за мене, десь я швидша. По-різному виходить. У Марини є головна якість для будь-якого плавця — прагнення перемагати», — каже подруга Яна Бережна.
Дівчата запевняють, що духу суперництва між ними немає, навпаки, вони тільки підтримують одна одну, що на тренуваннях, що на змаганнях. Наприклад, якщо хтось із них відволікається, подруга завжди підкаже, скільки метрів залишилося пропливти. А поки тренерка не бачить, можна й поговорити хвилинку про щось своє.
Марина пересувається містом самостійно. За її словами, у транспорті люди зрідка допомагають пройти, але, буває, що взагалі не дивляться під ноги.
«Якщо я йду сама багатолюдною вулицею чи переходом, то якось не дуже, тому що мені цю тростину і згинали, і навіть колись наступили».
На жаль, дівчина стикалася й із хамством, коли людей з інвалідністю не сприймають рівними собі й вважають дурними або розумово відсталими.
Марина Піддубна навчається на першому курсі педагогічного університету, вивчає італійську й англійську мови. Пригадує, як на початку навчання було непросто спілкуватися з викладачами. Виявилося, з незрячими студентами мало хто працював, і деякі педагоги просто не розуміли, що робити з такими учнями.
«Багато хто взагалі дивувалися, як я можу користуватися комп’ютером та інтернетом. Це, звичайно, дуже дратувало. Але є викладачі, з якими електронний зв’язок налагоджено й навчання проходить на ура», — зазначає Марина.
Дівчина додає: іноді оточуючі дивно реагують на інвалідність, вважають, що хвороба позначається на її розумових здібностях.
«Люди сприймають нас як якихось дурнів. Ніби я недалека, розумово відстала. Найжахливіше, що хотіла б відзначити, це нетактовність. Просто люди можуть стояти поруч із тобою й обговорювати тебе. Але те, що я не бачу, це абсолютно не означає, що в мене поганий слух. Швидше за все, навпаки. Як на це реагувати? Ввічливості не вистачає…»
Марина скрізь почувається впевнено й не скаржиться на інвалідність. Хоча зізнається, буває, хочеться побути десь самій, прогулятися незнайомим місцем — цього дуже не вистачає.
З вікна її знятої кімнати видно простий пейзаж: сіра земля на околиці міста, сірий обрій, похмуре небо. Усе, до чого ми так звикли, і те, що Марина хотіла б побачити своїми очима.
«Напевно, щось природне хотіла б побачити: море, гори… А так, у принципі, моя уява якось заповнює це», — зізнається Марина.
