Задовго до бесіди наш герой попередив: з ним буде непросто спілкуватися.
«Для мене це ще одне інтерв’ю, а ви можете витратити час марно», — сумнівався Іван. Ми вирішили не відмовлятися від спілкування з молодим ученим, який багато пережив, зокрема переїзд із Донецька, але не втратив почуття гумору й віри в себе.
Ставлення як до «міського божевільного»
Іван Бондаренко серйозно займається екологією близько десяти років. Його наукова діяльність вийшла далеко за межі конференцій і доповідей у вишах. Він видає книги, винаходить пристосування для розв’язання екологічних проблем України. На його рахунку 10 патентів.
З перших хвилин спілкування розумієш: Іван може говорити про свою роботу годинами. Пригадує, як колись працював позаштатним журналістом і навіть публікував дитячі оповідання — теж на тему екології. Але незабаром зрозумів: професія вимагає серйозного підходу.
Робота еколога, на думку Івана Бондаренка, схожа на роботу лікаря.
«Ця робота дуже схожа на роботу лікаря. Але лікар лікує одну конкретну людину, а еколог — усе людство. Так я можу локальними діями впливати на глобальні проблеми», — каже Іван Бондаренко.
Водночас Бондаренко визнає: наше суспільство досі ставиться до екологів як до «міських божевільних».
«Шолом» від хвороби
Усі технології Івана Бондаренка «заточені» на раціональне використання енергії. Наприклад, отримання електрики в домі від нагрітої лампочки — вона працює, навіть коли у всіх сусідів немає світла. Або ж система транспортування відходів, що не потребує ні електрики, ні водія за кермом сміттєвоза. Звучить фантастично, правда? Сам Іван сміється, коли йому кажуть, що складно уявити всі ці розробки в реальності. Він не приховує: щось і справді непросто створити, а на щось усього лише не вистачає грошей.
З нами Бондаренко поділився свіжою ідеєю. Разом із колегою з Донецька він придумав пристрій у вигляді плавальної шапочки для реабілітації людей із дитячим церебральним паралічем.
«Коли спілкувалися з колегою-лікарем, зайшла мова про те, які лікарські прийоми можуть вплинути на мій стан здоров’я. Оскільки я реаліст, то розумію, що гірше вже навряд чи буде, та й краще теж. Ходити я, швидше за все, не зможу, але, як будь-якій людині, мені хочеться хоча б комфортного життя. Тож ми створили пристрій, який допомагає людям під час виконання складних реабілітаційних процедур. Цей комплекс представлений у вигляді шапочки. Так, серйозно, — усміхається Іван. — Ви ж знаєте, є плавальна шапка для басейну. Ми брали за основу саме її, щоб прилад було зручно використовувати».
Паралізованій людині складно зосередитися на виконанні фізичних вправ, пояснює Іван. Аби змусити рухатися неробочі ноги чи руки, треба сконцентруватися на них, що й допомагає зробити «Шолом». При цьому, за словами вченого, залучаються ті механізми головного мозку, які не вмикаються під час звичайного виконання вправ.
Такий пристрій можна застосовувати для більшості видів паралічів. Розробка вже запатентована. Скільки вона коштуватиме, поки незрозуміло, адже тут багато чого залежить від матеріалів, з якими доведеться працювати.
Мама й дім
Важливу роль у нашому знайомстві відіграла мама Івана — Ірина Бондаренко. Вона відгукнулася на ідею записати інтерв’ю, тільки весь час повторювала: «Я дуже сентиментальна жінка, особливо якщо це стосується Вані. Можу розплакатися, вже пробачте». Після попередньої бесіди Ірина Юріївна запросила нас у гості.
Ірина Юріївна намагається відтворити затишок донецької квартири.
Трикімнатна квартира на околиці міста, в районі Баварії. Добиратися сюди непросто, але сім’я не скаржиться. Місце тихе, у пішій доступності ринок, магазини, до центру їздить громадський транспорт, хоча з Ванею добираються на таксі.
Усіма силами вони намагаються відтворити тут колишній домашній затишок: перевезли на кухню мультиварку з Донецька, пральну машину купили самі, а посуд подарували волонтери.
Щойно ми увійшли до кімнати й розташувалися, Ірина Юріївна стала гріти чайник і накривати на стіл, точніше — на стілець. Меблів тут не так багато, тому кімнати виглядають просторими.
Мама розливає чай, приносить галетне печиво. Помітно хвилюється, пригадуючи Донецьк.
«Наш дім знаходиться між аеропортом і Пісками. Авдіївка ще недалеко від нас — та сама промзона, по якій б’ють без кінця. Загалом усі точки, які зараз найбільше побиті, найбільше обстрілювані, знаходяться біля нас. З тієї причини ми й не можемо туди повернутися», — розповідає Ірина Бондаренко.
Про весну 2014-го в Івана залишилися «яскраві» спогади.
З Донецька вчений забрав книги й матеріали для дисертації.
«Я дуже добре пам’ятаю початок війни. Вона почалася фактично з нашого селища. Тоді вже був захоплений Слов’янськ, але це все здавалося так: пострілюють, але Донецьк-то не здадуть. Ну, як можна здати Донецьк? У свідомості це було з розряду фантастики. Але в один прекрасний момент над нашим будинком почали літати винищувачі. Тут я вже напружився, подумав: “Ні, щось не те”», — розповідає хлопець.
Будинок сім’ї Бондаренків знаходиться недалеко від Донецького аеропорту, тому залишатися не можна було.
Після недовгих роздумів Іван із матір’ю стали пакувати валізи. Незнайома сім’я з Харкова погодилася на час прийняти їх у себе.
«Ми не боялися їхати до незнайомих людей. Ми боялися залишатися. Ми їхали на вокзал, а слідом падали міни», — пригадує Іван.
Коли військові дії вщухли, Ірина Юріївна вирішила повернутися до Донецька — забрати із собою бабусю, яка пережила сильний обстріл. Пригадує, як донеччани цікавилися: «Як воно там, “на Україні”? У Харкові?». За її словами, тут їм комфортно, ніхто не ставиться упереджено, навпаки, третій рік допомагають.
За словами Ірини Бондаренко, Харків — місто можливостей для Івана, але проблем теж вистачає.
«Єдина проблема — ніяк не можемо підібрати Іванові басейн. Йому ж тренуватися потрібно, розробляти ноги. То басейн на другому поверсі, то ми не можемо пройти через турнікет. Усе так побудовано, що неможливо користуватися. Бувало таке, що жоден тренер не погоджується займатися. Навіть коли пояснюєш, що він може сам заходити в басейн із коляски, плавати, у підручних засобах, але сам. Тільки йому треба допомагати вибратися з басейну. До “Інваспорту” зверталися, але в них пріоритет віддається паралімпійцям і бійцям АТО», — скаржиться Ірина Юріївна.
Наполегливість і сила волі
Зараз Іванові 29 років. Він директор наукової громадської організації в Харкові. В його активі — десятки ідей і кілька майже готових розробок. Учений не сидить на місці: відвідує заходи, зустрічається з однодумцями, допомагає студентам, займається благодійністю.
Іван Бондаренко веде активний спосіб життя, бере участь у наукових конференціях, консультує студентів і аспірантів.
«До нього часто звертається молодь, питають поради. Я дуже сміюся, коли його називають по батькові. Сама нещодавно тільки відвикла кликати його «Ванькою» на людях. Зараз ось привчаюся до Івана Валерійовича», — сміється жінка.
Сам еколог не перестає повторювати: якщо не розвиватися, не вносити в життя щось від себе, то сенсу в ньому не буде. Кожен може змінити свою долю, головне — менше жалю до себе, більше діла.
«Ми всі багато вимагаємо від держави. Хочеться нагадати слова одного американського президента: “Не питай, що зробить країна для тебе. Запитай, що ти зробив для країни”. Кожен із нас здатний внести свій внесок у майбутнє нації. Не існує чарівної палички, яка приведе нас до Європи. Над цим треба працювати. Людина на інвалідному кріслі живе в соціальному середовищі, але середовище не ідеальне. Люди ж не винні, що вони десь не можуть лояльно ставитися. Їх просто цього не навчили».
«Людина на інвалідному кріслі живе в соціальному середовищі, але середовище не ідеальне», — констатує Іван Бондаренко.
