У невеликому офісі на околиці Харкова Олег годинами працює за швейною машинкою. Щоб не відривати від роботи, ми домовилися зустрітися в його студії.
Хлопець не обертається, коли ми входимо в офіс. Кімната наповнена звуком працюючої машинки. Дизайнер відшиває майбутній виріб, замінює нитку й знову тисне на педаль. Олег Тарнавський не чує з народження, але глухота не завадила йому стати успішним.
Олег Тарнавський родом із Луцька. 10 років тому за порадою друга переїхав до Харкова: можливостей для життя й розвитку тут більше, вважав хлопець. До цього отримав професію зубного техніка, але зрозумів, що працювати за фахом не буде.
«Колись знайома покликала попрацювати у швейному цеху. Досвіду в мене не було, але на співбесіді я сказав, що є. І мене взяли до швейної фірми на прасування одягу. Впродовж семи років я змінив кілька швейних цехів. Коли не було роботи на фірмі, сідав за швейну машинку й так поступово починав шити. Спочатку підкладку для одягу, потім — складніше й складніше. Пізніше захотілося навчитися кроїти,» — розповідає дизайнер.
Одного разу Олег скопіював креслення, яке знайшов у цеху, і пошив собі пальто — «дафл-кот» (модель із дерев’яними ґудзиками). Зараз його не носить, каже, немодне, але як пам’ять береже.
У хлопця з’явилося бажання серйозно продовжувати навчання й паралельно працювати. Вступив на курси шиття дистанційно: йому надсилали завдання поштою, він їх виконував і відправляв на перевірку. Олег зізнається, що так вчитися було непросто, адже була відсутня комунікація з викладачем. Після цього він наважився на навчання в колективі — у вечірній школі крою й шиття.
«Перекладача в мене не було, тому було складно спілкуватися з викладачем. Одразу вона не дала згоди, сказала: “Давай спочатку ти походиш, і я подивлюся, потягнемо ми з тобою навчання, знайдемо контакт чи ні”. Я тиждень походив. Досвід в мене був, і курси я закінчив, тому мені все легко давалося. Викладач, звичайно, була здивована. Вона, напевно, очікувала, що не вийде», — усміхається хлопець.
Олег прагнув розвиватися як кутюр’є. Пішов на курси з колористики (наука про правильне поєднання кольорів), де подружився з викладачкою Мариною Лосєвою.
«Коли він приходив на індивідуальні заняття, просто показував руки — вони були в мозолях, тому що 13–14 годин на добу працював на промисловій праці, щоб якось заробити грошей, зокрема й на свою колекцію», — каже Марина.
Менеджер і друг дизайнера Сергій Шеховцов вивчив кілька першочергових жестів, але навіть це не завжди допомагає йому знайти спільну мову з Олегом.
«Складно, звичайно, іноді буває. Є слова, які я не можу пояснити, як чуюча людина, жестами показати», — каже Сергій.
Як пояснює перекладачка жестової мови Уляна Франковська, особливість такого спілкування в тому, що для глухих російська чи будь-яка інша звична нам мова є другорядною. Рідна для них — жестова. Через це буває й нерозуміння, і помилки в правописі..
Глухі можуть припуститися помилки в правописі або не розуміти, що їм кажуть, як ми іноді не розуміємо англомовної людини або робимо помилки в іноземній мові, — розповідає перекладачка. — Але вони не глухонімі. Це некоректний термін. У них працює мовний апарат, просто вони його не використовують через те, що багато хто соромиться свого голосу, тому що не чують його й розуміють, що говорять якось не так. Але це не глухі, це просто нечуючі люди.
Олега як дизайнера запрошували й за кордон. Враження від Європи — там у людей нечуючих і з слухом приблизно рівні можливості для життя.
«За кордоном глухі можуть здобути вищу освіту й успішно працюють. В Україні їм складніше реалізуватися. Якщо порівнювати Харків і Київ, то тут мені комфортніше», — ділиться Олег.
«Якщо мені треба купувати тканини, фурнітуру, продавці завжди посміхаються. Перший раз при знайомстві мовний бар’єр існує, а потім ми вже розуміємо одне одного. На ринок приходжу, мене всі впізнають, вітаються. Немає вже якихось комунікаційних проблем», — розповідає Тарнавський.
Сергій Шеховцов часто бере Олега з собою на вечірки й зустрічі, щоб він перебував в оточенні говірких людей. Однак Сергію здається, що не завжди посмішки й симпатія щирі, адже багато хто не готовий прийняти людей з порушеннями слуху.
«Я думаю, наші люди якось стороняться нечуючих, посміхнуться й усе, тому наші нечуючі якісь затиснуті. Їм потрібно розкритися й показати, які вони є насправді», — вважає Сергій Шеховцов.
Вчителька Олега Марина Лосєва впевнена, що в такому випадку йти на контакт повинні обидві сторони — як люди з інвалідністю, так і суспільство загалом./
Зараз Олегові Тарнавському 31 рік. Він упевнено просувається у фешн-індустрії, проводить власні покази як в Україні, так і за кордоном, перемагає в конкурсах молодих дизайнерів. Сім’ю заводити не поспішає.
Колекції Олега беруть участь у показах, а сам дизайнер мріє про власний бутік.
«Поки що робота на першому місці. Планую кар’єрою займатися, — зізнається чоловік. — Хотілося б власний магазин відкрити, щоб бутик або шоурум у мене був. У Харкові — перший, а потім хотілося б і всеукраїнську мережу».
На прощання Олег показує нам свою щойно пошиту колекцію для чергового показу. Помітно, як йому подобається звернути увагу на складному крої деталей, порівнювати ескізи й отриманий результат. І щойно ми йдемо, він знову сідає за швейну машинку.
