Двадцятого травня минуло три роки відтоді, як росія повністю окупувала Маріуполь. Маріупольський гарнізон героїчно боровся 86 днів, відтягуючи на себе чималі сили противника з інших ділянок фронту. Навіть перебуваючи в оточенні на Азовсталі, захисники міста ще давали бій росіянам — аж до наказу здатися у полон задля збереження життів.
Для фіксації цих подій Big City Lab і Національний музей історії України за підтримки Mariupol Reborn створили проєкт «М86» — літопис оборони Маріуполя. Це верифікована військовослужбовцями поденна хроніка боротьби за місто та подвигу його гарнізону, який стягнув на себе сили ворога й виборов для України такий неоціненний час. За основу взяли сотні свідчень військовослужбовців, тисячі фото та відео, десятки тисяч файлів. Усе це для того, щоб реконструювати події важкого для країни часу й закарбувати в пам’яті кожен із 86 днів оборони Маріуполя. Про те, як народився цей проєкт, про історію творення та плани на майбутнє у подкасті «Меморіалізація війни» на Радіо «Накипіло» розповіла СEO Big City Lab Вікторія Тітова.
Як виникла ідея створення проєкту «М86»? Чий це був запит?
У нас довга історія роботи з Маріуполем. До повномасштабного вторгнення декілька років із ними працювали й допомагали відновитися у 2014 році, писали для міста декілька стратегій, допомагали їх утілювати. Ми робили все, що приносить у місто життя, виводить людей на вулиці й допомагає жити.
Відповідно, коли в прямому етері все це руйнували, а люди, з якими ми роками вибудовували взаємини, за жахливих обставин виїжджали, це було приголомшливою подією для нас. Першою реакцією було просто фіксувати це абсолютно хаотично.
Потім, у кінці 2022 року, коли деокупація Маріуполя здавалася більш реалістичною, Маріупольська міська рада звернулася до нас із запитом на візію відбудови міста. Ми дуже здивувалися. Боялися братись за це завдання, тому що місто окуповано, багато хто загинув. Потрібен був час на роздуми. Запитали маріупольців, що вони про це думають. Тоді був настрій поспілкуватися. Так ми за це взялися.
Приблизно пів року чи дев’ять місяців із великою міжнародною командою, яку ми зібрали, осмислювали, яким може бути місто після деокупації. Це окремий проєкт, він не пов’язаний із пам’яттю, але в будь-якому разі питання пам’яті критичне, тому що ми не можемо його ігнорувати. Під час багатьох розмов із маріупольцями в різних містах України ми в контексті пам’яті дійшли трьох думок.
По-перше, драматичний театр точно має бути меморіалом загиблим мирним жителям, тому що це місце великого воєнного злочину. Тому там більше не можна проводити вистави, ми більше не можемо там розважатися. По-друге, для військовослужбовців, які обороняли місто, має бути окреме конкретне місце. Багато було ідей, яким воно може бути. По-третє, був конкретний запит, щоб на кожній будівлі не вішали табличок, які зазначатимуть, хто саме тут загинув. Тому що всі, хто вижив, пережили дуже страшні події. Усі вони хочуть повернутися додому, але люди не хочуть повертатися на кладовище, де на кожному квадратному метрі вони бачать згадку про те, що тут відбулося. Була ідея вибрати окреме місце пам’яті всіх загиблих, куди можна приходити. Це так зване destination place — місце, куди ти не потрапляєш випадково, а йдеш саме з конкретною метою. Й ось це були такі три висновки, з якими ми тоді вийшли із цих розмов. Мені здається, вони такі дуже показові для багатьох міст України, які пережили або окупацію, або сильні руйнування.
Паралельно із цим ми досі переварювали цю історію з воєнними діями. Якоїсь миті познайомилися з маріупольським журналістом. Ми не розкриваємо його імені, тому що його рідні досі там. Він має інстаграм-акаунт під назвою «Сектор Маріуполь». У нього є прекрасний проєкт, він розмальовує фігурки LEGO під образи конкретних військовослужбовців. Чоловік чудом виїхав усередині весни. Журналіст мав просто величезну бібліотеку: десятки тисяч файлів — свідчень усього, що він тільки десь бачив в інтернеті; він усе зберігав. І народилася ідея все це структурувати й зібрати із цього літопис.
Не було проблеми зібрати правдиві дані — їх було надто багато. Стояло завдання структурувати їх. Ми робили це у співпраці з ГО «Маріуполь. Реборн». Розуміли, що в нас немає історичної експертизи й досвіду роботи з історичним матеріалом. До себе ставимося дуже критично, бо розуміємо, що не є спеціалістами в роботі з пам’яттю. Тому ми долучили з одного боку Національний музей історії України, який допомагав нам збирати все це методологічно, а з іншого — групу «Інформаційний спротив». Це OSINT-група, яка допомагала нам зрозуміти, як події, які відбувалися у Маріуполі, пов’язані з усім іншим, що тоді відбувалося в Україні; як це впливало на оборону Києва та як це впливало на оборону Півдня загалом.
Вісімдесят шість днів оборони Маріуполя — це важливо. Це відтягувало на себе настільки багато сил ворога, що в усіх інших містах і селах Півдня та загалом в України був час згрупуватися, зібрати міжнародну підтримку, зрозуміти, як діяти, і так далі. Тобто Маріуполь урятував своїм подвигом дуже багато інших міст і регіонів.
Саме це ви закладали в основну мету проєкту? Тобто зафіксувати події, які відбулися, щоб їх не стерли нові трагедії й не забули? Коли це відбувалося, я пам’ятаю свій стан: прокидаєшся і лягаєш із думками, що відбувається у Маріуполі, що відбувається на Азовсталі, коли Азовсталь уже тільки трималася. Увага всієї країни була туди прикута. Ми тоді були настільки об’єднані в такій емоційній підтримці Маріуполя. Тож мета проєкту — повертаючись, зберегти інформацію, зафіксувати її та показати ось цю цінність, ось цю, по суті, жертву міста?
Так, стовідсотково була мета зберегти інформацію. Зокрема, через те, що, коли окупували Донецьк у 2014 році, усе відбувалося настільки хаотично, що відтворити події дуже складно: коли хто зайшов, хто винен — так багато розбрату тоді з’явилося в українському суспільстві. Навіть до внутрішніх переселених осіб із Донецької області ставилися не дуже гостинно. За тих часів далеко не всі розуміли, що таке війна. Ми хотіли зберегти ясність того, що відбулося. І надаємо в літописі оцінку цим подіям. Ми збирали фактаж. Нашим завданням було його зібрати, структурувати, верифікувати й дати поденну хроніку. Тобто це не наратив оборони Маріуполя, це не оповідь, це хроніка.
Саме тому, наприклад, ми знайшли формат книжки. Досі не видали її, нині працюємо над нею. Коли тільки запустили проєкт, то обрали формат онлайн-платформи. Нам допомогла з нею компанія Hidden Hint. Це така масивна історія, поденна хроніка, яка має візуалізувати все за мапами, відео й загалом дуже великою кількістю медіаматеріалу.
Чому ми вибрали формат онлайн? Тому що він гнучкий, а не витесаний у камені. Це не книжка, яку ти видав і сказав: «Було ось так». Це платформа, яка перші 86 днів (ми публікували цей літопис частинами) була відкритою до обговорення. Наприклад, на момент публікації ми вже верифікували ці тексти з командирами всіх ключових підрозділів, з національними службами, з усіма, хто може оцінити якість цього контенту. Але водночас ми залишили кожному захисникові Маріуполя можливість подивитися і надати свої свідчення. Багато хто ділився фотографіями з особистого архіву, багато хто додавав свої історії. Ми вже не отримували нових фактів саме для хроніки, але отримували дедалі більше підтверджень до кожного факту.
Завдяки цій відкритості в період, коли можна було додавати й коментувати, ми зробили цей проєкт безконфліктним. Тобто в нас не виникло такого, що різні групи причетних людей — або військовослужбовці, або цивільні, або хтось іще — виявилися б кардинально проти того, що там написано.
А коли люди додавали ці нові факти, ви якось перевіряли їх? Тобто хто завгодно міг щось додати? Чи це подавали як пропозицію, перевіряли й тільки після цього додавали до основного тіла проєкту?
Користувачі не могли внести це безпосередньо на платформу, тому що тоді це неконтрольована історія. Вони могли залишити це у формі зворотного зв’язку, щоби просто зв’язатися з нами. Там були всі наші контакти. Так люди могли надати свої дані, фото, відео й так далі. А ми вже тоді дивилися, що із цього може збагатити літопис. З одного боку, ми зазначаємо там імена всіх, тобто це не історія суто про командирів або якихось окремих героїв — ми не виводимо тут якогось пантеону, не даємо оціночних суджень.
Але водночас ми тримаємося фактів. На момент публікації до кожного факту в літописі в нас було щонайменше три підтвердження: фото, відео, мапи, публікації, свідчення і таке інше. Коли вже ці перші 86 днів минули, то їх стало ще більше. Це було для нас головне: що ми ніде не помилилися.
Це щоденна хроніка. Але ми розуміємо, що для прочитання кожного дня це вже мають бути такі ентузіасти питання, які хочуть його прямо досліджувати. Тому ми зробили також щотижневі огляди, щоб можна було трохи швидше пройтися. Відповідно, будь-хто, хто заходить на платформу, може сам вибрати, з якою глибиною він готовий занурюватися у вивчення того, що відбулося.
Коли користувач заходить на сайт, він бачить не просто текст — підтягується відео, де це відбулося, зняті очевидцями. До того ж ми зробили цю історію дуже багатошаровою. Тобто пояснюємо, що відбувалося тоді в Маріуполі, безпосередньо в контексті бойових дій. Ми даємо картинку того, що тоді відбувалося в Україні, як це було пов’язано з тим, що відбувалося у Маріуполі, у контексті бойових дій. А далі ми ще даємо пояснення, як усе це сприймали, тобто що писали про це українські медіа в конкретний день, бо щохвилини розгорталися якісь події; а також що тим часом писала пропаганда ворога, як вони висвітлювали це в себе; нарешті, що тоді писали ключові світові видання, тобто як це бачив світ, адже весь світ спостерігав за тим, що відбувалося у Маріуполі. Окрім того, пояснюємо, як ці події були взаємопов’язані: що ось тут конкретні бійці вдалися до ось таких-то дій, а пропаганда ворога викривила це таким-то способом, тоді як десь у Мюнхені на конференції лідер такої-то країни ось так це прокоментував.
І це вже в принципі значно обмежує простір для переписування історії та пересмикування.
Цей проєкт зайняв дуже багато часу. З погляду роботи з матеріалом, звичайно, було багато людей, але майже все вивіз маріупольський журналіст під ніком «Сектор Маріуполь». Він виконав просто титанічну роботу. Цим проєктом він жив два роки, по суті.
Нашим завданням було допомогти йому це осмислити методологічно, долучити працівників музею і редакторів, тобто зробити так, щоб цей текст став читабельним. Окремим великим завданням було творче — як викласти це на платформі, щоб користувачі розуміли.
У межах проєкту також є виставка, з якою ви їздили містами, і якраз-таки ця виставка, напевно, мала вести до самого проєкту. Тобто виставка — це можливість побачити, помацати, відчути й заглибитися. Що являє собою ця виставка?
У нас були дві виставки. Перша виставка була разом із відкриттям літопису. Ми паралельно провели міжнародний конкурс серед художників-плакатистів. Робили це разом із трієнале «4-й блок». Це харківська організація, яка що три роки проводить конкурси серед художників-плакатистів на тему Чорнобильської катастрофи. Ми запропонували додати ще одну категорію для учасників. Це роботи саме з темою Маріуполя. Отримали сотні робіт з усього світу — від Токіо до Лос-Анджелеса.
У підсумку разом із журі українських митців, військовослужбовців і членів маріупольської спільноти ми відібрали 86 фіналістів. Там були роботи художників з усього світу, серед них українці становили, мабуть, приблизно третину, тому що ми як ніхто справді розуміємо цю історію якнайкраще… Усі ці плакати теж є на платформі. Ви можете їх завантажити й роздрукувати собі. Вони дуже красиві, це буквально витвори мистецтва. Ця виставка була в лютому — березні 2023 року в Музеї історії Києва.
А друга виставка, яку ми зробили вже в кінці весни, була, по суті, короткою версією літопису. Це була мандрівна вулична виставка. Вона стояла в Києві на Софійській площі, а далі об’їхала майже десять міст. Її завданням теж було розказати про цей проєкт, нагадати про те, що відбулося у Маріуполі, і запросити людей заглянути на платформу, ознайомитися з тим, що відбулося, і скласти для себе конкретну картину цих подій.
Який відгук ви отримали після цих публічних заходів? Чи цікавляться люди тим, як ви пропонуєте їм пам’ятати?
До кінця травня, коли в нас тривала активна публікація літопису частинами, було важко відстежувати, що із цього дає виставка. Тому що в принципі було дуже багато відвідувань платформи: понад сто тисяч людей тоді на неї завітали. Для таких складних культурних проєктів це дуже багато. Не можу сказати, що в нас був якийсь скажений рекламний бюджет, але потім, уже влітку й восени, коли платформа перестала рости сама органічно, тоді, звичайно, коли виставка поїхала в якесь місто, ми бачили, як зростає відвідування платформи. За цим справді було дуже цікаво спостерігати.
Для нас було дуже важливо, щоб ця виставка викликала певне почуття емпатії, співпереживання. Ми хотіли запалити цю іскорку бажання ще раз продивитися, іще раз розібратися у цьому. Мені здається, що воно працювало, тому що вулична виставка — це такий дуже обмежений у креативних засобах формат. Якщо вона має подорожувати, то повинна бути такою сердитою у контексті конструкції, матеріалів, з яких її зроблено.
Ми зробили її, звичайно, красивою. Конструкції скидалися на труби маріупольських заводів. Виставка йшла таким клином, як стрілочка, ці дві конструкції сходилися, і стрілочка в кожному місці, де її ставили, указувала на Маріуполь — у сторону, у якій розташоване місто.
Виставка коротко розповідала події літопису. Зокрема, ми розміщували там декілька експонатів. Один із них, мені здається, завжди викликав найбільше розмов. Там був коржик. Ми колись спілкувалися з військовослужбовцями й цивільними, які довгий час пробули на Азовсталі та змогли вибратися. Усі вони розказували, що якоїсь миті вже просто закінчувалася їжа, були борошно, якась вода, буквально мінімум інгредієнтів, і вони випікали ці коржики. Для кожної виставки ми відтворювали цей коржик і поміщали його під скло. До нього завжди була найбільша увага, тому що це щось настільки просте й усім зрозуміле. І цей момент, мені здається, найпростіше уявити — як це тижнями бути під землею, коли все, що ти маєш, — це ці коржики.
Можливо, ця виставка подорожувала за кордон і є якась реакція світової спільноти на проєкт, на виставку? Чи допомагає цей проєкт нашим партнерам переосмислити події, краще зрозуміти їх?
Виставка ще, на жаль, не доїхала за кордон. Я дуже хотіла б, щоб це сталося. Ми поки що не мали такої змоги. Точно привернули велику увагу, щойно літопис вийшов іще українською. На нього звернуло увагу вже багато міжнародних медіа, і ми нині в процесі перекладу цього літопису і для онлайн-платформи, і для видання книжки.
Багато різних журналістів видань The New York Times, The Financial Times і так далі пишуть і запитують, коли ж буде англомовна версія, мовляв, хочемо теж про це розказати. Я поясню, чому ми не зробили цього відразу: це не тільки брак часу чи фінансування, що зазвичай теж є частиною таких проєктів. Причина, зокрема, у тому, про що я говорила на початку: нам хотілося узяти ці перші 86 днів, коли ми надали можливість захисникам, які пройшли ці події, дати свої свідчення. Не до всіх ми змогли дотягнутися, але вже тоді, коли почали публікувати, багато хто, кого ми не знали або хто не хотів, наприклад, відповідати нам тоді, побачив цей матеріал і прокоментував. І це класно. Відповідно, за ці 86 днів ми попрацювали зі спільнотою захисників.
Далі ми хотіли дати цьому матеріалу якийсь час покрутитися в українському інфопросторі й побачити, що на нього немає якоїсь реакції. Коли тільки збиралися публікувати цей проєкт, я взагалі думала, що всім нам просто спалять хати й на цьому все закінчиться. Бо настільки важка тема для роботи, що реакція може бути абсолютно різною. Реакція була теж позитивною, і ми дали цьому час побути в українській спільноті, щоб у нас як у країни встановився певний консенсус. Усі, хто хотів, уже мали час висловитися, похвалити, покритикувати, дати свої рекомендації і написати рецензії. Тільки після цього ми ставимо мету виносити це у світ.
Ми рухаємося в цей бік, тому що ось такі культурні продукти, зокрема, є частиною адвокації звільнення полонених. Світовій спільноті досить непросто пояснювати, чому цих людей потрібно повертати, чому саме цих людей потрібно повертати, що вони зробили, чим вони пожертвували й де вони опинилися заради того, щоб усі інші мали право на життя.
Це також про збереження пам’яті та її транслювання як усередині українського суспільства, так і серед представників інших країн. Коли більшість країн має змогу відтермінувати меморіалізацію до закінчення воєнних дій, щоб узяти паузу для переосмислення і розуміння, які конкретно меседжі закладати, ми такого часу не маємо, бо є величезний запит на меморіалізацію від самого суспільства. Тобто це потребує від активної частини суспільства якихось дій, проєктів, меморіальних практик. Водночас загальносвітові практики показують, що правильно витримати час. Чи здатен ось такий формат проєктів стати певним рішенням, як ми можемо і зафіксувати, і відрефлексувати, і показувати це умовним Європі й Америці, і водночас модернізувати?
Це точно один із можливих варіантів. Культурний проєкт, який, мабуть, не залишається поки що в місті, але який створює простір для діалогу. Тому що якщо ми говоримо про будь-яку комеморацію, найскладніше — це домовитися. Чому часто вибирають, наприклад, повісити табличку з іменем на будівлю? Не стільки тому, що хочуть саме табличку на будівлю школи, скільки тому, що це швидкий спосіб: не потрібно особливо ні з ким домовлятися, крім директора школи. І це індивідуальний маршрут.
А колективний маршрут завжди складний, тому що це все суголосся, яке потрібно об’єднати й вивірити в єдиний тон. А процес діалогу й пошуку консенсусу найбільш неприємний, він дуже важкий. До цього має долучатися міська влада. Вони цього всі завжди страшно бояться. І правильно роблять. Бо якщо робити це неправильно, то всім прилетить. Це дуже болючий процес. Але його потрібно пройти, щоби знайти ці консенсус і форму. Тому що стихійна меморіалізація часто має цікавий вигляд. А от невдало організована меморіалізація — це проблема. Тому що стихійно пам’ятник у місті не ставлять.
Стихійна меморіалізація — це стела на Донеччині, яку військовослужбовці обліплювали наліпкою. Якось хтось зафарбував її, щоби красиво було. І цієї-таки миті була реакція, що там залишали наліпки людей, які вже загинули. У підсумку всі, хто їхав повз, іще більше наліпили наліпок. А потім президент туди ще приїхав і теж зупинявся. Це приклад яскравої стихійної меморіалізації, коли люди своїми діями надають сенсу якомусь об’єкту.
Для вдалої організованої меморіалізації потрібен оцей консенсус. Дуже часто в таких проєктах діалог набагато важливіший, ніж потім та форма, яка з нього народиться. Тому що форма вже потім усіх буде влаштовувати, про неї всі домовилися.
Коли закінчаться бойові дії, коли ми будемо розуміти, як ми вийшли із цієї війни, як ми можемо її транслювати, коли звільнимо Маріуполь, чи можна буде якось матеріалізувати в міському просторі цей проєкт? Тобто зробити його сталим? Він уже буде вести так само на платформу?
Сто відсотків. Це насправді велика мрія. Одна з причин, чому ми не робили нічого постійного в просторі, тому що нам здавалося неправильним робити це в будь-якому місці, крім Маріуполя.
