Торік у бою в Білогорівці на Луганщині поліг Артем Кучерявенко на псевдо VAMPIR. Харків’янин, музикант, боєць 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи. Йому був 31 рік. Військового нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, він похований на Алеї Слави на 18-му кладовищі в Харкові.
Спогадами ділиться дружина захисника Анна. Пам’ять і дія стали її дороговказами в новій реальності без коханого. Анна долучається до будь-яких ініціатив, де можна розповісти про Артема. Вона переконана: пам’ятування — справа не лише тих, хто втратив. Суспільство може й мусить робити більше для гідного вшанування людей, які ціною своїх життів дарують цьому суспільству дні й роки в українських містах.
Був музикантом, мріяв про велику сцену
До вторгнення мій коханий був музикантом. Музика — його найбільша пристрасть у житті: він майстерно грав на електрогітарі, навчався у Харківській школі мистецтв, напрацьовував досвід виступів на рок-майданчиках міста.
Був період, коли його цікавив театр: Артем відвідував курси акторської майстерності й брав участь у виставах. Взагалі був різнобічним: у підлітковому віці займався східними бойовими мистецтвами — кемпо та кобудо, мав нагороди. А після школи здобув фах кухаря-кондитера в училищі. Любив готувати, балував мене різними стравами.
Працював Артем довгий час продавцем-консультантом у гітарному відділі магазину музичних інструментів у Харкові, налаштовував і ремонтував гітари. Життя хотів пов’язати з музикою, прагнув отримати вищу музичну освіту. Тільки не встиг. Мріяв про великі сцени, бути відомим рок-музикантом. Ми обидва музиканти: він грав, я співала.
Ми познайомилися на спільній репетиції у 2013 році. Гурт шукав вокалістку, я — групу. Друг Артема запропонував мені прийти на цю репетицію. Так уперше побачилися. Згодом зрозуміли, що є багато спільного: виявилося, ми обоє вегетаріанці. Проводили багато часу разом і поза репетиціями, мали багато творчих планів, відвідували рок-концерти й фестивалі.
Нам було дуже легко разом: ніби знаєш людину все життя, і час зупинявся. Ми одружилися, прожили десять щасливих років. За відчуттями, все минуло як секунда. Які його риси мені найдорожчі? Абсолютно всі. Його незабутній голос, посмішка, вираз обличчя. Я завжди знала, що означає кожна зміна міміки. Маю величезний фотоальбом із нашими світлинами, листівками, жартами, вдома багато його фото на стінах. Я зберігаю його речі. Артем був таким… моїм. Моїм домом, зі справжнім теплом і безмежною любов’ю.
Я пам’ятаю наші миті, прогулянки. Якось ми гуляли взимку — наче й не було холодно, та він вирішив, що я мерзну в пальті, миттєво зняв із себе теплу куртку й надів на мене, застібнувши на всі ґудзики. Артем був дуже уважним і люблячим, його погляд — особливий. Він був надійним: на нього завжди можна було покластися. Він був людиною слова і честі. Я безмежно його кохаю.
До повномасштабної війни ми разом допомагали безпритульним тваринам, шукали їм дім. Так у нас з’явилися дві кішечки — Лаванда й Ася, які розділили з нами щасливе життя. Лаванда, на жаль, померла незадовго до загибелі Артема. Вона любила сидіти в нього на плечі. Ася — все, що залишилось від нашої родини.
Життя після повномасштабного вторгнення
24 лютого ми зранку, як завжди, планували прокинутися, зварити каву, приготувати сніданок і збиратися на роботу. Але нас розбудив дзвінок моєї мами, вона говорила про вибухи. Згодом ми й самі почули їх і побачили з вікна, як горять дахи будинків.
Артем волонтерив, працював, організовував збори, а коли прийшов час, у 2024 році став до лав Сил оборони. Він служив оператором БпЛА у 54-й окремій механізованій бригаді імені гетьмана Івана Мазепи. Я тоді вважала, що ця посада умовно безпечна, наскільки це можливо на війні. Але помилилася. Він майже постійно був у гарячих точках, воював на Донецькому та Луганському напрямках.
Я завжди чекала від нього звістки — хоча б того мінімального «плюса», як чекає дружина. Підтримувала, як могла, робила від себе щось, аби він усміхнувся. Одна моя листівка завжди була з ним поруч, тепер вона в мене. За цей час він сильно захворів, лежав у шпиталі, я завжди була поруч, зараз навіть такі спогади дуже цінні для мене.
3 квітня 2025 року, виконуючи бойове завдання, Артем загинув на Луганщині від вибухової травми.
Пам’ять — пріоритет
Зараз пріоритетною справою є збереження пам’яті про нього. Намагаюся робити абсолютно все, що доступно. За допомоги платформи «Меморіал Героїв» з’явилася змога створити ролик про Артема, який транслювали в «Інтерсіті». Є проєкт «Пам’ять в обличчях» — серія книг про героїв, куди можна подати інформацію обсягом у сторінку. Я подала історію Артема до четвертої частини, тепер чекаю на свої примірники, аби подарувати їх різним закладам.
Іноді беру участь у акціях «Хвилина мовчання», але морально важко їх відвідувати, особливо коли бачу байдужість людей навколо. Вони не можуть зупинитися на хвилину, бо їх це не торкнулося? Я не знаю, що думати.
Є ще акція «Стіл пам’яті», яку щороку проводять 29 серпня до Дня пам’яті захисників України. У закладах сервірують стіл для тих, кого вже немає поруч. Щоби залишити ім’я свого героя на листівці, я тоді обійшла багато закладів у Харкові. Не всюди були такі столи, хоча це зовсім нескладно. Я писала деяким напередодні: хтось не відповідав, хтось реагував байдуже, мовляв, такі події потрібно планувати заздалегідь. Мабуть, не мали бажання чи розуміння, що можуть працювати саме завдяки нашим воїнам.
Тоді я вирішила звернутися до знайомих з інших міст і країн, аби вони провели подібну акцію в пам’ять про Артема. Просила сфотографувати листівку з його ім’ям у різних локаціях — ніби він там побував. Зібрала світлини з Великої Британії, Данії, Чехії, Іспанії, Німеччини — і це далеко не повний перелік. Я дуже вдячна за це.
Того ж дня відбувся автопробіг — теж сильна акція. Я би хотіла взяти у ній участь наступного року.
Я орієнтуюся на досвід інших міст. Громадська організація «Вшануй» розповідає про «Дзеркало пам’яті» в Полтаві, де викарбувані імена полеглих. На дзеркалі написано: «Вони теж поруч, але по-іншому». Я подала інформацію про Артема й туди. Чекаю, коли з’явиться інформація про нього на електронному стенді біля стягу в Сергіївському сквері. Заповнила форму для меморіалу на 18-му цвинтарі: там уже додали, я вдячна.
Мені було важливо встановити меморіальну дошку на стінах ліцею №93. Я подала заяву до міської адміністрації, спілкувалася з представниками ліцею — процес зайняв пів року. У ліцеї є пам’ятна кімната, присвячена загиблим випускникам, і тепер там є великий постер про Артема. Навесні планую посадити дерево на території закладу.
Я намагаюся постійно щось робити, чіпляюся за кожну можливість згадати. Мені це вкрай важливо, і я продовжуватиму це робити. На могилу Артема завжди везу червоні троянди — він обожнював цей колір. Раніше він дарував мені квіти, тепер дарую йому я. Скоро потрібно встановлювати надгробок. Зараз усе уніфікують під чорний граніт, але мені хочеться, щоб це була світла могила: він не любив похмурого.
Дуже хочу, аби в Харкові з’явилася Алея Героїв у центрі міста, де можна побачити фото свого героя, покласти квіти — а не лише на кладовищі. Чекаю, коли можна буде подати інформацію на великий екран ТЦ «Гулівер» у Києві — у Харкові такої можливості немає. Ще планую встановити бригадний прапор біля обласної адміністрації.
У день його загибелі мені хочеться, щоби улюблене місто Артема зазвучало його ім’ям. Замовила борд і декілька сітілайтів із його портретом. Артем мріяв бути відомим, я намагаюся виконати це бажання.
Мені важливо залишатися в музиці: як хотів Артем, як ми мріяли разом, повернутися до цього, писати пісні для нього. Зараз я вчуся грати на нашій гітарі — це для мене особливе. Хочу навчитися виконувати його улюблені композиції, робити вечори пам’яті.
У мене є кілька браслетів. Один купувала, щоби задонатити на «Платформу пам’яті». Там напис: «Перемагає той, хто пам’ятає». Інший — особливий: на ньому дані Артема, дата нашого весілля і фраза One life, one love. Він завжди зі мною.
Мені важливо, аби його бачили та пам’ятали. Він любив Харків, наші особливі місця. Думаю над створенням персональної таблички в одному з таких місць — аби люди бачили ціну, яку платять герої щодня. Мені важливо гідно нести пам’ять про чоловіка, говорити про нього. Хотілося б, щоб люди не були байдужими, щоб місто йшло на діалог і поважало родини загиблих військових. Це спільний обов’язок — пам’ятати гідно. Він не закінчується лише на сім’ях героїв.
Чому я це роблю? Я його дружина, для мене це — про любов, зв’язок крізь світи. Артем — мій маяк у цьому світі. Це допомагає жити щодня: не мовчати, а робити пам’ять живою. Говорити про нього, нагадувати тим, хто знав, і розповідати тим, хто не знав.
Він завжди зі мною, у моєму серці. Нести пам’ять, робити важливі для нього речі, особливо музичні. Спробувати здійснити хоча би частину його мрій. Тих мрій, заради яких можна віддати життя. Одне життя, одне кохання — як у нашій фразі.
