Це партнерський матеріал
У воєнний час батькам та дітям постійно доводиться пристосовуватися до нових умов. Життя під звуки сирен, втрата домівки, вимушений переїзд, відключення світла та інші екстрені ситуації додають неабиякого стресу як дорослим, так і малечі. Особливо важко повернутися до звичного режиму, якщо в дитини є порушення в розвитку. Ми запитали у представниць Всеукраїнського форуму «Батьки за раннє втручання в Україні» та мам, які наразі отримують послугу раннього втручання, як вони долали труднощі.
Як зрозуміти, що твоя дитина розвивається не так, як інші, та як не дати собі занепасти духом?
Анастасія Форост, мама чотирирічного хлопчика:
Будьте уважними до дитини. Варто слідкувати за віковими нормами, знайти гарного доказового педіатра, не бути безтурботними. Не слухайте поради та чудові історії, як маля все переросте або «а у нас теж таке було». Це ваша дитина, ваша історія та відповідальність. Якщо здається, що проблема може існувати, варто обов’язково перевіритися. Чим швидше прийде прийняття того, що проблема є, тим швидше це допоможе її вирішити. Необхідно знати про «червоні прапорці»: уже в рік або півтора проблеми можна побачити та почати допомагати малятку. Війна дала розуміння, що ми багато чого можемо перенести. Занепасти духом — найгірше рішення. Якщо потрібно, звертайтеся по допомогу першочергово для себе.
Наталя Алексєєва, голова громадської організації «Ангел дитинства», регіональна представниця ВФ «Батьки за раннє втручання» у Дніпропетровській області:
Відставання в розвитку (наприклад, якщо піврічна дитина не перевертається, не реагує на звуки, погано їсть або не за часом), різницю в поведінці молоді мами можуть відслідкувати, звісно, якщо в родині є старша дитина. Якщо немає, мабуть, мама спілкується з подругами, в яких є діти, або з іншими мамами, наприклад, у дворі. Ми так прослідковували, як у кого розвивається дитина. Якщо ви бачите, що ваш малюк відрізняється, залучайте родичів до цього. Також на допомогу — пошук інформації в інтернеті. Таким чином можна провести аналіз різниці між вашою дитиною та її однолітками. Окрім сімейного лікаря, варто шукати вузьких спеціалістів (невролога, психіатра), які могли б проконсультувати та сказати, що не так. На мою думку, чим раніше, тим краще.
Також я вважаю, що варто пошукати інших батьків, у яких є діти з подібними особливостями (якісь спільноти, групи у Facebook). Вони можуть підказати, де шукати потрібних спеціалістів. Також поговоріть із родичами, яке їхнє бачення того, що відбувається з дитиною (можливо, у них уже є досвід або знайомі, які можуть підказати). Таким чином мама вибудовує навколо себе та дитини рятівний круг.
Як адаптувати домашній простір для дитини після переїзду?
Анастасія Форост:
На мою думку, найголовніше, що потрібно, — це бажання займатися. Більшість іграшок можливо замінити мінімальним набором. Наш набір на перший час: олівці, папір, фарби, пластилін, декілька м’яких іграшок та машинок. Також було багато прогулянок, спілкування. Зі втулок для туалетного паперу зробили ляльковий театр, стільчик став барабаном. Із потрібних речей, які мають бути, — дитячій стілець та стіл.
Світлана Демко, голова ради ГО «Асоціація захисту прав та допомоги людям з інвалідністю “Відкриті серця”», регіональна представниця ВФ «Батьки за раннє втручання» у Вінницькій області:
Розповім, як ми адаптуємо простір для дітей, яких евакуювали за кордон, і тих, хто перебуває в наших прихистках в Україні. Ми робимо ігрові кімнати, там багато різних іграшок. А в дитини завжди є улюблена іграшка. Наприклад, двоє хлопчиків, яких із родинами ми вивезли за кордон, з улюбленими носорогом і собакою просто живуть: приходять з ними їсти, беруть їх у садок. Навіть коли ми сідаємо за стіл, чимось займаємося з дітками, ці іграшки поряд.
У нас також є багатодітні родини, які переїхали з Херсона, Слов’янська, Донецька. Ми питали у дітей, яка іграшка була улюблена вдома, і наші волонтери знаходили їм такі самі або подібні. І ця іграшка ставала основною ключовою фігурою простору дитини, а поряд із нею ми вже будували все інше, що було цікаво.
Багато дітей незалежно від віку люблять пазли (звісно, важливий момент: на який вік розраховані пазли). Також ми побачили серед дітей як за кордоном, так і у прихистках в Україні: усі люблять сидіти за великим столом разом. Це діти різного віку, кожен може займатися своєю справою, але всі зібралися навколо стола та займаються.
У наших прихистках ми стараємося так робити, аби перенести куточок дому в кожну кімнату. Щоби в дітей був ніби такий собі «переніс»: «Так, я в іншій країні, іншому місці, будинку, кімнаті, але тут є частинка мого дому». Тоді час в евакуації не так важко переноситься. Бачити частинку дому в чомусь є важливим для дітей. Наприклад, хлопчики, про яких я говорила, кажуть, що в їхній кімнаті є такий самий комод, як був удома, де вони ставили іграшки.
Як адаптувати дитину до воєнних умов (вимкнень світла, сирени, переїзду в інше місце, втрати звичного тощо)?
Лада Захарова, голова Миколаївської філії Всеукраїнського форуму «Батьки за раннє втручання»:
Найперше, батькам необхідно взяти себе в руки, тобто приділити час собі. Тестуйте себе на адекватність, вчіться контролювати власні емоції. Дитині дає спокій, якщо батько або мати спокійні, встановлюють чіткі правила та зрозумілі способи поведінки в різних ситуаціях: що робимо, коли звучить тривога, коли вимикають світло, коли треба кудись швидко переміщатися. Варто заздалегідь пояснити це дитині. Можливо, навіть ці правила поведінки прорепетирувати: у цій ситуації робимо так, в іншій — отак. Наприклад, якщо світло вимикають за графіком — ми тоді слідкуємо за часом та готуємося.
Нещодавно розмовляла з мамою з Херсона, в районі Чорнобаївки, де нині гучно. У її 19-річної сина — аутизм. Коли починаються вибухи, він бере дев’ятирічного брата за руку, вони виходять разом у коридор та сідають там на матрац. Також важливо проговорювати правила дуже спокійним голосом, зокрема, коли відбувається стресова ситуація.
Олена Корж, мама хлопчика з аутизмом, голова ГО «Розвиток особистості дитини плюс»:
Адаптація подібним чином може відбуватися, якщо сім’я виїхала за кордон. Важлива адекватність родини, першочергово того з дорослих, хто більше часу приділяє дитині (мама, бабуся, старша сестра тощо). Я би порадила прописувати дії: що робити в якихось ситуаціях. У мене вони висять просто на стіні. Якщо родина переїхала в іншу країну, особливо з незнайомою мовою, батькам необхідно перебороти панічний стан, який може виникнути. Коли ти не стикався з правилами цієї країни, з її установами, перше, що робимо — читаємо правила, інструкції. Переносимо це на дитину: необхідно постійно обговорювати з дітьми, аби вони дотримувалися правил нової країни.
Зрозуміло, всі хочуть додому. Коли діти починають панікувати, необхідно обійняти, заспокоїти дитину та себе. У цей час слід спокійним монотонним голосом спілкуватися. Використовуйте допоміжні методи: іграшку, дотики, книжки, казки, мультики, реклама тощо — все, що підходить дитині, щоби адаптуватися до нових умов.
Анастасія Форост:
Малі діти адаптуються легше за дорослих. Планування дня та проговорення, що буде впродовж нього, спокійне пояснення допомагає адаптувати маля до будь-чого. Коли є передбачуваність та зрозумілий план, жити легше усім членам родини.
Олена Оганесян, мама трирічного хлопчика:
Ми намагалися після переїзду відтворити затишок. Із собою взяли п’ять улюблених іграшок сина, а згодом бабуся, яка залишилася в Харкові, пересилала інші поштою. Я зрозуміла, що моєму синові некомфортно, коли темно. Як вимикають світло до заходу сонця, ще нормально. А пізніше — ні. Ми раніше не звертали увагу, а потім Тимур, коли не було світла, почав скаржитися, що йому важко. Ми купили потужний павербанк, який підключаємо до ліхтаря та намагаємося зробити якомога світліше в кімнаті. Також допомагає відволіктися нічник, що проєктує на стелю зірочки. А ще ми гралися в театр тіней, намагалися руками щось зробити.
Коли ми виїжджали, сину не було ще 2,5 роки. Він полюбляє дивитися відео з трамваями (до переїзду під час прогулянки також любив дивитися) та пригадує парк. Я йому розповідаю, що, як приїдемо додому, обов’язково підемо в парк, кататися на трамваї. Пояснюю, що зараз не можна, бо там «бахи» (так порадила психологиня «Інституту раннього втручання»: бо коли ми у перший тиждень обстрілів в Харкові ховалися в погребі, сильно було чути вибухи, і син говорив «Бах!»). Також допомагає, що спілкуюся з психологинею раз на тиждень та ми обговорюємо, які виникають складнощі з дитиною, вона дає конкретні поради. Коли сиділи в погребі, дуже рятували мультики. Зазвичай ми обмежували перегляд, а тоді сиділи годинами, аби якось стримати дитину, бо син у нас активний, а погреб маленький завдовжки два метри.
Наталія Острогляд, голова ГО «Аутизм. Свідоме батьківство», регіональна представниця ВФ «Батьки за раннє втручання» в Запорізькій області:
Під час адаптації до воєнних умов зменшуємо вимоги до дитини. Крім того, насичуємо сенсорно дитину, щоби прибрати тривожність. Також є корисна техніка написання соціальних історій. Поясню на прикладі: малюк дуже різко реагує на вимкнення світла. У нас є мама, яка спеціально розписувала для дитини, що таке електростанція, з чого вона складається, хто такі окупанти та чому вони цілять у нашу інфраструктуру. Вона пояснює: чому зникає світло, якщо в енергооб’єкт влучив снаряд, як доблесні енергетики лагодять лінії електромереж і в будинки повертається світло. Але для цього треба трошки почекати.
Як адаптувати дитину до походу в садочок на новому місці?
Альона Скрипко, нейропсихолог, логопед, національний координатор ВФ «Батьки за раннє втручання»:
Похід дитини в садочок означає, що не лише малюк потрапляв у незнайоме для себе середовище, але й вся родина переживає кризу: перехід на новий рівень реалізації, спілкування та взаємодій. Коли родини змушені рятуватися від повномасштабного вторгнення росії, від ракет, бомб та мін, що летять у будинки, адаптація до садочку потребує ще більшої уваги та змістовніших зусиль від батьків. Адже спочатку треба опанувати себе, інакше адаптація дитини до садочка може не просто затягнутися, а взагалі не відбутися.
Є два основних способи розпочинати звикання до садочка. Малюка приводять зранку, або ж групу відвідують після тихої години (деяким малюкам легше «відпускати» батьків вдень, а не зранку). Адаптація до садка зазвичай триває від півтора місяця до пів року. Треба пам’ятати про це та не опускати руки, якщо відразу все не вдається. У кожної дитини — своя «норма». Знаком завершення адаптаційного періоду буде те, що малюк почне в новому середовищі їсти, спокійно проситися на горщик чи ходити в туалет.
Почніть із приходу в дитячий садок як на екскурсію, в гості: познайомтеся з вихователькою та познайомте з нею дитину. Під час першого візиту важливо показати малюку місця, де всі їдять, граються, куди ходять до туалету. Можна домовитися з вихователями та приходити з дитиною до садочка під час прогулянок. Спочатку разом спостерігати ігри інших дітей з-за паркана, а потім, якщо малюк захоче, може долучитися до них. При цьому потрібно постійно перебувати в полі зору дитини.
Упродовж кількох перших днів варто, погодивши з вихователями, залишатися з малюком у групі. Перше відвідування може тривати дві години. Після садочка потрібно дати дитині відпочити саме так, як це їй подобається: одній потрібно побігати, іншому — спокійно погратися, ще комусь — посидіти в матусі чи тата на руках. Критичний день адаптації — третій. Цього дня важливо, щоб малюка завів у садочок найспокійніший дорослий. Намагайтеся, наскільки можливо, не залишати дитину до вечора. Взагалі перший тиждень краще перебувати в садочку максимум до обіду або ж лише в другій половині дня, після сну (якщо в дитини не виникне бажання залишатися довше).
Залишаючи малюка вперше самого в групі на дві-три години, слід сказати виховательці в присутності дитини, щоби та зателефонувала за необхідності. Повідомте малюку, що в садочку є ваш номер телефону, а також проговоріть: якщо буде необхідно попити, в туалет чи будь-яка допомога, нехай звертається до виховательки чи її помічниці.
Перші кілька місяців можна спостерігати так званий «синдром понеділка»: повернення після вихідних до тих самих питань та емоцій. Важливо пам’ятати, що це природно для дітей. Обов’язково говоріть дитині: «Я заберу тебе, і ми підемо гуляти (в кафе, гратися додому тощо)».
Звикання до нового середовища — це величезне навантаження на дитину, причому не лише на її емоційний рівень, але й на фізичний. У період звикання малеча може частіше хворіти, втомлюватися, більше вередувати. Іноді, коли малюк зустрічається з батьками після розлуки, у нього помітно погіршується поведінка. Як би добре не було йому в садочку чи з іншими дорослими, він почуває себе в найбільшій безпеці поруч із батьками. Щойно ті приходять, дитина «повертає»: виливає на найрідніших усю свою напругу. І це — ознака довіри.
Олена Оганесян:
Перед тим, як ми почали відвідувати садок, розповідала, що там багато діточок, з якими син гратиме. Він взагалі дуже любить товариство та якісь заняття (хоча раніше не було такого). Ходити на розвивальні заняття зараз незручно за часом, тому сама склала план занять (ми в Харкові ходили раніше, приблизно розумію, як чергують активні та пасивні заняття), вишукую цікавинки в інтернеті. Ми у м’яч граємо, через стільці переступаємо, у воді кришки виловлюємо тощо. Чергую заняття за видами активності, щоби йому було цікаво. Ті вправи, які погано вдаються, згодом повторюємо.
Я поспілкувалася з медсестрою, завідувачкою. Розповіла, які проблеми є. Спочатку син з цікавістю йшов, потім у нас був період плачу. Ми ходимо з грудня, залишаємо не на цілий день, взагалі звикаємо складно, бо стали часто хворіти. Ми приводили та були з вихователькою на телефоні. Вона спочатку нам дзвонила за годину-півтори, потім на три години. Ми почали його приводити після сніданку та залишати на обід. Наразі пробуємо водити до сніданку. Наступна стадія, яку плануємо — залишати на сон.
Чому важливо попри поточні складні умови знаходити час розвивати дитину?
Наталія Острогляд:
Те, що дитина може взяти в ранньому віці, далі ніколи не повториться, тому треба вишукувати можливості та різноманітні способи, аби розвивати дитину та давати їй те, що можете зараз. За деякий час ви побачите, як дитина це відображає, навіть якщо вона не демонструє навички за пів години. Малюк запам’ятає. Найголовніше для батьків — зберігати ресурс та передавати свій спокій і любов.
Альона Скрипко:
Ви маєте чітко усвідомлювати: що, чому і навіщо ви це робите. Бо дитинство — це час, коли кожна хвилина важлива та має неабияке значення і вплив на майбутню особистість. Війна — це жахливо, але зупинити її тут і зараз за нашим бажанням, на жаль, не вийде. Натомість розвиток дитини триває щомиті, й лише від нас, дорослих, залежить: чим будуть наповнені безцінні миттєвості.
Світлана Демко:
Потрібно завжди пам’ятати, що життя не має чернетки. Ми не можемо сьогодні через те, що йде війна, робити так, а після Перемоги це переписати. Діти можуть досить швидко забути негативи війни. Де б ви не були, чи це маленька кімната або великий будинок — туди необхідно перенести порядок та комфорт, який був у домі в кожної мами.
Анастасія Форост:
Життя не стало на паузу, воно просто змінилось. Старі проблеми залишилися, додалися нові, до цього всього ще додалась війна. А проблемі треба вирішувати. Заняття додають стабільності та змісту, а також дарують надію.
Що вам дає сили не опускати руки в нових складних умовах?
Олена Корж:
Мені надають сили діти. Мій малий син мріє, як він повернеться додому та будуватиме новий будинок, як облаштує паркан, двір, і домальовує у фантазії другий поверх. Мене це дуже надихає. Також додають сил мої друзі, які поруч і на яких я можу спиратися.
Наталя Алексєєва:
Я усвідомила за цей час, як, мабуть, всі українці та українки, що ми можемо практично все, ми вільні. Те, що я планую зробити зараз та після Перемоги, так чи інакше приходить: у проєктах, людях, якихось побутових речах. Ми всередині країни стали толерантніші одні до інших, бережемо тих, хто поряд. Ця людяність надихає, надає сили. І наші діти, коли бачать це, теж переймаються. Я вважаю, це важливий урок, який дає нам війна. На жаль, такими тяжкими втратами.
Анастасія Форост:
Складно всім, та опускати руки, здається, взагалі не про нас теперішніх. Особисто мені допомагає віра в ЗСУ, Перемогу та сина. Результат нашої праці говорить сам за себе. Даня вийшов у норму, зараз його рота складно закрити. А значить, усе зроблено вірно. Наші діти — майбутнє України, ми зобов’язані зробити все, аби вони жили краще.
Олена Оганесян:
Іноді лягаєш спати настільки знесиленою, що не хочеться завтра вставати. Зазвичай для розвантаження дивлюся фільми. Але приходить ранок, починаєш рухатися. Єдина думка: ти маєш не падати духом заради дитини, поставити її на ноги.
Матеріал створено в межах «СПІЛЬНО» — програми Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), покликаної об’єднати зусилля з урядом, місцевими органами влади, громадським сектором та бізнес-партнерами, щоби надати мультисекторальну допомогу сім’ям із дітьми.
Проєкт реалізується за підтримки уряду Японії, Німецької установи для відбудови KFW.
https://nakipelo.ua/uk/v-ukraini-nemovliat-pereviriatymut-na-bilshu-kilkist-ridkisnykh-zakhvoriuvan-shcho-varto-znaty-4/
