Галина і Олексій познайомились на форумі толкіністів. Відтоді вони разом — і у подружньому тандемі, і у творчому. Разом вони випустили і першу з майбутньої трилогії книгу «Вартові Кордонів і Меж. Посвята меча» під псевдонімом Гаель Алехо Грахілья.
Розкажіть, будь ласка, трохи про себе.
Галина: Взагалі-то ми не дуже цікаві люди.
Олексій: Це поганий початок.
Галина: Так, це поганий початок, але я дійсно не знаю, що ми можемо про себе розказати, щоб людям було цікаво. Люди як люди, немолоді. Ми ще пам’ятаємо совок. Олексій навіть в совку ще побув комсомольцем. Я тільки в піонери встигла, тож коли молодші люди дізнаються, що ми пам’ятаємо совок, вони на нас дивляться як на динозаврів, хоча чого дивного.
Олексій: Я за освітою архітектор, але все життя працюю дизайнером або художником.
Галина: А я закінчила філфак нашого Дніпровського національного університету і працювала вчителем у приватній школі, потім у науковій бібліотеці. Також була редакторкою і коректоркою в газетах. І останні приблизно років десять я фрілансер, сценарист на вітчизняному телебаченні, а така робота то є, то нема, дуже нерегулярна.
Наприклад, нещодавно вийшов на «плюсах» серіал «Шпиталь». Я там працювала в сценарній команді. Без перебільшення можу сказати, що я пишаюся цією роботою, бо вийшов хороший серіал: мені подобається і сам сценарій, і як грали актори. Зазвичай сценаристи не дуже вдоволені, як все виглядає на екрані, але не в цьому випадку.
А як ви познайомились?
Галина: Як ми познайомилися? Це було дуже давно. Ми познайомилися, здається, у 2002-му, так?
Олексій: Так, у 2002-му. На форумі, де тусувалися прихильники творчості Толкіна. А потім з’ясували, що ми з одного міста, і зустрілися вже в реальності. І десь через два роки після цього почали зустрічатися. Так і познайомилися, за спільними інтересами.
Фантастика сталась з вами давно?
Галина: Бувши школяркою, я мала зошит, в якому записувала всякі історії фантастичного характеру, які придумувала. Космічні подорожі або про всяких чарівників і тому подібне. Я нікому це не давала читати, але факт є фактом. Олексій показував мені дитячі малюнки, він щось фантастичне постійно малював. Коли ти вперше намалював щось подібне? У п’ять років?
Олексій: Так, мені було п’ять років. І там був підпис «Фантастика».
«Вартові Кордонів і Меж. Посвята меча» — хто кого, так би мовити, втягнув у процес створення книги?
Галина: Взагалі важко сказати, бо це якось само вийшло.
Олексій: Ти мене втягнула.
Галина: Ну, мабуть, я. Бо саме я з друзями, як то кажуть, «накурила» ідею в приватному чатику. А коли переповіла її Олексію, то йому сподобалося і він вирішив спробувати щось намалювати. Ця ідея йому дуже припала душі, він почав малювати ілюстрації, персонажів і якось так воно й пішло. Спочатку це були пустощі, історії були дуже фривольні, але потім ми зрозуміли, що шкода витрачати таку багату ідею на якусь фігню. І я почала придумувати більш серйозні сюжети й випрацювала більш ґрунтовний підхід до цієї справи.
Олексій: Так, вирішили — шкода цей світ витрачати.
«Віддавна в прекрасній Террані людство співіснує з містичним і таємничим, та геть не дружнім. Древні спілки відважних чоловіків і жінок, Корпус Паладинів та Колегія Святої Інквізиції, боронять спокій людства, захищаючи світ від темряви. А на сміливців, які наважилися вступити в ці спілки й присвятити себе боротьбі зі зловісним і лихим, чекає суворе навчання й посвята.Повага їм і честь… …проте студенти є студенти.
Шалені пригоди й битви зі злом, нудні лекції й виснажливі тренування з мечем і бойовим заклинанням…. Таке воно, життя студентів — майбутніх лицарів Діви», — анотація до книги.
Розкажіть про нього, цей світ.
Галина: Це така собі альтернативна Земля. Звісно, там і географічно відрізняється все, і історично, і в цілому. А головне, що її містична частина — вона реальна. Тобто наші герої мають неспростовні докази існування вищих сил. Якщо, скажімо, фейрі постійно лізуть у твоє життя, важко думати, що їх не існує.
Історія світу розповідається від найперших часів, коли світ був створений. Ті часи тонуть в темряві, але досі існують істоти, які пам’ятають світ хоч і не з перших днів, але з дуже давніх часів. Вони пам’ятають і прадавніх фейрі, і демонів, які теж періодично контактують з людьми. Так що важко ігнорувати факт, що світ побудований дещо на інших засадах, ніж наш. А в іншому — все те саме, що й у нас: такі ж люди, такі ж пристрасті, такі ж бажання.
Дія відбувається в країні, яка є альтернативою умовної Італо-Іспанії XVIII століття. Я знаю людей, які люблять проводити аналогії з нашою історією, з нашим світом. Але я вважаю, що якщо в тебе у світі однією з засад існування є магія, то неможливо проводити якісь паралелі. І казати, мовляв, в такий час цього не може бути. Тому ми вирішили, що якщо в нас така умова – магічний світ, то можемо писати взагалі все що хочемо.
Олексій: Від початку це було класичне фентезі, щось на кшталт «Відьмака». Та дуже швидко історія перетворилася на алюзію на XVIII століття. З вогнепальною зброєю, з національним одягом та всіма іншими ознаками світу.
Галина: При тому з магією і святою інквізицією.
З цим пов’язаний і ваш псевдонім Гаель Алехо Грахілья?
Галина: Так. Ми довго думали, як підписувати всі ці історії. І я вирішила, що автор має бути ніби частиною книги. І ми такий псевдонім собі вигадали. Власне, ми взяли наші імена в іспанізованій версії, а прізвище – це назва птаха, галки, іспанською мовою. Ну і Галка — це моє прізвисько, зрозуміло чому, з самого дитинства. Галка невеличкий, але дуже серйозний птах, навіть соколи з совами їх бояться.
Як виглядала ваша взаємодія під час творення книги?
Галина: Я маю досвід роботи в співавторстві з іншими письменниками. І часто — особливо, коли письменники доволі вправні, — то ти починаєш відчувати в якийсь момент, що хтось перетягує на себе ковдру. І доволі важко розподілити ролі. А в нас, оскільки Олексій художник, не було такої проблеми. Канву історії ми обговорюємо постійно, разом вигадуємо сюжетні ходи. Та коли справа доходить до візуалізації, то тут йому повна свобода, він малює так, як вважає за потрібне. Якщо я і маю зауваження, то дуже невеликі.
Олексій: Буває так, що щось переробляємо під ілюстрацію, бо як є історія не візуалізується.
Галина: Тобто можна, але воно буде, як ти любиш казати, без динаміки.
Я чула про те, що «Посвята меча» — лише перший том.
Галина: Так, зараз готується до друку другий том і в роботі третій. Другий том буде називатися «Гострі кігті минулого». Третій ще не має офіційної назви. Ще думаємо.
Про що вони будуть?
Галина: Другий — теж про навчання, також про дружбу, про взаємодію героїв. А ще про те, що у кожної людини в минулому є такі моменти, які ти не хочеш пам’ятати, але які не можна полишати та про які не можна забувати. Це треба вирішувати, бо інакше ти не зможеш рухатися далі. Воно тебе чіплятиме і триматиме. Другий том переважно про те, як один з героїв поборює ці кігті, які його тримають з минулого. Я не буду більш докладно розповідати, бо це доволі спойлерно. Ця історія про одного з п’яти друзів, які в нас з’явилися в першому томі. Це про Олівіо, ну і трошки про Робертіно. Там будуть пригоди, бійки, магічні та звичайні. Все як заведено.
Третій — про близнюків Пласко. Вони вже згадувалися в першому томі. Один маг молодий і його сестра-близнючка. Про їхні пригоди та пошук особливої, якщо можна так сказати, магічної ідентичності. Вони діти магів, мають чарівні здібності, але, на жаль, вони не дотягують до того рівня, який в їхній родині вважався б прийнятним. І це їхня біда на все життя, бо вони постійно від родичів-магів чують, що вони недолугі. Третій том буде про те, як подолати в собі оці патерни, які тобі втовкмачують з дитинства, і віднайти себе, і свою особливість, і силу. І трошки про те, що токсичні стосунки в родині, — це погано.
Олексій: І до речі, у другому томі буде більше ілюстрацій. А над ілюстраціями до третього тому я ще працюю.
В кожній вашій книзі є психологічна канва. Як вона взаємодіє із фантастичною і де фантастика може вигравати в реалізму?
Галина: Психологічна канва аж ніяк не заважає фантастичній частині, навпаки, бо в нас фантастична частина, як кажуть, фантастичне допущення, припущення — це існування надзвичайних істот, тобто фейрі та демонів. І все, що з ними пов’язане, а також магія, яка є невіддільною частиною цього світу. Вона накладає певні умови, обмеження або навпаки. Але психологічна частина, вона така ж, як в нашому світі, як у наших людей, і це ніяк не пов’язане з фантастичним. Хіба що в героїв більше можливостей для зцілення психічних хвороб завдяки саме містичним здібностям деяких людей. Думаю, що в книзі, особливо в другому томі, буде така історія, яку багато хто впізнає. І я сподіваюся, це комусь допоможе розв’язати свої проблеми.
А як ви обираєте сцену, яку хочете зобразити? Це спільна робота чи як це відбувається?
Олексій: Це спільна робота.
Галина: Буває, що ти хочеш конкретну сцену. Буває інколи, що я прошу конкретно щось зобразити, або вважаю, що в тексті необхідна ілюстрація якась. На все твоя воля, але здебільшого це спільна робота.
Олексій: Все малювати не можна. Є сцени, які хотілося б візуалізувати, але я думаю, дещо треба лишати на фантазію читачів.
Галина: Хай уявляють.
А чи думали ви про екранізацію?
Галина: Як людина, дотична до кіно- й фільмопроцесу, я боюся цього питання. Мене трошки лякає перспектива екранізації. Бо екранізація завжди створюється не відповідно до тексту. Будь-який режисер — теж митець, і він робить так, як це бачить. Трилогія «Володар Кілець» яскравий приклад того, коли не тільки режисер, а вся команда палала цією ідеєю. Вони вкладалися на повну, і ця інтерпретація книги посідає рівне місце з самою книгою. Хоч і сильно відрізняється. В кіно інші закони, там не можна екранізувати все достотно так, як в книзі. А чому я боюся? Бо мені може не сподобатися те, що буде зроблено на екрані. Але зрештою, це нормально.
Олексій: Ми можемо уявити ідеальну екранізацію, хоча нічого ідеального не буває.
Чи вплинула війна на те, що ви пишете?
Галина: Війна не може не вплинути. Я просто вирішила, що про жахи війни не буду писати. Це і без мене напишуть. Вона вплинула на мене в тому плані, що я вирішила наважитися запропонувати видавництвам текст, бо подумала, що моя книга — це те, що людям в такий час хотілося б почитати. В такому плані можна сказати, що вплинуло.
Розкажіть про вашу співпрацю з видавництвом. Як ви шукали його, як знайшли, як відбувався процес?
Галина: Шукала я довго, подавалася на кілька конкурсів від різних видавництв, але отримувала відмови, здебільшого з формулюванням, що «ми не певні, що ця книжка буде цікава читачам», або «це не наш профіль». І це мене дуже вибило, дуже сильно засмутило. Я подумала — ну невже я роблю щось, що нікому не потрібне. І я «під замком» у Фейсбуці трошки понила про це. І в друзях у мене є люди, дотичні до видавничої справи, вони й порадили звернутися до видавництва READBERRY й надіслати туди текст. Ну і коли я це зробила, то мені відписали від READBERRY, що вони беруть, що їм історія дуже подобається. І, власне, так і почалася співпраця. Вона доволі плідна, тож я задоволена.
Ми говорили з Ксенією Томашевою про те, що українські видавництва ще достатньо боязко, якщо не зверхньо, ставляться до українського фентезі.
Галина: Так. Та й читачі, чесно кажучи, теж ставляться доволі зверхньо. І псевдонім ми обирали не в останню чергу через це.
Є таке, що деякі видавництва побоюються [видавати фентезі українського авторства]. READBERRY мені подобається тим, що вони не бояться: вони знають свого читача, що він хоче фантастики й фентезі, тож сміливо беруться за справу й видають книжки наших авторів.
Я взагалі вважаю, що це упередження щодо української фантастики та фентезі — це все російське, насаджене росіянами свого часу, коли вони активно захоплювали наш ринок і нищили наше українське книговидавництво. Я пам’ятаю цей процес, я його, можна сказати, майже наочно бачила свого часу, як це робилося в нульові. І дійсно, це з тих часів іде оце упередження, коли вони завалювали ринок своїми виданнями та замовляли статті критичні, які, м’яко кажучи, лаяли українське фентезі, що українці не можуть написати ніякого нормального фентезі, що це все буде про село. І все відчуття упередженості, воно звідти йде, на жаль. І ще не до кінця його вдалося побороти. Але я бачу, що процес іде в позитивному для нас напрямі, і це добре.
Зараз автори українські не бояться писати фентезі не тільки про мавок та характерників і київських відьом. Є багато різного, нашого, вітчизняного. Мені це подобається. Я сама кілька книжок вже прочитала і в мене в планах ще, ті, що лежать на комоді. «Пісня Бризів» [Катерини Пекур], наприклад, чекає, коли я до неї дійду.
І в коміксах теж пішла справа дуже непогано. Я бачу багато видань українських коміксів наших авторів. Ця ніша теж дуже перспективна. Олексій свого часу намагався робити комікси, але в нас це не дуже йшло. Не хотіли брати видавництва і зв’язуватися з цими проєктами, бо не знали, як воно піде. А зараз йому постійно пропонують, але він уже зайнятий в нашій книзі, в нашому власному проєкті.
Щоб ви побажали читачу, перш ніж він сідатиме за ваш власний проєкт, перший том вашої книги?
Галина: Я побажала б запастися чаєм, кавою, хто що любить, печивом чи ще якимись смаколиками. Бо, по-перше, в нас, смію сподіватися, доволі захопливе читання. А по-друге, в мене там багацько сцен, де щось їдять, і за відгуками всіх, хто читав, це дуже «смачні» сцени. Словом, хочеться щось «заточити» під них.
Згадала. Я от нещодавно проїхалася нашим містом в тролейбусі та побачила дівчину, яка сиділа й читала нашу книгу. Я забула тобі про це сказати [звертається до Олексія].
Мені так приємно було, просто неймовірно. Але чомусь я засоромилась до неї підійти і сказати, що я автор, мені дуже приємно. Може, треба було, не знаю.
А чи було щось таке неочікуване навколо вашої книги? Наприклад, якийсь відгук чи реакція?
Галина: Мені трапився дивний відгук, дивний в хорошому плані, що наша книга — «Відьмак» серйозної літератури. Мовляв, зазвичай відьмак приходить на справу, там страшна трагедія, все погано, кепсько і все таке, він робить свою справу, обливаючись слізьми, умовно кажучи, потім йде та бухає від горя. А у нас затишне фентезі, наш «відьмак» хороший. Він приходить на справу, робить її, розв’язує проблеми, і все дуже класно, всім все добре. Злодії покарані, добро перемагає і все таке. Т
Тобто людина вловила момент, який я не продумувала свідомо. Та мене просто дістало засилля «мрачняка» в фентезі останніми роками. І ми зробили книгу, яку хотіли б самі читати, якої нам не вистачало.
Ще дуже сподобався короткий коментар на одному з сайтів книжкових магазинів, де людина написала, що всю ніч над головами верещали шахеди й лунали вибухи, а я сиділа у ванні й читала цю книгу, і це мене втримало в нормальному психічному стані. Я сподіваюся, що це дійсно допомагає людям в наш непростий час.
Під час війни дуже помічним є мати функцію зміни обставин. Хоча б у своїй голові.
Галина: Я навчалася у середині 90-х у виші, часто читала статті про фантастику й фентезі, написані совєтськими критиками. Там постійно було про те, що фентезі та фантастика, це ескапізм і це погано. Втеча від реальності — це погано, так вважали совєтські критики. А я вважаю, що нічого поганого в цьому нема.
Від реальності ти не втечеш все одно. Але трошки розвантажитися і відвернути увагу, відпочити — це те, що нам потрібно, бо інакше ми просто поїдемо дахом. Люди он від безвиході, від депресії, від жаху з мостів стрибають у нас в Дніпрі, і це, на жаль, часто стається в останні роки, особливо під час війни великої стало дуже багато таких самогубств, мостів в нас же кілька. І я вважаю, якщо ескапізм допомагає людині втриматися і тримати ментальне здоров’я більш-менш в нормі, це добре.
Чесно кажучи, я сама дуже втомилася від літератури серйозної і тої, котра розказує, як це погано, як це неоднозначно, що у світі нема справедливості. Все-все погано, не шукайте нічого хорошого. Якщо жителі «благополучного західного світу» вважають, що варто читати серйозну літературу, то нехай і читають про всякі постапокаліпсиси. Вони живуть в безпеці, за океанами, там над ними не крапає, як каже моя мама. А ми будемо читати літературу, яка робить нам добре. І писатимемо літературу, яка робить добре іншим людям.
