Ксенія Томашева — авторка, геймдизайнерка та співзасновниця «ЛІТавиці», об'єднання українських письменників-фантастів.
Письменниця розповіла нам, як із протестного чату на підтримку української мови виросла спільнота, що видає власні книжки. Вона пояснила, чому фантастика — найзручніший інструмент для розмов на серйозні теми та поділилася досвідом колективної роботи над текстами. А ще Ксенія анонсувала видання своїх книг «Незнайомці вночі» та «Тіні» у співпраці з видавництвом READBERRY.
Розкажіть трохи про себе. Яка ваша історія?
Я дитина, яка народилася не в той час, не в тому місці. Все життя мріяла про власний зоопарк, бо перечитала Даррелла [Джеральд Даррелл — письменник, зоолог, натураліст]. І пішла вчитися на еколога. У 90-ті роки. Найкраще, що мені світило, — інститут зоології на пів ставки. Так сталося, що за професією я не працювала ніколи: пішла в менеджерську роботу. А згодом зусиллям волі (і впертістю) перевелася з менеджерів у геймдизайн.
Згодом я почала писати. Спочатку писала російською, бо навіть в голову не приходило, що хтось пише українською. Так, такі люди були… В один прекрасний день, 6–7 років тому, мене покликали на «РБЖ Азимут» — був такий форум і конкурсний майданчик. На той час вони проводили конкурси і російською, і українською, змішані.
Та відбулися скандали, що на конкурсах занижували оцінки авторам, які пишуть українською: надто патріотично. Частина людей образилася. Ми вийшли з поточного конкурсу, створили чатик, назвали його «Криївка». Пару тижнів сиділи в ньому і просто обурювалися. А потім хтось сказав: а власне, навіщо нам цей «Азимут», можемо й самі.
Так народилася «ЛІТавиця». [Творче об'єднання «ЛІТавиця» — спільнота людей, які люблять фантастику та Україну, майданчик для конкурсів, спілкування та навчання авторів української фантастики усіх напрямків і жанрів]. Це був протестний рух українських письменників, які хотіли писати українською.
У рамках «ЛІТавиці» ми проводимо конкурси. Здебільшого це конкурси оповідань, але один раз на рік проходить конкурс повістей. І за підсумками цих конкурсів ми видаємо книжки, переважно збірки вибраних оповідань.
В один із конкурсів повістей до нас попросилася Катерина Новак, каже: «Я хочу в журі». Ну, круто ж: представниця такого великого, як «Ранок», видавця, хоче до нас в журі. Так почалася співпраця з «Ранком». Відділення, з яким ми працюємо, згодом стало READBERRY, і перший результат співпраці — «Корчма на перехресті світів».
Як це: об'єднати 11 авторів у співавтори?
Цю книгу можна назвати співавторською, але технічно вона такою не є. Це оповідання, які люди писали з урахуванням метатеми, але не надто суворо прив'язувалися до неї. Потім я це об'єднувала, мінімально втручаючись у текст автора. Написала основну історію: що відбувається в Корчмі, куди приходять різні відвідувачі зі своїми історіями, проблемами, і Корчма допомагає вирішувати їх. На другу Корчму вже більший крок був у бік співавторства, ми більше перемішуємося й ділимося героями між оповіданнями.
Мене питають: «У Корчмі 11 авторів, як ви об'єдналися? Співпрацювати — це ж як випасати котів». Насправді, коли пішов творчий двіж, усі на одній хвилі, співпраця йде легко. Це ж не робота, коли є начальник зміни й десяток землекопів, а творчий процес, де всі співпрацюють і кожен має чути одне одного. Якщо це відбувається, співпраця творчих людей є ефективною, бо всі ставляться до твору як до свого дитятка.
А як же мистецький індивідуалізм?
Гуртом і батька легше бити. Так, кожна творча людина хоче, щоб її доробок оцінили якнайкраще, щоб вона стала зіркою, новим Стівеном Кінгом. Але ти не можеш бути зіркою там, де немає зоряного неба. А щоби створити зоряне небо, треба попрацювати колективно. Автори «ЛІТавиці» добре це усвідомлюють, ми цілеспрямовано працюємо, щоб у нас створювалася фантастична спільнота.
І ми такі не одні: ще є «Зоряна Фортеця», «Бабай». І зараз, коли існування української фантастики є доведеним фактом, — видавництво одне за одним оголошують про пошук авторів. Цього б не сталося, якби автори не об'єдналися. Цікаво, що існування української фантастики стало доведеним фактом, і на це вплинула і робота вашої спілки.
Ви сказали, що українська фантастика знайшла українського видавця, — розкажіть про власну співпрацю з видавництвом.
У нашому випадку видавець знайшов «ЛІТавицю». Власне, знайшла Катерина Новак, редакторка видавництва «Ранок», яка долучилася до журі конкурсу, ознайомилася з нашими творами і затвердила із колегією «Ранку». Так співпраця і почалась: спочатку з «Корчми», потім Катерина обрала ще кілька творів із конкурсів, де була в журі. Мій твір «Тіні», що виходить цьогоріч, теж відібрала Катерина на конкурсі.
Так сталося, що я влучно попала в запит READBERRY на фантастику з детективним ухилом. Мої «Незнайомці вночі» — це містика, трилер, трохи детективний, теж у ключі, який Катерина шукала. Це прикольно, бо я завжди вважала себе авторкою фентезі пригодницького, але зараз більше вдарила по детективах.
Не скажу, що я дуже шукала видавця: у мене було в прошивці, що український видавець з авторами не працює. Немає сенсу висуватися, тобі ніхто не відповість. А виявилося, що насправді працює. READBERRY чи не найперше видавництво, яке дійсно шукає українських авторів. Ба більше, це ніби видавництво «маминої подруги»: коли і редактори працюють із тобою, і класні художники, і якісний маркетинг.
Розкажіть, як вам працювати зі структурним редактором? Коли у твій текст…
Мені — по кайфу. Я дуже люблю цю роботу, в мене давно пройшов той період, коли, знаєте, ніби це твоє дитятко творче, ти його народив, старався, тобі здається, що кожне слово висічено в камені. І тут тобі приходить фідбек — і таке: блін, вони хочуть мені все зламати, це не так, тут не можна цього робити.
Це нормально. Коли приходить фідбек структурного редактора, починається період 2–3 дні матюків і паніки. Це якраз правильна реакція, ніби індикатор, що занадто око замилилося. Для того існує структурний редактор, аби свіжим оком подивитися: де щось провисло, зависло, відпало, десь ти там сюжетну лінію не закрив. Ти сам цього не побачиш. Сам зможеш побачити, якщо відкладеш твір на пару років, і то не факт.
Часто спостерігаю: коли даєш фідбек або дає фідбек структурний редактор, у людей починається протест. Треба просто попсихувати трошки — і працювати. І коли ти починаєш дивитися не на формальні правки, які прислали, а на причину, що ж саме виправляє редакторка, починаєш розуміти: так, дійсно, у мене тут не докручено, а тут я забула щось дорозказати. Воно в голові сидить, я думаю, це всі знають, а написати забула. Це та свіжа голова, якої дуже часто не вистачає, коли ти сам зі своїм твором.
Скажіть, а це взагалі можливо писати в одному жанрі, обрати собі вузьку направленість? Бо ви говорите про свою історію: з одного боку, здавалося, що ваш жанр — пригодницьке фентезі. А з іншого — коли говоримо про жанри книжок, у вас декілька напрямів: і містика, і детективи.
В яких жанрах я пишу? Стимпанк, фентезі, пригоди, детективи, містика, міське фентезі, фольклорне фентезі, наукова й космічно-пригодницька фантастика. Мені органічно, що починаю писати книжку в жанрі фентезі, а потім дати фантазійному елементу науково-фантастичні пояснення. Я вважала себе авторкою фентезі пригодницького, саме пригодницький легкий фентезійний жанр — його легше висловити. Ти приймаєш пригоду, все несеться, із героями разом виплутуєшся, тобі цікаво — і воно легко йде.
Розкажіть про свою книгу «Незнайомці вночі».
Це зимова книжка, яка вийшла влітку. Мені здається, що це крута фішка. Різдвяна книжка виходить у квітні. Ніколи не рано готуватися до Різдва!
Спочатку в мене був рукопис, який «Ранок» взяв на видання, але мені сказали, що треба дописати, ширше розкрити, зробити більше й цікавіше. І я допрацьовувала книжку. Навіть відмовилася розбирати ялинку, так вона і простояла до червня, поки я не написала книжку. І вдома був Новий рік, бо мені треба було написати.
Щодо самої книжки. Її ми класифікуємо як детективний трилер із містичним елементом. А що вийшло насправді — вирішувати читачу. Я її класифікувала як книжку-настрій. Це детективна історія з трилерною складовою. У головного героя є обмежений час, аби знайти дівчину, яка зникла майже в нього на очах. Він дивився в її вікна, вона тут була щойно, відвернувся на хвилинку — її у квартирі немає. І куди вона поділася, невідомо, бо з під'їзду ніхто не виходив, ніде її немає.
Із погляду детективу, це класичне зникнення із замкненої кімнати. Трохи ширше географічно — із замкненого під'їзду. А з погляду трилеру — це часова бомба: ми шукаємо, потім виринає загроза життю тощо. Хай форма вас не збиває: попри все, що відбувається, що дуже легко відлетіти на хвилях настрою, там немає жодного слова, написаного заради того, щоб просто описати природу чи створити настрій.
Усе, що здається абсурдом, — це відбувається детективна дія. За всіма настроями, містичними сценами, за сценами довколаеротичними, за трохи абсурдними сценами заховано багато підказок, де шукати зниклу дівчину. Комусь воно може не зайти, хтось не оцінить таку форму, та багатьом читачам подобається саме такий варіант, коли складаєш пазл разом із героєм. Це був певною мірою експеримент за формою.
А чи є різниця «очікування-реальність» щодо книги, коли ви починали її писати — і до моменту випуску?
Так. Я починала писати детектив-трилер, без фантастики. Перший прохід був чисто детективний. Але я зрозуміла, що мені нецікаво писати нефантастику. І там просто просився цей фантастичний елемент.
Історія в книзі викладається поглядом трьох героїв. На початку, ще без фантастичного елементу, було два герої: зникла дівчина і хлопець, її сусід, який її шукає. Кожен свій бік історії розказував, і якщо зліпити два погляди докупи, можна розгадати таємницю раніше, ніж головний герой. Але мені не вистачало третього погляду, і цей третій мав бути оком. Не авторським, який не сидить у своїй капсулці в моменті, а має ширший, але все ще обмежений погляд.
І взагалі: зима, Різдво, вечір, засніжена вулиця, людей немає, всі роз'їхалися. Ці обставини не можуть існувати без магії — у моєму розумінні. Таким чином у мене влізла потойбічна сутність у твір і почала там хазяйнувати. Виявилося, що вона і є ляльковиком всієї історії, і вона намагається досягти своїх цілей: смикає за ниточки, намагається керувати героями.
Але в них власні плани, і виходить повне перетягування. Вона намагається ними керувати, вони живуть своїм життям, інколи піддаються, інколи не піддаються, вона їх підштовхує до якихось дій. Вийшла цікава взаємодія, на мій погляд. Введення цієї третьої сутності зробило історію набагато об'ємнішою. Так я усвідомила, що нефантастику я не пишу. Ну, може, колись, коли стану старенькою…
А взагалі, чому фантастика?
Бо це можливість поговорити про наші справи, проблеми, про питання, які нас хвилюють, не захаращуючи розмову непотрібними побутовими деталями. Коли ти прив'язуєшся до жорсткого реалізму, маєш обмеження: умовами нашого світу, законами фізики, соціології та взагалі реальності.
Якщо ж треба підкреслити щось, якщо ти хочеш поговорити про щось більше, то це дуже зручний інструмент. Ти одразу моделюєш ситуацію, аби підсилити те, про що хочеш сказати. Якщо це антиутопічний світ… наприклад, Оруелл же писав фантастику — хто знав, що воно буде правдою? Але він писав фантастику. Той самий Жуль Верн писав фантастику. Тобто, якщо ти хочеш вийти за межі світу, але обговорити проблеми, які в ньому бачиш, фантастика — дуже зручний інструмент.
Це якщо давати розумну відповідь. А якщо давати відповідь чесно — я дуже люблю дива. Я люблю, коли щось виходить за межі того, що ми вважаємо нормальним, звичним. Якщо в чомусь немає дива, це стає побутовою річчю, нецікавою для мене. А диво може бути науковим, фентезійним, казковим, містичним, будь-яким.
Різдвяним.
О, так, Різдвяним. Я трошки схиблена на ньому. Перед Різдвом починається настрій, коли мене несе. Дуже люблю готуватися до нього, конструювати прикраси, прикрашати ялинки... І от коли я не можу вже сидіти й щось робити руками, мене починає нести в текст. Можливо, тому в мене різдвяних історій вийшло доволі багато. Але я будь-які дива люблю. Просто на Різдво такий настрій, що тебе тягне щось писати.
До чого читачу приготуватися, перш ніж сісти за «Незнайомці вночі»?
Треба купити мандаринки, запастися глінтвейном, накритися ковдрою. Це дійсно різдвяна книжка. Якщо полюбляєте сезонне читання — може, краще відкласти її до Різдва.
Щоб не стало несподіванкою: є сцени, які можна назвати еротичними. Порівняно з «Четвертим Крилом» вони поряд не лежали, та легка еротика присутня як невід'ємний елемент сюжету. Я не могла його викинути, навіть якби бажала отримати рейтинг 10+.
І, якщо ви любите розгадувати ребуси, загадки, які дає вам саме текст, — це там буде.
Мені тут неочікувано повідомили, що у вас готується ще одна книга до виходу! Ой, точно. Мій новий роман «Тіні» готується до друку у видавництві READBERRY та очікується в листопаді-грудні. Текст уже готовий і відредагований, зараз працюємо над дизайном блоку та обкладинки. Сподіваюся, затримок не буде, і книга вийде цього року.
Розкажіть про неї.
Однією фразою про книгу сказати складно, адже вона піднімає кілька важливих питань. Найголовніше — розмірковування про те, як наше суспільство ставиться до жертв насильства. Ми часто неправильно сприймаємо їхні реакції та поведінку, не намагаємося зрозуміти, що в них відбувається всередині. Інколи здається, що людина допомагає, але насправді її дії можуть бути продиктовані егоїстичними міркуваннями чи бажанням вгамувати почуття провини.
Я хотіла б донести думку: коли ви дивитеся на жертву насильства, несправедливості, на будь-яку людину, якій недобре на душі — не влізайте в її внутрішній світ із власним розумінням. Треба насамперед спробувати почути цю людину.
Сюжет роману «Тіні» має непряму структуру з багатьма фокусними персонажами та різними часовими лініями. Оповідь зосереджена навколо трьох головних героїв. Центральна лінія тримається на історії португальського художника Андре та його знайомого, слідчого Інтерполу на ім'я Жорж.
Дія починається в Лісабоні. Галерея очікує на нові роботи Андре, але він переживає творчу кризу і натхнення не має. Якось він бачить у переповненому парку дівчину, яка сидить сама за великим столиком, і ніхто, здається, її не помічає. Від цього моменту починається низка дивних подій. Андре відчуває дежавю, не розуміючи, що він вже обговорював цю дівчину з Жоржем.
Тим часом Жорж зайнятий нерозкритими справами. Він отримує запит з України щодо дівчини, яка зникла в Бучі під час окупації. Є підозра, що вона опинилася за кордоном, можливо, через торгівлю людьми. Її сліди ведуть до португальської турагенції.
З Андре починають відбуватися все дивніші речі. Він малює дівчат, яких, як йому здається, ніколи не бачив. Це драматичні картини, що передають сильні емоції. Одного ранку, після того, як Андре намалював дівчинку-підлітка, Жорж викликає його. Сусідка звинувачує Андре у викраденні її онуки. На фотографії онуки Андре впізнає дівчину зі свого малюнка, хоча абсолютно не пам'ятає, щоби бачив її раніше.
З'ясовується, що Андре також намалював Катерину — ту саму дівчину з Бучі, яка фігурує у справі Жоржа. Портрет неймовірно схожий на фото з матеріалів справи, хоча художник ніколи не бачив цієї фотографії. Окрім Андре та Жоржа, у сюжеті є ще двоє важливих героїв: Катерина, дівчина з Бучі, чия історія пояснює її зв'язок із головною справою, і Салвадор — чоловік, який колись зґвалтував подругу своєї приятельки і сильно страждав через це. Його подальша доля розкриється у книзі. Усі три лінії містичним чином об'єднаються. Я сподіваюся, що розгадка буде неочевидною та заплутаною для читача.
У книзі багато всього: я провела велике дослідження португальського фольклору, домішала до сюжету елементи української містики, там фігурують ляльки-мотанки. Я намагалася показати українському читачеві колорит Португалії та додати українське автентичне, уникаючи «шароварщини». Сподіваюся, вийшло цікаво й небанально.
З якими викликами ви стикнулись під час її написання?
Одним із найбільших викликів було інтегрувати португальські реалії в текст, адже головні герої — португальці, а не туристи. Вони живуть у цій країні, і для них багато речей є звичними, тоді як для українського читача вони можуть бути екзотичними. Я довго вагалася, як показати це органічно, щоб уникнути штучних діалогів «для глядача» чи надмірних описів, які б виглядали розрахованими на українську аудиторію.
Здається, я знайшла елегантне рішення: вирішила писати так, ніби я португальська письменниця, яка описує знайомі реалії без зайвих пояснень. Усе, що потребувало додаткових роз'яснень, я записувала у виноски, оформлені як коментарі перекладача. Це дозволило мені коментувати власне оповідання, пояснювати посилання на події португальської історії, географічні чи історичні пам'ятки, на особливості свят.
Наприклад, одна з ключових подій роману відбувається під час свята Святого Антонія в Лісабоні, яке дуже популярне в туристів. Та оскільки Андре, мій герой, живе в Лісабоні, для нього це не туристична подія. Довелося додавати виноски, і я задоволена результатом: вони виглядають органічно, і, сподіваюся, читачі це оцінять.
Цікавим досвідом стало перше використання ChatGPT під час написання роману. Мені потрібно було написати наукову статтю для однієї з героїнь (це перша сторінка книги), і я не знала, як її сформулювати науковою мовою. Попросила ChatGPT написати приклад, аби мати зразок. Хоча він багато чого переплутав, я використала шаблон і написала статтю за аналогічною схемою.
Це був цікавий, трохи неочікуваний досвід. Замість пів години, я провела дві години, жартуючи з чатботом і змушуючи шукати референси. Це спростовує уявлення, що ШІ завжди полегшує роботу: інколи він робить її довшою, але цікавішою, адже можна відволікатися на «прикольчики».
Як ви прийшли саме до такої теми та поєднання світів?
У сюжетній лінії Салвадора є посилання на певний історичний період, на газету Diário de Lisboa. Ця щоденна газета виходила протягом майже всього ХХ сторіччя й нещодавно припинила регулярні випуски. Зараз власник випускає один випуск на рік, аби зберегти її життя. Раніше це була «газета для всіх», як колись «Правда» для срср.
Що мене особливо вразило, чому я обрала саме цю газету для сюжетних потреб — людина, яка нею опікується, дуже серйозно ставиться до архіву. Всі випуски від початку до завершення відскановані й доступні в інтернеті. Я прочитала всі випуски за рік, який мене цікавив, і була в захваті. Там можна знайти тодішній BlaBlaCar — оголошення про пошук попутників у подорожах, чи рекламу посудомийної машини 50-х років.
Це неймовірний кайф: гортати старі газети й бачити, чим жили люди в ті часи. І дивовижно, наскільки за загальною схемою це мало відрізняється від нашого сьогоденного фейсбука чи інших соцмереж. Усе те саме, тільки на сто років раніше. Ідея, точніше, настрій книги, виник у мене під час суворого карантину через COVID-19. Португалія дуже серйозно поставилася до ситуації в Італії, швидко ввела карантин і комендантську годину. Ми з друзями, щоби не лізти на стіну від нудьги вдома, сідали в машину й каталися порожнім містом увечері, коли всі вже були по домівках.
Одного разу я проїжджала вуличкою та помітила, що всі крамниці були зачинені, вогні погашені, але в одній опівночі постійно горіло світло. Це було дивне відчуття. Інколи в мене так буває: під певний настрій якась банальна річ викликає незвичайні асоціації. І з цією крамницею виникло відчуття, ніби у міському фентезі: що там відбувається якийсь паралельний двіж, якого ми не помічаємо.
Саме з бажання показати, що ми живемо своїм життям, а поряд відбувається щось надзвичайне, на що ми не звертаємо уваги, і виник настрій для написання «Тіней». Самі сенси наклалися пізніше. Цей настрій «вилежувався» якийсь час, я не одразу писала, а відклала його у «скриньку ідей». Написала перший абзац, з якого починається дія в «Тінях»: не наукова стаття, її додала пізніше, а саме перший абзац від імені Андре. Він був написаний тоді, аби зафіксувати цей настрій.
У що цей настрій трансформувався, ви побачите, читаючи книгу. Це одна з найулюбленіших частин роботи: коли немає прямого зв'язку «придумала — одразу розвинула». Інколи трапляються випадкові речі, які хочеться зафіксувати. А потім від цього моменту ти «танцюєш» не у протилежний чи паралельний бік, а в якийсь перпендикулярний, і виходить зовсім інша історія — але цей момент ідеально вписується. У «Тінях» саме так і сталося: момент настрою, який мене вразив, абсолютно не має стосунку до сюжету, але ідеально ліг на цю історію.
Ви багато вкладаєте у розвиток української фантастики. Дякую вам за це. А що для вас стане її успіхом на світовій арені?
Коли про неї говоритимуть саме як про українську фантастику: «А, це українська, це круто». Це книжка українського автора — значить, це знак якості, знак оригінальності. Я думаю, що в нас є потенціал для цього.
Якось я спитала португальців, чи є у них французькі вина в магазинах, де їх знайти. А вони на мене дивляться і кажуть: «А навіщо, у нас своє краще». Дуже хочеться, щоб український читач на питання, чи є у нас американські автори, чи, не дай Боже, російські, сказав «Навіщо? У нас є своє і краще».
Ще не всі знають, що є літературне життя і поза межами шкільної програми. Є українська фантастика, різна: і серйозна, і несерйозна, є пригодницька, романтична. Просто дайте нам трохи часу — і я вірю, що українське авторство книжки стане знаком якості та оригінальності.
