Письменник, автор книги «Мара», журналіст Олександр Верескун пише, скільки себе пам'ятає. Ми поговорили з ним про Чорнобиль, магічні системи, альтернативну історію, срср і як це все поєднати в одній книзі.
Ви все життя живете в Дніпрі?
Так, усе життя.
А як почали писати?
Спочатку я розповідав історії. Батько вів мене до школи, а я щось вигадував на ходу. Художньої цінності в цьому було небагато, але це неважливо.
Першим я написав фанфік на Гаррі Поттера. Коли мені було 12 років, почав писати епічне фентезі, де намішано все, що подобалося: «Хроніки Амбера», «Зоряні війни», «Володар Перснів». Це мій перший відносно самостійний твір, який майже ніхто не бачив і ніхто ніколи не побачить.
Як ви пишете?
Спочатку з'являється ідея. Я вичікую, коли у мене в голові з'являться картинки, персонажі, які щось десь роблять. Це схоже на смак, цілісні відчуття образів, емоцій. І я починаю думати: що це за люди, що вони роблять, чому вони це роблять, в якому світі знаходяться. Коли набереться достатня кількість картинок, з яких можу побудувати ключові сцени, я переходжу до створення плану. І починаю писати: щодня по тисячі слів перед роботою. Перечитую, переписую — і так до готового тексту.
Стівен Кінг у книзі On Writing порівнює написання текстів з археологією. Він каже, що ми не створюємо історію, а віднаходимо її, поступово розкопуючи. Щоби не зруйнувати її каркас, повністю видобути на світ і дати їй бути такою, як вона є, варто використовувати тонкі інструменти.
Найскладніше для мене — дістати історію з власної голови та не заважати розказувати саму себе. Бо коли знаєш, як працює сторітелінг, є спокуса розказувати історії командно-адміністративним шляхом. Тобто, є тема, під таку тему підходить такий герой, такому герою підходить така арка. Ось антагоніст, який має бути протилежністю, ось персонажі, які мають різні погляди, і це треба запакувати в захопливий сюжет.
Воно звучить добре, але писати так абсолютно не цікаво, тому що немає тих самих картинок. Має бути щось, що мене змушує працювати над текстом багато місяців, — і нічого краще за цікавість у цьому сенсі немає.
Але для вас важлива і дисципліна.
Це, як багато хто каже, не спринт, а марафон. На натхненні можна написати оповідання, але роман треба писати на дисципліні.
Розкажіть про «Мару».
Ця книга, як це формулювала редакторка Юлія Оскольська, здається, під впливами тексту Катерини Пекур, — про наукову магію. Ця магія більше схожа на науку за тим, як герої до неї підходять. Але вона проявляється все одно як магія.
В альтернативному срср у 1986 році в засекреченому інституті, який знаходиться за межею Мари, щось відбулося — і ніхто не знає, що. Відомо лише, що в цьому інституті мав статися масштабний експеримент. У чому його суть, невідомо. Після експерименту з інститутом зник зв'язок. Мешканці сіл і міст довкола бачили, що на мить там виникло світло до неба, а згодом установилася тиша.
У першій повісті героїня мусить з'ясувати, що там відбулося та що з цим робити далі. Друга повість — це приквел, дії відбуваються за 5–6 місяців до експерименту. В ній розповідається, звідки взялася Мара, що це таке й чому вона зараз має такий вигляд.
Випереджаючи ваше запитання, що таке Мара, — ні, я не скажу. Читайте у книжці.
Як ви будували світ «Мари»?
Перший образ, який пішов у «Мару», — з оповідання, яке я писав ще у 2021-му році. У срср два міліціонери, даївці, ловлять машини на дорозі. Я не впевнений, чи це не анахронізм, але неважливо. Вони зупиняють напіввантажне авто. Водії поводяться дивно, тож міліціонери вирішують оглянути машину. Це вплив Лавкрафта, до речі.
Усередині вони знаходять купу гнилих трупів. Коли відчинили дверцята, вибігає водій, зачиняє їх і шипить: «Зачиніть, бо почують гроби». Тоді я ще не знав: що це за трупи, куди їх везуть, хто везе, навіщо їх везуть і хто такі «гроби». Я засмутився й видалив чернетку.
Другий образ, який став початком для «Мари», виник, коли я подавався як письменник на проєкт «Українська магічна академія». Потрібно було створити уривок, з якого зрозуміло, як письменник бачить світ магічної академії. Я задумався, де її можна сховати. Січі, ліси, Карпати — це банально. Але у нас є Чорнобиль: це, по-перше, оригінально, а по-друге — туди без магії нікому не можна. Я написав уривок, в якому два українських чаклуни після аварії на ЧАЕС вирішують там сховати магічну школу.
Третьою основою стала моя цікавість: а що, коли б у світі Гаррі Поттера існував срср. Там був би наркомат із магічних питань, або як би вони це назвали? Тобто, срср і магія: як би вони існували в умовах тоталітарної системи? Я вирішив все це поєднати. Так і з'явилась ідея. А викопування самої історії на світ відбувалося легко.
Як ви її видобували?
Є ключове фантастичне припущення: наприклад, сама Мара. З нього виростає світ, у якому воно має бути можливим і логічним. Якщо є Мара, — значить, є люди, які це роблять. Як називаються люди, які це роблять? У мене вони назвалися програмістами дійсності.
У них є школа, яка займається ілюзіями та гіпнозом. Як би їх використовували? Але працювати лише з ними, мабуть, неприкольно. Тоді ми додаємо другу школу, яка впливає на матерію. На цю відправну точку я створюю додаткові нашарування, які мені потрібні для сюжету чи які мені просто цікаві.
Розкажіть про співпрацю з видавництвом. Як це відбувалося?
Моя повість потрапила у фінал письменницького конкурсу від «ЛІТавиці» «Початок шляху». Спочатку до друку мене запросила сама «ЛІТавиця». А згодом мені написала менеджерка «Ранку» Катерина Новак і запропонувала розширити повість до роману, аби видати його окремою книгою. Я захотів і розширив.
Для мене стало відкриттям структурне редагування. На всіх літературних курсах розповідали, що за сюжет відповідальний тільки автор, і я витягував його максимально. І тут, під час роботи над романом, до мене приходить Юлія Оскольська, структурна редакторка READBERRY, із сюжетними правками. Ба більше, вони дуже доречні! Я боявся, що редактор переставлятиме слова місцями та замінятиме їх на синоніми. Але ні, правки Юлії сильно допомогли роману. Це приємна для мене співпраця.
До чого приготуватися людям, які планують прочитати «Мару»?
До хорошої історії. Якби її не написав я, то хотів, аби її написали для мене.
