Це партнерський матеріал
Попри війну, малеча не припиняє рости та розвиватися. Обстріли, вимушений переїзд у нове місце та середовище значно впливають і на маленьку людину, що формується, і на її батьків. Процес адаптації може бути складним, особливо якщо в малюка є порушення розвитку. Важливий момент для дитини — контакт із батьками.
В умовах воєнного стану фахівці раннього втручання (РВ) продовжують сприяти сім’ям із дітьми, які мають порушення розвитку або існує ризик їхнього виникнення. За послугою можуть звернутися родини з малюками від народження до повних трьох років. Створити умови для розвитку дитини та покращити якість життя сім’ям допомагає команда фахівців: медиків, психологів, спеціалістів із фізичної та ерготерапії, соціальних працівників.
Благодійний фонд «Інститут раннього втручання», що розвиває послугу в Харківські області та інших регіонах, працює понад 22 роки. Коли почався повномасштабний напад росії, команда фонду швидко зорієнтувалася. В умовах невизначеності, перебуваючи в різних місцях, вони продовжили вести тренінги для спеціалістів і підтримувати одне одного. Про фахівців, вплив війни на послугу та взаємозв’язок із батьками ми поговорили з Ганною Кукурузою, керівницею «Інституту раннього втручання» та національною тренеркою з РВ.
Ганно, вітаю! Рада вас чути. Дякую, що знайшли час поспілкуватися.
Добрий вечір. Я теж рада знову поспілкуватися.
Розкажіть, будь ласка, про 24 лютого. Як воно у вас почалось?
Дуже рано: я живу на Північній Салтівці, і в мене вікна якраз виходять на той бік, звідки все починалося. Тому в пам’яті це десь 04:30–05:00, фактично перші постріли, перші спалахи. Це те, що я могла бачити зі своєї квартири.
Коли ви зрозуміли, що більше не можете залишатися в Харкові?
Я виїхала 4 березня. Зараз я розумію, що це невеликий термін від 24 лютого, але тоді це був непростий шлях. Спочатку я не хотіла виїжджати: у мене дуже літні батьки, і я не розуміла, як зможу їх вивезти. Але коли почалися обстріли цивільних будинків на Північній Салтівці, коли стався вибух у Палаці Праці (а я була в квартирі сина) і вибило всі шибки, — прийшло розуміння, що в Харкові немає місця, де буде тепло, світло, якісь можливості для життя. Тоді я вирішила, що треба виїжджати та вивозити батьків.
Що для вас було найскладнішим за ці місяці?
Уф, важке питання. Для мене найскладніше й найважливіше — що з моїми батьками, бо їм по 86 років, є проблеми зі здоров’ям. Так сталося, що завдяки моїй роботі в ранньому втручанні та підтримці колег із Нідерландів вдалося розв’язати цю проблему. На щастя, колеги відгукнулися, і в березні вдалося вивезти батьків у Нідерланди: хоч і далеко, але з можливостями мобільного зв’язку, інтернету та вони під опікою.
Чудово, що є можливість зараз тримати батьків у безпеці. Зараз хочу перейти до питань щодо раннього втручання. Ця послуга існує в Харкові з 2000 року, її надавали фахівці Благодійного фонду «Інститут раннього втручання» (ІРВ). Як повномасштабна війна вплинула на роботу Фонду, і де зараз команда?
Знаєте, не було би щастя, та нещастя помогло. Коли стався COVID, ми зрозуміли, що послуга раннього втручання універсальна, і ми можемо повноцінно працювати в онлайн-форматі. Тож попри те, що наші фахівці опинилися в різних місцях (троє — у Харкові, ще троє роз’їхалися Україною, один спеціаліст — за кордоном) ми швидко, у перші тижні (повномасштабного вторгнення — ред.) відновили роботу та продовжували працювати з сім’ями, які були у послузі. Це було дуже важливо і для сімей, і для нас.
На пресконференції в грудні 2021 року ви розповідали, що навчаєте команди фахівців раннього втручання у Харківській області, зокрема у Валках. Що зараз із ними?
Коли ми почали командою зустрічатися щотижня в звичному для нас форматі, перші питання постали такі: як працювати з сім’ями, як підтримувати їх, як підтримувати один одного. Та водночас — де зараз наші колеги, що вони роблять, яким чином ми можемо бути разом, великою командою раннього втручання. Це стосувалося колег з Харківської області, а також із Донецької, Луганської областей, з Вінниці, яких ми навчали раніше.
Що стосується Харківської області, працює команда у Валках, у Первомайському. Намагаються працювати колеги в Лозовій. Звісно, у кожного свої обставини, і деякі команди не працюють через зрозумілі причини. Багато хто виїхав з Харкова та області, але ми тримаємося разом, і дуже раді, що можемо зараз існувати як велика команда.
Наразі ви підтримуєте фахівців і фахівчинь із різних регіонів, зокрема, евакуйованих із Маріуполя, Сєвєродонецька, і це допомога в рамках проєкту UNICEF та львівського Центру Джерело. Розкажіть, як Фонд прийшов до цього? Як ви зрозуміли, що хочете будувати ком’юніті фахівців і тримати з усіма зв’язок?
Ми не переривали зв’язок, бо навіть після закінчення проєктів навчання команд продовжувалися зустрічі у вигляді супервізій — професійної підтримки. Не згадаю, як прийшло рішення постійно зустрічатися, та воно було природним. Була потреба в розумінні, як можемо бути корисні. Ми подумали, що буде користь від спілкування на професійні теми, і запропонували робити регулярні зустрічі. Це не звичайні супервізії, швидше, можливість розказати свою історію, поділитися переживаннями, особливо спочатку. Знаєте, у ранньому втручанні важлива регулярність, вона дала підтримку, ми розуміли, що скоро побачимося. Потім включили професійні питання для обговорення. Поєднання роботи та особистого, відчуття підтримки виявилося надважливим для нас.
Коли ми починали збирати команди з різних регіонів на перші підтримуючі зустрічі, нас тоді було понад 40 людей. Згодом фонд «UNICEF Украïна» запропонував проєкт, який розпочав після повномасштабного нападу в пратнерстві з Центром Джерело зі Львова. У межах нового напрямку проєкту фахівці, що втратили можливість працювати, продовжували надавати послугу (наприклад, на новому місці). Зараз в проєкті приблизно 43 фахічнині з різних команд із Харківської, Донецької, Луганської, Вінницької, а також Закарпатської та Одеської областей.
Частина людей перестала працювати. У травні ми опитували спеціалістів. Є різні ситуації: хтось після переїзду працює не в ранньому втручанні — бо там немає комплексної команди, необхідної для надання послуги. Зокрема, не надає послугу команда з Рубіжного на Луганщині, бо фахівці роз’їхалися. Водночас є оптимістичні приклади, коли спеціалісти (не тільки з Харкова, а й з Маріуполя, Сєвєродонецька, Краматорська) перебувають у різних місцях, проте поєднуються та працюють разом.
Ви сказали, у ранньому втручанні важлива регулярність. Поясніть, будь ласка, чому.
Ми зустрічаємося з сім’ями регулярно раз на тиждень, і це дозволяє сформувати сталі відносини: ми постійно бачимося, разом із сім’ями рухаємося. Така регулярність (тобто щоденні рутини — годування, прогулянки з дитиною, сон тощо) викликає відчуття надійності, безперервності. Коли почалася повномасштабна війна, багато людей втратили дім та важливі речі (знаю на собі, бо я наразі у Львові). У такий момент ти ніби втрачаєш контроль над власним життям: не розумієш, що буде далі, як рухатися.
А регулярність, рутина та розуміння, що, наприклад, за тиждень у тебе точно буде зустріч, надають підтримку. Один з основних принципів роботи з людьми, в яких є травматичний досвід, — створення чи повернення до рутинних речей: це пов’язує з минулим, дає розуміння, що маєш наразі, та можливість формувати майбутнє. Це принцип раннього втручання: якщо вживати термінологію — ми працюємо в сімейно-центрованій рутинно-орієнтованій моделі. І послуга ефективна, вона дійсно допомагає.
Розкажіть, як повномасштабна війна, періодичні блекаути, які стаються через обстріли росіянами енергооб’єктів, вплинули на надання послуги. Наприклад, раніше фахівці зустрічалися з сім’ями фізично, а наразі — здебільшого онлайн?
Так, це відбувається онлайн. Але, наприклад, зараз у нас є дві сім’ї в Харкові, які прийшли в послугу вже після початку війни. Колеги в Харкові працюють із ними в очному режимі. І вони задоволені, бо насправді ми почали працювати онлайн ще в період пандемії коронавірусу та нині продовжуємо.
Щодо блекаутів — це додатковий фактор непевності в роботі. Якщо раніше сім’ї та фахівці точно знали конкретний час на тижні, коли продовжуватимуть спільну роботу для покращення життя сім’ї, то зараз у регіонах по-різному відбуваються відключення, ще й несподівано. Але в чому точно впевнені батьки — що зустріч відбудеться, і ми обговоримо новий час. Звісно, це виклик, та ми стали гнучкішими в послузі й намагаємося вирішувати такі моменти разом із сім’ями: визначаємо зручний час та формат (наприклад, буде це відеозв’язок або просто телефоном). І це робить послугу саме партнерською, бо ми з родинами — в одних умовах, але ми рухаємося.
Підхід до кожної дитини, родини — індивідуальний, та якщо подивитися на картину загалом, чи змінилися запити через війну? Чи з’явилися нові поширеніші запити, з якими родини звертаються, або навпаки: ті, що актуалізувалися?
Є декілька. По-перше, наші зустрічі з сім’ями трохи змінилися. Це відмічають усі фахівці. У перші місяці (повномасштабної війни — ред.) ми багато говорили з батьками про них самих, про їхні переживання. Звісно, були і сльози, різні емоційні переживання. Зазвичай зустріч мала інакший вигляд: раніше ми починали говорити безпосередньо про дитину, що відбувається в сім’ї, як виглядає їхній звичайний день тощо.
По-друге, ми відчули, що стало більше спільного досвіду з батьками, ми опинилися з ними в одній ситуації, вимушено переселені. Ми провели невеличке дослідження: опитували спеціалістів і батьків. Більшість відзначила: якщо раніше вони надавали підтримку батькам, то нині це взаємна підтримка. Послуга ще більш людяною стала: якщо раніше партнерства з батьками іноді досягали спеціальними методами, то зараз воно природне через спільний досвід. Фахівці теж люди та мають емоції.
Щодо запитів: усі важко перелічити, бо вони індивідуальні. Якщо відповідати на питання, чи змінилися потреби під час війни — так. Загалом послуга спрямована на подолання проблем родини тут і зараз. Були сім’ї, які переживали обстріли, перебували в бомбосховищах і там відзначали перший рік народження дитини. Яскраво запам’яталося, що з’явилися запити на матеріальні речі: памперси, спеціальне харчування. Хоча це було раніше в переліку того, що ми робили, актуалізація таких запитів насправді визначає, в яких умовах живуть сім’ї.
У перші місяці були потреби, як облаштуватися на новому місці, як перенести вживані спеціальні техніки (наприклад, як годувати дитину) в нові умови, як придбати обладнання. У багатьох родин, які облаштувалися, виникає питання, як адаптувати дитину до дитячого садочка. Тобто ми бачимо, як змінюється динаміка потреб та запитів від перших тижнів повномасштабної війни — і зараз.
Чи можете навести приклад, не називаючи імен, як раннє втручання допомогло конкретній родині адаптуватися до нових умов і продовжувати коригувати порушення розвитку, що були у дитини?
Розповім про один кейс, хоча насправді такого роду випадки ще траплялися. До повномасштабного вторгнення колеги працювали з родиною, де була проблема з годуванням дитини. Побут у квартирі облаштували відповідним чином, батьки купили спеціальний стілець, аби і дитині, і їм було комфортно під час годування. Коли сім’я переїхала й опинилася в чужому середовищі, проблема знову повернулася. І розмови: а що допомогло покращити ситуацію, як підлаштувати нове приміщення під своє — ніби повернули звичну рутину.
І це важливо з багатьох точок зору, адже дитина їла значно краще, і у батьків змінився настрій. Проблема перестала бути складною, і це ніби повертало їх до гарних сторінок життя. Цей приклад здається простим, але такі деталі або ускладнюють наше життя — або можуть дарувати задоволення батькам, покращувати настрій і розвивати дитину.
Чи є випадки, коли дитині зовсім складно адаптуватися до нових умов після переїзду?
Існують дослідження, і це доведений факт, що майже будь-яка дитина незалежно від віку ніби повертається назад у розвитку при травматичній події (через бомбардування, переїзд, коли батьки перебувають у складному емоційному стані, — адже в малому віці діти дуже залежні від того, що відбувається навкруги). І кожна дитина по-своєму переживає травматичний період. На спільних зустрічах ми багато говорили про батьків: коли їм складно відновити емоційну рівновагу, у цей момент вони малюка ніби не помічають, їм важко реагувати на її потреби, розрізняти нові сигнали. І тому для будь-якої дитини це важка ситуація, в тому числі й через реакції оточення.
Наше завдання як фахівців — першочергово допомогти батькам стабілізуватися, зрозуміти свій стан, звідки брати ресурси, які підтримують. Де вони в реальному житті можуть підзарядити свою батьківську батарейку. Це допомагає побачити дитину, відчути її, сприяти та розвивати. І це не лише наші спостереження, це говорить наука.
Що особисто вас мотивує розвивати послугу та фахівців?
Мене — робота, якою займаюся понад 20 років. Насправді для будь-якої людини робота може стати ресурсом, який дозволяє повернути контроль над життям, розуміти, що ти продовжуєшся. З іншого боку, для мене важливі відносини з колегами, бо вони не формальні. Підтримка, дружнє ставлення додають сил.
Ще мотивує вираз, дослівно не пам’ятаю, але ідея така: у важкій ситуації ти можеш або все втратити, або це може стати точкою зростання. Як на мене, війна робить сильнішими: виникають нові ідеї, які у мирний час, може, і не з’явилися б. Для мене підтвердженням того, що ми стаємо сильнішими, більш впевненими, є розробка закону про раннє втручання, нормативної документації. Я у ці процеси значно залучена. Мене це мотивує, бо означає, що послуга потрібна не тільки тобі.
У кожного фахівця є власні фактори, що додають сил. Для команди нашого Фонду, думаю, — це підтримка, наші відносини, можливість реалізуватися.
Законопроєкт спрямований на те, аби послуга стала державною?
Так. До війни розробили нормативні документи, Концепцію створення та розвитку системи раннього втручання. Зараз іде процес реалізації положень, закріплених у документах. Головна ідея — щоби раннє втручання стало дійсно державною послугою, яка фінансувалася хоча б частково державою. Водночас ми розуміємо, що це може статися не у 2023 році, але ми над цим працюватимемо. Ще багато є ініціатив, наприклад, програма Першої леді щодо психічного здоров’я. А раннє втручання — це саме про психічне здоров’я: як батьків, так і маленьких людей.
Ми працюємо та сподіваємося, що все вдасться. Віримо у Перемогу, в наших захисниць і захисників та в раннє втручання.
Матеріал створено в межах «СПІЛЬНО» — програми Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), покликаної об’єднати зусилля з урядом, місцевими органами влади, громадським сектором та бізнес-партнерами, щоби надати мультисекторальну допомогу сім’ям із дітьми.
Проєкт реалізується за підтримки уряду Японії, Німецької установи для відбудови KFW.
