Людська пам’ять зберігає страшні історії війни. Але є злочини, які залишаються в тіні. Вони не потрапляють у хроніки боїв, не завжди стають частиною офіційної статистики. Однак для тих, хто їх пережив, вони назавжди змінюють життя. Одним із таких злочинів є сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (СНПК).
Чому СНПК — це воєнний злочин
Сексуальне насильство під час війни — це не випадкові акти жорстокості, а свідома тактика, спрямована на залякування, приниження та руйнування як постраждалого/-ої, так і громад загалом. Його використовують, щоби деморалізувати населення, придушити опір і навіть вчиняти геноцид.
Коли говорять про СНПК, найчастіше згадують про зґвалтування. Проте це лише один із багатьох проявів цього злочину.
За українським законодавством, до СНПК належать примуси до вагітності, аборту чи стерилізації: коли людина не може самостійно вирішувати власну репродуктивну долю. Також це примушування до проституції чи інших форм сексуальної експлуатації, що супроводжується фізичним чи психологічним насильством.
Примусове оголення, примус до статевого акту з іншою людиною чи до спостерігання за такими діями, обрізання, кастрація або інші насильницькі дії над статевими органами — все це форми СНПК, які залишають і фізичні, і психологічні травми. Будь-які інші форми сексуального насильства та навіть погрози його вчинити теж є порушенням прав людини й воєнним злочином.
Від СНПК найчастіше страждають цивільні жінки та дівчата, які перебувають в окупації. Однак дедалі частіше фіксуються випадки сексуального насильства проти чоловіків і хлопчиків.
«СНПК особливо поширене у місцях незаконного утримання цивільних заручників і військовополонених. Там люди не завжди усвідомлюють, що постраждали від сексуального насильства. Воно може проявлятися в різних формах, накопичуватися поступово. І через це багато постраждалих навіть не здогадуються, що пережите ними є злочином», — розповідає Федір Дунебабін, спільний представник в Україні Фонду Д. Деніса Муквеге та Глобального фонду тих, хто пережив насильство (GSF).
Мета цих організацій — змінити реакцію суспільства на СНПК і підтримати постраждалих. В Україні обидва фонди залучені до пілотного проєкту, спрямованого на виплату проміжних репарацій людям, які зазнали СНПК.
Міжнародне право визнає СНПК одним із найтяжчих злочинів. Він підпадає під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МСК) і може класифікуватися як воєнний злочин, злочин проти людяності або навіть акт геноциду. Згідно з Римським статутом МКС, сексуальне насильство у воєнний час — це злочин без терміну давності. При цьому саме поняття СНПК передбачає, що злочин відбувся в обставинах примусу.
СНПК в Україні під час повномасштабної війни
Від початку повномасштабного вторгнення росії СНПК стало системним явищем. У звільнених містах і селах правоохоронці фіксують численні випадки насильства проти цивільних. Це не хаотичні злочини, а частина чіткої стратегії окупаційних військ.
За даними Офісу Генпрокурора, станом на березень 2025 року було відкрито 344 кримінальних проваджень щодо СНПК. Із них 220 випадків стосуються жінок, 124 — чоловіків, 17 — неповнолітніх.
Джерело: Офіс Генерального прокурора
Найбільшу кількість випадків СНПК зафіксували в таких регіонах:
- Херсонщина — 110;
- Донеччина — 81;
- Київщина — 60.
Часто люди бояться свідчити, навіть коли їм гарантують анонімність. Тож насправді постраждалих може бути значно більше.
Про те, що окупанти використовують СНПК як інструмент терору й помсти, свідчать їхні дії на тимчасово окупованих територіях. Наприклад, за свідченнями, зібраними Офісом Генпрокурора, на Херсонщині російські військові цілеспрямовано шукали дружин, сестер і матерів українських військових, аби піддавати їх насильству. Офіцери не лише не зупиняли ці злочини, а самі їх ініціювали, заохочуючи підлеглих.
У місцях незаконного утримання цивільних українців і військовополонених окупанти застосовують сексуальне насильство як метод катування. Один із найпоширеніших способів — катування статевих органів електрострумом за допомогою так званого «тапіка» (польового телефону). Також Генпрокуратура зафіксувала численні випадки погроз і спроб зґвалтувань.
Куди звертатися постраждалим від СНПК
В Україні над фіксацією випадків СНПК працюють правозахисні організації та державні установи. Свідчення постраждалих і свідків допомагають розслідувати ці злочини, аби надалі притягнути винних до відповідальності. Задокументовані випадки СНПК можуть стати важливими доказами для міжнародних судових процесів і основою для надання компенсацій постраждалим.
Документуванням злочинів насильства, скоєних окупантами під час війни, займається Офіс Генерального прокурора. Звернутися можна:
- +38 (099) 525 01 56,
- [email protected].
Понад те, отримати безоплатну правову допомогу та юридичні консультації можна за контактами:
- Безоплатна правнича допомога (БПД): 0800-213-103,
- ЮрФем, правова підтримка: +38 (068) 14 555 90.
Юридична підтримка постраждалих від СНПК перебуває у фокусі уваги ООН Жінки в Україні. В організації працюють, аби ще більше жінок могли отримати допомогу.
«Серед наших пріоритетів — створення мережі жінок-параюристок, які надають правничу допомогу постраждалим від СНПК у 12 найбільш постраждалих від війни регіонах України, навчання державних органів щодо використання підходів, орієнтованих на постраждалих, та етичних міркувань у роботі з постраждалими», — розповіла Ірина Михайловська-Павлик, координаторка з питань СНПК в ООН Жінки в Україні.
Інформація про безоплатні та конфіденційні сервіси медичної, психологічної, правової та гуманітарної допомоги доступна на Платформі допомоги врятованим. Також у 12 містах України працюють Центри допомоги врятованим, де надають комплексну підтримку: від медичних послуг до соціальної адаптації.
Матеріал створено в межах інформаційної кампанії «Діємо для розширення прав і можливостей постраждалих від СНПК», що реалізується агенціями системи ООН в Україні, Урядом України за підтримки ГО «Інтерньюз-Україна» та за фінансової підтримки Дії ООН проти сексуального насильства під час конфлікту (UN Action Against Sexual Violence in Conflict).
Виконавці: UNFPA (Фонд ООН у галузі народонаселення в Україні), UN Women (Структура ООН Жінки в Україні), UNODC (Управління ООН з наркотиків і злочинності), WHO Ukraine (Всесвітньої організації охорони здоров’я в Україні), UNDP (ПРООН в Україні), IOM (Представництво Міжнародної організації з міграції в Україні), Офіс Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції та Урядова уповноважена з питань гендерної політики.
Думки та позиції, висловлені в цій статті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають або збігаються з офіційною позицією Організації Об’єднаних Націй або її окремих агенцій.
Цей матеріал розміщено на рекламній основі.
