«100% армійців на фронті через півтора року повномасштабного вторгнення мають ментальні розлади, навіть якщо цього не усвідомлюють і сперечатимуться з вами», — так сказав нам бойовий медик під Лиманом.
Сьогодні ми вирушаємо на психологічний вишкіл для бійців просто на лінії фронту, на самісінькому кордоні на Харківщині. Проводитиме тренінг, де всі будуть у бронежилетах та зі зброєю, дипломований психолог: армієць, який має багаторічний досвід війни і три поранення.
Прямуємо до одного з батальйонів 113-ї бригади тероборони. Їдемо повз мальовничі поля соняшника розбитими дорогами, заїжджаємо до останнього перед державним кордоном села. Тут немає жодного мешканця, не залишилося жодної цілої хати.
Психологічний вишкіл почнеться за дві години. Є час побувати на позиціях оборонців і розпитати, що нині психологічно найскладніше переносити. Перший герой, Олександр, веде нас окопом, порослим польовими квітами. Тут страшенно багато комах.
Ви, маючи чотирьох дітей, могли би не йти служити, правда?
«24 лютого оголосили мобілізацію, а 25-го зранку я пішов до військкомату, мене там почали записувати. Воєнком, дізнавшись про дітей, закрив папери і сказав: усе, йди додому. Я кажу, як додому, давайте снаряди підноситиму, або маю машину, може, везти кудись треба. Не можу сидіти вдома, із глузду з’їду. Я хлопців возив, і 27 лютого з ними потрапив до ТрО».
Звісно, обстріли, побут армійський, окопний — важкий. А у психологічному плані що найважче?
«Побратимів втрачати. От у нас нещодавно хлопчик загинув, йому 20 рочків було, мабуть, для мене це найтяжче за весь час. Коли дорослі вже дядьки гинули, воно шкода, день, два, три — і проходить, а хлопець загинув, і досі не відпускає. Ну і розлука з дружиною, із дітьми, дітей все одно більше любиш, це кровинка твоя».
Скільки найменшій дитині?
«Другий рік пішов. Два місяці їй було, коли війна почалася».
Майже всі назвуть розлуку з родинами найскладнішим випробуванням. Навіть не обстріли.
Шолом бійця із позивним «Майор» виглядає як кущ трави: він обмотаний шматками тканини, з якої зазвичай роблять маскувальні сітки.
Ви, кажуть, маєте офіцерське звання, але служите солдатом?
«Ну, так. Це був третій день війни, 27 лютого. Коли комплектували наш підрозділ, відділ кадрів сказав, що офіцерських посад немає. Кажу, тоді ви мій військовий квиток не бачили, офіцера запасу не бачили. Значить, рядовим. Так досі й воюємо».
Який взагалі у вас фах, де ви служили до повномасштабного вторгнення?
«Я в запасі ще з 2008 року, на пенсії, кадровий офіцер, вислуга 20 років є».
Скажіть, що для вас, військового з досвідом, зараз, коли вже минуло півтора року, найважче у психологічному стані, в моральному?
«Це залежить від обстановки. Коли ти на передовій, де постійні обстріли, це якась інша атмосфера, боротьба за виживання щохвилини. Зараз не надто тихе місце, бо обстріли постійні, але не такі потужні, і це давить: не знаєш, коли воно прилетить. Воно півтора року тягар є, бо війна приймає затяжний характер, і не розумієш, коли все закінчиться. Сім’ї не бачать подовгу рідних, удома діти».
Сергій із Броварів у харківській бригаді тероборони опинився після оборони Київщини. Показує котів, які тут, на позиціях, уже двічі приводили кошенят. Це теж психологічне розвантаження, чи не єдина розвага з доступних.
«Хіба що лопату — і окопи покопать, хто більше викопає».
То і всі розваги?
«Ну, так. По можливості — вийти в інтернет, подивитися новини, рідним зателефонувати. Працює все: стрілкові стріляють, снайпера, авіація, міномети».
Вони прямо на територію України залітають і шмаляють?
«По-різному: і ближче підлітають, і зі своєї території працюють».
Психологічний вишкіл відбувається на галявинці у лісі, неподалік позиції. Усі армійці у бронежилетах, касках і з автоматами. Не надто схоже на прийом у психотерапевта, та за лікаря тут — заступник комбата Андрій Новіков на псевдо «Хорд»:
«Мигдалина — це доля мозку, яка відповідає за емоції. Коли немає розуміння і ми не можемо ситуацію конкретизувати, діяти усвідомлено та приймати свідомі рішення — включається мигдалина, ми діємо, як усі люди, інтуїтивно й інстинктивно».
На вашу думку, які найрозповсюдженіші реакції зараз у армійців на обстріли, на поранення, на смерті? Із чим найчастіше вони стикаються?
«Усі бояться загинути, і це нормальна реакція. Але з цим треба жити, це треба зрозуміти, собі пояснити, що це буде, від цього нікуди не підемо. І використовувати цей страх: швидше бігати, окопуватися, допомагати товаришам, надягати засоби індивідуального захисту. Використовувати страх на власну користь».
Розумію, що підрозділи різні, хлопці та дівчата також різні — та як ви оцінюєте ментальне здоров’я армійців на фронті зараз?
«Ми можемо отримати усіляку зброю, але цією зброєю треба користуватися. На спусковий гачок треба комусь натискати, у літак треба комусь садитися. Якщо людина не буде психологічно готова це робити, навіть зброя не допоможе».
Спочатку Андрій дає бійцям теорію, згодом переходить до практичних завдань. Розбиває на пари й пошепки дає завдання. Деякі оборонці в ту ж мить падають на землю. Питаю в Андрія, які завдання були.
«Гостра реакція на стрес, викликана пораненням правої руки, внаслідок чого больовий синдром, і людина так реагує».
А поряд хто лежить?
«Поряд лежить Смерть. Людина загинула, і особа, яка допомагає, намагається розібратися в ситуації: чи потрібна допомога, що з цим робити».
Нашому першому герою, батькові чотирьох дітей Олександру дісталася роль пораненого.
«У мене була пробита легеня, він мені надавав допомогу».
А ви в стресі були чи ні?
«У свідомості, не в стресі. Я йому казав, що важко дихати. А він знімав броню, поки намагався знайти поранення».
Психологічну допомогу якусь надавав?
«Ну, так. Каже: “Друже, як ти почуваєшся? Все буде гаразд, ми тебе врятуємо, вивеземо. Все буде добре”».
Напарника Олександра, який надавав допомогу, теж звати Сашком. Він служить кілька місяців і дуже впевнений у собі.
Наскільки ви будете готові надавати психологічну допомогу? Поранення — зрозуміло, а от психологічну допомогу, як її надавати?
«Я буду готовий допомагати. В усіх випадках. Це ж побратими».
А собі ви психологічну допомогу надаєте?
«Я психологічно стійкий».
Поряд бородань, ще один Олександр із окупованого Луганська. Виїхав звідти ще у 2014 році, а у 2022-му покинув мирну професію та пішов до війська. На тренінгу йому дісталася роль загиблого.
«Коли є загиблі на полі бою, залишаються ті, кому потрібна допомога. Зазвичай від потужних вибухів може бути уражено кілька людей. Треба швидко визначити, кому вже не можна допомогти, і переходити до бійців, яким треба надати допомогу».
Чи доводилося стикатися з такими ситуаціями? Як ви психологічно здолали це?
«Дії. Ти допомагаєш людям, виконуєш якусь роботу. Під час довгострокових обстрілів ми закопувалися. Коли виконуєш якісь дії, психологічно розвантажуєшся. Інколи довгий час під обстрілом починаєш рахувати час між виходом та приходом. По-перше, це відволікає від відчуття, що можеш загинути. А по-друге, це допомагає визначити приблизний час, який в тебе є на якісь рухи та переміщення».
Андрій Новіков, який проводить цей психологічний вишкіл, сам має три поранення, останнє — під Бахмутом. У нього й досі перебинтована рука.
Найтяжчий психологічний момент для вас?
«Танковий обстріл. П’ять годин танкового обстрілу, коли ми знаходилися на позиціях неокопані. Я був важко поранений, поруч бійці важкопоранені. І ми не могли їх винести з поля бою, бо танковий обстріл не зупинявся ані на мить».
Як ви допомагали собі психологічно в цей момент?
«Спочатку думали про товаришів, про рідних, згодом — що робити. Як заспокоїлися — перегукувалися з товаришами, намагалися якось підтримати один одного».
У вас багаторічний досвід війни, а який головний лайфхак в останній час? Можливо, ви щось нове винайшли саме з точки зору психологічної допомоги?
«Зі страхом треба жити. Його не варто боятися, потрібно розуміти, що він із нами постійно. Як і любов, жалість, страх — наше основне почуття. Його треба впустити, з ним треба бути на рівних і використовувати у власних цілях. Робити його тригером, який запускає реакції спасіння, допомоги».
Психологічний вишкіл для бійців
Психологічна допомога військовим важлива, як накладання турнікету: про стан новобранців, бійців і ветеранів
