Господарник з характером — таким у Шевченківській громаді пам’ятають місцевого фермера Володимира Шкірю. Під час окупації російські військові застрелили Шкірю і, щоб приховати сліди злочину, жорстоко розправилися з його тілом.
У другому епізоді авторського подкасту «Особова справа» Тетяна Федоркова розказує про окупацію Шевченківської громади та вбивство у селі Безмятежне за 100 кілометрів від Харкова. Що сталося 31 липня 2022 року? Кого підозрюють у злочині і де зараз ймовірний вбивця?
Як росія окупувала Шевченкове
Дорога від Шевченкового до Безмятежного вимагає від водія терплячості та смирення. Через суцільні вирви 16 кілометрів здаються вічністю. Крім стандартних для сільських доріг вибоїн, об’їжджаємо провалля від артобстрілів. На узбіччі зустрічається розбита бронетехніка. Погода мінливо хмарна. Передають грозу.
«Дороги там однозначно немає. Декілька разів робили спробу підлаштувати…», — Шевченківський селищний голова Валерій Приходько телефонує з розташування взводу забезпечення Збройних сил України.
Він пробув в окупованому Шевченковому два місяці, із ризиком для життя звідти виїжджав, а невдовзі після деокупації вступив до армії. І зараз, коли у громаді діє військова адміністрація, стежить за ситуацією з позицій ЗСУ. 
«Ми налагодили систему роботи. Я пройшов медогляд для себе спочатку, тихенько, щоб і сім’я не знала. Мені сказали: «з обмеженнями». І зір поганий, операція була, ще якісь дрібнички. «Для твого віку, в принципі, нормально». Я поїхав у військкомат за межами громади і на сьогоднішній день я служу. Я служу відповідно до моїх можливостей, тобто у взводі забезпечення окремого стрілецького батальйону, який стоїть на захисті Куп’янщини, на передовій, це бойовий батальйон, а я допомагаю, чим можу, звичайним водієм. І дуже мене радує те, що я розумію, що я потрібний», — каже Приходько.
Шевченківська селищна рада, за виключенням частини працівників, до останнього протистояла окупантам. Голова із підлеглими навіть переховував трьох загарбників.
«5 березня перший раз до нас прийшли росіяни. Під’їхали на броньованій машині, зайшли, примушували особисто мене і колектив, а було близько 15 осіб тоді зі мною, зняти прапор, написати листа Путіну, про те, що ми просимо його, щоб він нам допомагав, ну і видали тих, хто ховається, а ми на цей момент переховували трьох росіян, які під час перестрілки здалися, поліція їх забрала, і ми були єдиним органом, який на той час міг забезпечити якусь охорону, навіть цивільну. Вони у нас в погрібі сиділи, ми кормили їх, купали, чекали, щоб передати органам, які б проводили з ними подальшу роботу, але не дочекалися, тому що не було такої можливості, і за деякий час росіяни про це дізналися», — розповідає Приходько.
«Крутили, погрожували, гранатами махали. Колектив весь вийшов, виступив, дуже навіть жорстко, і вони відступили. Це була перша наша така невеличка перемога, і ми такі стали, як кажуть, «окрилені». 9 годин співали гімн, включали телебачення. Чесно кажучи, на той момент думали, що от зараз наші Збройні сили прийдуть, і все буде добре. Ну, якщо не зараз, то через хвилинку», — сподівався голова.
Невдовзі український прапор на селищній раді росіяни замінили на триколор. Валерій Приходько вирішив виїжджати з Шевченкового після того, як його вкотре розшукували окупанти. Місцевий гауляйтер Андрій Стрижко (він втік до Росії під час контрнаступу ЗСУ у вересні) тричі ліз до будинку Приходько через паркан.
«Коли вони сказали «будете працювати з нами», а я і мої зами кажуть — ні, ми з вами працювати не будемо — вони були настільки здивовані, Ще раз питали: будете працювати з нами? Зі знаком оклику. А я кажу: ні, ми працювати з вами не будемо. Ми українська влада і ми не можемо з вами ніяким боком працювати», — продовжує селищний голова.
«26 березня, якщо не помиляюся — у мене записи ведуться, я книгу пишу, в мене вже багато сторінок написано, бо воно ж все забувається — [окупанти] завели мене у котельню, де вони проводили допити. І веліли покликати секретаря. Це звичайний секретар по документах, мій помічник. Я кажу, навіщо вона вам потрібна? «Ні, зараз же її покликати!» Її теж покликали до котельні. І вони відкривають її Telegram і читають: «5 березня ми вигнали росіян, пішли вони на ***» і так далі, в грубій формі. [Окупанти питають]: а що це таке? Навіщо ви так про російських солдатів? А потім далі читають. «Російський корабель, пішов на ***». «Орки сволота» і так далі», — згадує Приходько.
«І вони до неї кажуть: вас Алла звати, це ви писали? Вона каже: «Я». «А що це означає? «Російський корабель, йди…». Можете повторити?» Вона: «Можу». І сказала, куди їм йти. Вони були шоковані, вони погрожували їй. Кажуть: «Зараз тебе! Можеш додому не прийти, пустимо тебе у розхід. Вона сиділа, я так до неї притулився, поряд сів. Говорю: «Алло, мовчи».
Невдовзі український прапор на селищній раді росіяни замінили на триколор. Валерій Приходько вирішив виїжджати з Шевченкового після того, як його вкотре розшукували окупанти. Місцевий гауляйтер Андрій Стрижко (втік до Росії під час контрнаступу ЗСУ) тричі ліз до будинку Приходька через паркан.
«Вже прапор зняли… І, чесно кажучи, буквально за декілька годин прийняв рішення. Почав шукати, чим виїжджати. Це кінець квітня, був виїзд через Волохів Яр. Там стояли інші підрозділи, не ті, що в нас у Шевченковому. Ми це знали. І нам просто пощастило, що молоді сім’ї з дітьми на моїй машині погодилися їхати. Проїхали сім блокпостів, виїхали, були дуже задоволені. А все тому, що відпрацювали схему. Машин було понад 50. Наша машина була сімейна. Ми завалили одягом, трусами, дитячими іграшками. І коли перевірка відкриває, я відкриваю свій Opel Vivaro, а з нього валяться трусики, бісер. Вони бачать, що сім’я, діти галасують. «Їдьте, їдьте, їдьте», — каже Приходько. 
«А цього дня залишилась вдома в мене теща, а недалечко головний гауляйтер проживав, який постійно свідкував, щоб я не дреманув. І буквально за дві години, як я виїхав, вже проїхали перші російські блокпости, він близько восьмої години через паркан ліз до мене. Теща каже: дивлюсь, лізе і кричить «Господарю, виходь, будемо працювати». Три дні він ще ходив, заглядував. І в ці дні було дано команду припинити пропуск через Волохів Яр», — розповідає селищний голова.
Погрози, катування, вбивство
У громаді є загиблі та зниклі безвісти. Працівниця селищної ради Світлана Захарченко залишилася в окупації увесь час. Вона згадує, що росіяни били, допитували та тримали у підвалах колишніх учасників АТО, представників влади, підприємців.
«З’явиться Приходько, ми його на першому блокпосту розстріляємо, а його повісимо. Вони це відкрито заявляли, вони ж тут господарями були. Вони не боялися це озвучувати і говорити, що хто тут їм невгодний. Ті люди, хто зміг, той виїхав, хто не зміг, якісь обставини були, або тихенько сидів, боявся заявити про свою позицію. Або ж були такі, що були ідейні, скажімо, що зустрічали, а були такі, що просто боялися. І тому начебто і погоджувалися на те, щоб працювати за цими порядками, які вони намагалися тут встановити», — говорить Захарченко.
Але такого, як в Куп’янську, де в окупації люди збиралися під російськими прапорами, в Шевченковому не було, наголошує Світлана.
«Коли зайшли вони, люди боялися навіть очі підняти. І в такому стані ми жили до вересня. У вересні, коли прийшли наші хлопці, це треба було бачити, як наші люди зустрічали їх!», — на очах Світлани з’являються сльози.
Вже в евакуації селищний голова дізнався про вбивство фермера Володимира Шкірі. 
«Знаючи його, а я його давно знаю, у нього характер настільки прямолінійний, це просто! І я пам’ятаю фразу, яку він мені казав: «Анатолічу, я боюсь тільки Бога. Не прокуратуру, не адміністрацію, я боюсь тільки Бога! І він фермерував на тому куточку нашої громади. Плюс у нього із Закарпаття акцент явно західноукраїнський. І, я впевнений, що там був конфлікт на такій ситуації, що вони почули, що це людина [українець]. І не без того, що могли підказати. Бувають у нас і такі випадки, на жаль», — каже Приходько.
Набіги окупантів на Безмятежне
Безмятежне — село на 600 людей. Основна зайнятість — сільське господарство. Під час окупації російська армія бувала тут переважно набігами. Вимагали у людей транспорт, забирали майно.
«Колоною їде… Ця погань. Вони не дивляться, це йде жінка з дитиною чи хто. Ми йшли з молодшим сином, так в кущі забігали, бо вони ж їдуть, як їм зручно. Вони не дивляться, що люди йдуть. Вони б через мене переїхали», — каже завідувачка клубом у Безмятежному Галина Горпинченко.
Один з таких днів був і 31 липня, коли трійця окупантів вдерлася на ферму Володимира Шкірі. Завідувачка клубу Галина Горпинченко згадує той день. І радить не їхати до ферми. Почалася злива, автомобіль загрузне.
«Це така добра була людина, Володимир Васильович. Ми з ним майже одного віку. Він у нас працював фермером. Він сам із Закарпаття, з Мукачевського району. Тут оженився в Шевченковому. В нього тут сім’я, жінка, дитинка Анночка. Ферма була у нас у Безмятежному. Він там тримав худобу. Він настільки працьовита людина, хоч у нього і були помічники, він сам цю худобу доглядав», — розповідає Галина.
Ввечері 31 липня вона побачила чорний дим з власного города.
«Спочатку якісь наче вибухи були (вибухали підпалені машини), ми не зрозуміли, і потім чорний дим. Чоловік мені каже: у Вуйка, Вовки Шкірі, щось горить. Чи то сарай, чи щось таке. А воно з’ясовується якісь наркомани були, російські солдати. Та хіба можна їх назвати солдатами? Нелюди. Вони підійшли до нього, він щось робив зі своєю худобою, [начебто] попросили мотузку. Це з розказів людей, адже я не була там присутня, те, що люди говорять, те і я вам говорю: якось вийшло, що вони поцілили прямо в лоба, вистрілили. І потім, мабуть, хотіли сховати ці жахіття, що вони мирне населення застрелили, відтяли голову, його посадили, підірвали ту машину», — каже Галина.
Після злочину трійця окупантів втекла.
«Цих трьох військових бачили у Старий Чизвику, на Миропіллі. Вони шукали людей, щоб їх хтось кудись вивіз. Вони тікали, може, обдумали це все, дурь з них вийшла, що вони зрозуміли, що вони натворили», — припускає місцева жителька. 
Окупанти і до того навідувалися до фермерів. У Шкірі вимагали худобу.
«Вони приїжджали до нього, він тримав не тільки корів, а й свиней. Вони просто приїжджали, вибирали собі кабанчика чи свинку, забирали, бо їм їсти треба було. Це я знаю, що таке було. А хто в нього буде питати дозволу? Це ж звірі! Щоб він сам з ними співпрацював я на 99% упевнена, що він не міг», — говорить Галина Горпинченко.
Якби окупанти проїхали повз і не побачили Шкірі, можливо, злочину вдалося б уникнути, додає Галина: «Просто так вийшло, що він опинився не в той час, не в ту годинку».
За її словами, на місці злочину були окупанти, які начебто розслідували злочин.
«Якісь були російські поліцейські. Тут у нього є дядько, але він не хоче спілкуватися на цю тему. Вони його викликали, щоб він впізнав останки тіла. Цього я достаменно не знаю», — каже Галина.
Що у підозрі: офіційно
Служба безпеки України не розкриває доказів у справі. Відомо, що є безпосередні свідки злочину. І встановлена особа підозрюваного. У січні 2023 Офіс генпрокурора опублікував повідомлення про підозру. В ньому назване ім’я ймовірного вбивці та детально описана хронологія злочину. Із поваги до родичів загиблого цитуємо лише окремий фрагмент.
«Піддубний Віталій Степанович обґрунтовано підозрюється у порушенні законів та звичаїв війни, а саме: жорстокому поводженні з цивільним населенням, поєднаним з умисним вбивством»;
«…з мотивів національної нетерпимості, умисно, не узгоджуючи свої дії з присутніми військовослужбовцями, здійснив не менше одного пострілу з автоматичної зброї невстановленого зразку та калібру у голову Шкірі, внаслідок чого останній впав на землю та помер на місці».
«…утримуючи труп за верхній одяг руками, переніс всередину автомобіля марки «Део Сенс» сіро-зеленого кольору без державних номерів, на якому він прибув разом з невстановленими військовослужбовцями Збройних сил російської федерації».
«…з метою приховування слідів вчиненого ним злочину, облив автомобіль «Деу Сенс» сіро-зеленого кольору без державних номерів, всередині якого був труп, бензином і підпалив».
Як друг Володимира Шкірі рятував сім’ю
Олександр Онищенко — колега і друг Володимира Шкірі, вони товаришували сім’ями.
«Він 1966-го року, я 1968-го року, два роки різниці. Він як з армії прийшов, батько його був тут бригадиром скирдовщиків, бригадиром ремонтної бригади ферми. І так він тоді тут з батьками і залишився, одружився і залишився тут».
Онищенко очолює підприємство «Безмятежне», що займається вирощуванням зернових і розведенням худоби. Через погрози окупантів він виїжджав через росію в Європу. Зі звільненням громади повернувся назад.
«Працювали [в окупації], тому що, як сказати, в мене люди, в нього люди. Сподівалися на скоріше визволення нас. Але така ситуація, коли з Вовкою такий випадок стався. Я сказав жінці: ми тут не залишимося. 15 серпня з жінкою поїхали, кинув господарство», — каже Олександр.
Онищенко був на місці вбивства серед перших. Сподівалися, що Володимира знайдуть живим.
«А його так ото… Кинули в машину і спалили. Ми і не бачили тіла. А потім уже
фрагменти знайшли. Не ми знайшли, а ця новоутворена поліція, знайшла і почала «розслідування», — розповідає Олександр.
«Зі слів тих, хто тут був, це з якогось передка приїхали п’яні на «Ланосі» троє чоловіків, шукали дорогу на Вишневе. Це на Ростовській трасі. Як вони туди потрапили, бо дорога інша до того Вишневого. Вони неадекватні були, зі слів тих свідків, в кого вони питали дорогу. Були в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння», — каже Онищенко.
Машина, ймовірно, викрадена, на якій приїхали окупанти, була розбита і без дверей
«Повністю, як кажуть, з автоматами, зі зброєю. І там були свідки, доярка і пастух. Доярка бачила через вікно, як це все відбувалося. Конфлікту там, можна сказати, ніякого не було. Він йшов, вони зупинилися, він підійшов до них, пара реплік. І той, хто відійшов від машини, автомат поклав на капот, підійшов і вистрелив просто в голову [Володимиру Шкірі], він упав», — каже Олександр Онищенко.
Працівники фермера, яким загрожувала небезпека, ховалися.
«Начебто були і по них постріли. Далі вони [окупанти] Вовку кинули в машину, підпалили машину, свою машину, підпалили машину Вовки, там дві машини стояли. І пішки пішли», — розповідає Онищенко.
Друг Шкірі був на фермі майже щодня. У ті дні вони завершували прибирання зернових.
«Я був на полі, мені повідомили, що щось горить чорне, а то машини горіли. Я туди поїхав, мене завернули хлопці, мовляв, там щось [неадекватне відбувається]», — згадує Олександр.
Як і Валерій Приходько, Онищенко вважає, що окупантам міг не сподобатися говір Володимира Шкірі.
«Можливо, вони це почули у розмові, це на мою думку так, а там ніхто не знає, що там було, яка там розмова була.До мене теж приїхали, автомобіль Duster хотіли забрати. По селу їхали, машини віджимали. Я його сховав, це службова машина. Я мисливець, вони забрали мою зрою, погрожували жінці, молодшому сину», — каже Олександр.
Йому вдалося переправити сина на підконтрольну територію України через Печенізьку дамбу. А сам з дружиною поїхав автобусом через окупований Куп’янськ, росію та країни Балтії.
«Прапор України на сільраді висів до 25 травня. У травні вони почали шерстити. І ще мені погрози були: ти тут під флагом України живеш. Як зібрали врожай, люди без зарплат, без нічого. Є продукція, кажу, беріть продукцію, я продавати не збираюся. Все це, як кажуть, хотілося забути. Слава Богу, що 7 вересня звільнили. Хата не постраждала, Бог милував і чітко спрацювали ЗСУ. Влучили туди, де вони були. Вони ж у сільраді були і, до речі, на фермі Вовки вони якраз перед 7 вересня заселилися туди, там багато було орків. Влучило туди теж: у тракторну бригаду, сільраду, школу і там [на фермі] багато їх покалашматило. Це їм за Вовку», — говорить Онищенко.
Тяжка втрата
Дружина Володимира Шкірі Світлана не готова спілкуватися і за рік після вбивства.
«Це дуже важка тема для мене», — відповідає вона телефоном.
— Можливо, хтось із родичів?
— Ніхто з родичів не готовий. Я зайвий раз все це переживаю.
Вона хоче покарання для винних у злочині.
«Мені дуже важко», — повторює вона.
«Ну що? Сволота, розумієте. Скільки на них ненависті такої. Той, хто саме це зробив, має бути покараний. Вже ж ідентифікували цього варвара. Звісно, правосуддя має бути», — говорить Олександр Онищенко.
Вбивство фермера Володимира Шкірі — велике потрясіння для села і громади, додає Онищенко: «Забрали ці фрагменти тіла, довго не давали передати землі… У селищі Шевченковому ми його поховали. 30 липня був рік. Поминали Вовку».
Підозрюваний на відпочинку
Підозрюваний Віталій Піддубний родом з Курської області. Під час російського повномасштабного вторгнення в Україну він був у складі 7-го окремого мотострілецького полку. В підозрі СБУ вказано, що місцезнаходження окупанта нині невідоме. Проте у російській соцмережі Піддубний не ховає своїх пересувань. 
У квітні 2023 вперше з грудня 2021-го він виклав фото з Калінінградської області у військовій формі на тлі місцевих пам’яток. А на початку серпня 2023 — разом з родиною — з курортного Геленджика (Краснодарський край). На фото видно його татуювання: «Разведка ВДВ». Він майже не посміхається, на деяких фото позує з маленькою дитиною, тримаючи автомат.
30 липня напередодні вбивства Володимира Шкірі у селі Безмятежне Шевченківської громади Харківської області Віталій Піддубний святкував 35-річчя.
Цей матеріал ви також пожете послухати на Радіо «Накипіло».
