«Знаєте, чому це називають Бахмутський напрямок?» — жартують армійці. «Автівки трясе, дороги розмило — лишилися самі напрямки». Там, під Бахмутом, служить Вікторія на псевдо «Руна». Дівчині 24 роки, вона — командирка відділення зенітно-артилерійського взводу у 56-й окремій мотопіхотній Маріупольській бригаді. А також — одна з 5 тисяч жінок-військових на передовій.
Марія Малєвська та Олександр Бринза побували разом з Вікторією на бойовому виїзді, розпитали про вступ до армії, улюбленого пса Шона і те, чим вона найбільше пишається.
Вікторії за кілька днів виповниться 25, до війська вона пішла у 19. Після школи встигла вивчитися на флориста, але ще зі школи знала: хоче до армії.
— А що у військоматі сказали?
— Коли я тільки прийшла, сказала: «Я така-то така-то, хочу піти служити». Вони подивилися, посміялися — мовляв, нащо воно тобі, ти така маленька, вийди заміж, вари борщі, сиди вдома. Армія — це ж рабство, ніякої волі, це страшно. Тим паче, що я пішла служити у 2018 році, ситуація на фронті тоді була спокійніша, але все одно йшла війна. З мене посміялися, дали документи і думали, що я не повернуся, що не пройду цю комісію, пройде час, і я сама вирішу, що мені це не потрібно. Але я через місяць прийшла, зробила все, що потрібно, і вони такі: «Ти повернулася? Ти все-таки реально підеш?». Я сказала, що так, і мене направили в навчальний центр «Десна», де я місяць проходила КМБ, курс молодого бійця, і місяць уже фаху. Перший фах у мене — стрілець-зенітник ПЗРК «Ігла-1». Прийшла я в батальйон 10 травня, і вже 25 травня ми вийшли на першу ротацію в Піски.
— Де ви 24 лютого зустріли?
— Ми були на Водяному, це лівіше Пісків, околиці Донецька. Була рокировка батальйонами, і ми стали на Водяне. Фронт був Опитне-Водяне-Піски. Ну, я вже їздила на виїзди із ЗУ-23-2 на Піски.
Стоїмо з Вікою біля їхньої замаскованої техніки: це зенітна установка на базі КАМАЗу, називається С-60. Калібр — 57 міліметрів, дальність ураження — 6 кілометрів.
— Як готуєтеся до виїзду? Що є обовʼязкове?
— По-перше, командир викликає, каже нам ціль, позицію, з якої ми виїжджаємо. Ми беремо з собою все необхідне, одягаємо броню, каску, все на світі, прибігаємо до машини, у нас БК завжди вже загружено, все готове, просто заскакуємо і їдемо на роботу.
— Скільки таких виїздів за добу зараз може бути?
— Може бути чотири, може бути один, коли як попросять. Це може бути і вночі, ми зараз навіть наводимось і по бусолі навіть вночі. Купили спеціальні маяки, щоб орієнтувати бусоль вночі, і панораму так само.
Поруч крутиться ротвейлер Шон, періодично приносить гілки, бʼє товстим хвостом по ногах. Пса Віка завела ще щеням, щойно потрапила до війська. Тепер за його віком рахує, скільки вона вже служить — шостий рік.
В очікуванні команди «до бою» хтось із хлопців курить, хтось перевіряє автівку, колеса. При кермі очікує на виїзд Микола. Розповідає, як йому працюється водієм ще радянської автівки:
«Хотілося б, звісно, трохи потужніше двигун, але й так нормально. Є гарні іномарки — “мани”, “вольви”, “івеки”, на них було б веселіше, ніж на цих. Але все одно вони поки, трудяги, працюють».
Поряд на пасажирському — Валерій. Почувши розмови про вік КАМАЗу, кличе й показує наліпку на лобовому:
«Оцей знак — виходить, що машина брала участь в Афгані, може, виконувала якісь бойові задачі. Ніхто ж не знає, яка у неї була судьба до цього, до нас».
Тепер на автівці є ще й наліпка «бандеромобіль», бо цей КАМАЗ підрозділу придбали волонтери. У раціях лунає «до бою» — комбат віддає наказ висуватися. Автівка виїжджає з посадки, ротвейлер Шон проводжає свою «Руну» гавкотом і біжить за КАМАЗом, скільки може.
Усім екіпажем, із вітерцем біля зенітної установки вони їдуть на вогневу точку. Тут, щойно автівка гальмує, Віка з напарником вибігають у поле з приладом, схожим на штатив. Це бусоль, за допомогою неї артилеристи наводяться. Віка та її напарник — без бронежилетів і шоломів, бо не має бути нічого металевого поряд із бусоллю, щоби не було похибок. Навівшися, вони повертаються до своєї установки, вдягають бронежилети, лунає команда «вогонь».
Назад на позиції Віка повертається з червоними трояндами в руках. Хтось із побратимів зірвав на ходу. Відпрацювавши, Віка веде нас показати ще одну установку, трохи меншу:
«Це взагалі моя основна робота — на ЗУ-23-2, я виїжджаю командиром відділення, стріляю також, наводжусь і стріляю. Тому що я вже добре знаю тут місця, всі вогневі точки. А чому ЗУ-23-2 — тому що 23-й калібр і два ствола. Дальність її стрільби — 2,5–3 кілометри. Якщо на 60-ці трошки безпечніше виїжджати, бо там на 6 кілометрах ми стоїм від ворога і можемо відстріляти, то цією приходиться приїжджати на 2,5.
У мене були випадки, що я підʼїжджала і на кілометр, тобто вже на пряму видимість. Коли я отримала першу контузію, на Пісках біля “Казантипу”, позиція була така, от тоді прилетіло добре. У нас і радіатор пробило, і лобове вилетіло, машину покоцало взагалі геть сильно. На мене водій обертається: “Я не знаю, як ти там жива залишилась”. Бо ти сидиш на ній без броні, без нічого, немає ніякого захисту, крім цього металу. Але скільки разів прилітало біля машини, пробивало колеса, сікло борт, мене якось це все минало, і слава богу».
— А основні цілі в неї піхота чи не обовʼязково?
— Взагалі вона призначена і для повітряних, і для наземних цілей. Але ми використовуємо лише по наземних цілях, бо це ефективніше. Я працюю і по живій силі противника, і по їхніх укріпленнях, можна по легкоброньований і неброньованій техніці.
— Які основні складнощі, якщо порівнювати ландшафт тут, під Бахмутом, і під Донецьком, в Пісках?
— Якщо брати фронт під Донецьком і Бахмутський напрямок, дуже різниться ландшафт. Там були села, пряма вулиця, ти виїжджаєш, і тобі наводитись взагалі немає проблем. Тут є великі перепади висот, складна місцевість. Якщо підуть дощі, проїхати дуже важко до позицій, бо це болото. Тому тут складніше, і перед виїздом на позицію ми обовʼязково в планшеті дивимось перепад висот — чи ми влучимо, чи не будуть вони потрапляти десь просто в бугор і не долітатимуть навіть до ворога. Перед роботою ми дивимось, де зручніше стати, де ближче підʼїхати, вигідніші для себе умови, щоби добре відпрацювати.
— Чим найбільше пишаєтеся за повномасштабне вторгнення?
— Для мене найбільша радість, коли хлопці з піхоти, які бачили, чули мою роботу, пізніше кажуть: «Віко, дякую, якби не твоя ЗУшка, ми б не вийшли б оттудова чи оттудова. На Пісках, наприклад, був такий день, я його памʼятаю як зараз, коли були наступи на нашу піхоту просто один за одним, чотири штурми, і я своєю ЗУ-23-2 просто відсікала їх. Нам комбат каже: «Давайте ще туди, давайте ще». Ми виїжджали разів 7, вже по темному я наводилася, і ми тоді класно відпрацювали.
І класно, коли ми могли читати перехвати ворога, що в них трьохсоті від ЗУшки, двохсоті від ЗУшки, коли я підпалювала хати, в яких вони жили. Навіть по стріму хлопці дивляться: забігає група ворога в хату, я працюю бронебійними, а вони ж і підпалюють. Уся хата загоряється, вони з тієї хати тікають. І ти розумієш, що не просто стріляєш куди-небудь, а стріляєш по ворогу і приносиш цим користь, прикриваєш хлопців, і це не така вже й марна установка. Я думала раніше, ну що ЗУ, це не так ефективно, а от зараз зрозуміла, що якщо правильно на ній працювати, вибирати для себе позицію вигідну, то це дуже навіть ефективна зброя.
«Я в армії, бо розумію, що потрібна тут»: жінки-військові
Від баристи до інструкторки з вогневої підготовки: історія військової Яни
