Юрій Корсунов — один із лідерів та засновників ветеранського руху на Харківщині. Він воював в АТО в перші роки російсько-української війни. В інтерв’ю радіо «Накипіло» він розказав, як у березні 2014 року був одним із перших, хто записався добровольцем, і служив в батальйоні «Харків-1».
Ще до початку повномасштабного вторгнення разом із ветеранською спільнотою Юрій переконував усіх, що ця війна не обмежиться кордонами Донбасу. Проте на заклики мобілізувати ресурси обласна і міська влада не звертала уваги — навіть наприкінці 2021 року, коли розвідки США і європейських країн повідомляли про скупчення російських військ біля нашого кордону.
«Коли розпочалася збройна агресія, мені кажуть: “А чого ти не попередив? Чого не сказав?”. А як ще я міг сказати? Ну, склалося як склалося. Ми робили все, що могли».
24 лютого Юрій, командир підрозділу тероборони, очолив другу штурмову роту 228-го батальйону 127-ї бригади. О четвертій ранку його розбудив дзвінок товариша, який у себе на Олексіївці почув вибухи:
«Я швидко зібрався — речі були готові, зброя начищена. Сів у машину, дорогою підібрав хлопців, що поблизу живуть, і ми поїхали до Держпрому, де розташована наша громадська організація й була точка збору. За півтори години нас зібралося майже 100 чоловік, люди постійно прибували. Ми вирушили до обласного управління СБУ, отримали зброю і перше завдання: забезпечити охорону нашого урядового квартала. Бо ворог намагався захопити обласну адміністрацію, щоб із неї віддавати накази та оголосити про захоплення міста».
Частина хлопців виїхала на Північну Салтівку та на П’ятихатки. Ворожі війська насувалися з боку Руської Лозової. На Окружній уже десь об 11 ранку почалися активні бойові дії з пораненими і загиблими. 25 лютого зв’язок із СБУ був втрачений.
«Команд не було, ми діяли виключно на зв’язках із хлопцями з інших добровольчих підрозділів і намагалися самостійно налагодити взаємодію. Я спілкувався з керівництвом Нацгвардії. Із кількома бойовими підрозділами ми намагалися спільно протистояти ворогу, бо периметр Харкова великий, і регулярні війська не могли перекрити всі щілини, стежки і дороги», — розповідає Юрій.
Після відтіснення загарбників від Харкова молодший лейтенант Юрій Корсунов брав участь у визвольних боях за Балаклію та Ізюм. А згодом, уже командиром мінометної батареї 122 батальйону 113 бригади, утримував позиції у Бахмуті.
Після того, як підрозділ вивели з Бахмуту, Юрія звільнили за станом здоров’я. Нині він — офіцер запасу, повернувся до Харкова і перезавантажує харківську обласну громадську організацію «Спілка ветеранів АТО». Офіс був зачинений понад рік, адже майже всі члени організації відправилися на фронт. Зараз починають повертатися: за станом здоров’я, за сімейними обставинами. І повертатися непросто, ділиться Юрій.
«Перше питання виникає: як люди, які тут залишаються, сприймають війну? Був приклад, коли я повернувся після важкого бою і за дорученням командира приїхав у Харків. Заїхав у свій двір і побачив, як у дворі компанії гуляють, щось святкують, гарний настрій, співають, музика грає. Три години назад я був на передовій. А тут люди живуть іншим життям, їх не турбує, що там відбувається.
З одного боку, ми ж і захищаємо, щоб тут мир був, щоб люди насолоджувалися життям. А з іншого — коли нас вивели з-під Бахмута, від нашого підрозділа залишилася четверта частина. Перед очима — побратими, які загинули, кого ти виносив на руках, кого поранило, ті бої страшні, постійний стрес. А тут немає ніякого стресу, тут все добре».
Порозумітися з цивільними складно ще й на контрасті з тим, які були стосунки з побратимами на передовій. Довіра та відвертість між бійцями необхідна, адже від цього залежить життя.
«Складаються дружні, братерські навіть відносини. Усі розуміють, що ми виконуємо важливу місію, захищаємо країну. Відповідальність і розуміння, що ми об’єднані святою метою, надихає», — пояснює Юрій.
Близьке оточення підтримує і ставиться з розумінням до воїна, а от незнайомі люди реагують по-різному:
«Коли у військовій формі відвідуєш масове скупчення людей, у в когось в очах добрі думки, привітання. А хтось очі відвертає або навіть спідлоба дивиться — це не дуже надихає. За військовими справами довелося бути в Центральній Україні, і я пам’ятаю, наскільки привітно люди зустрічали. Якось зупинилися в кафе поїсти, і коли я підійшов розрахуватися, мені кажуть: “Та людина вже за вас заплатила”. У Харкові я з такою відвертою доброзичливістю від незнайомих не стикався».
Із недоречних питань до військових Юрій називає насамперед «А коли ж наступ?» та «Коли ж ми вже переможемо?». Вони чіпляють, і ось чому:
«От я пам’ятаю Бахмут, позиційні бої. То ми захопимо посадку, просунемося на 50–150 метрів, то ворог просунеться, і ми вимушені на 50 метрів відійти. За ці десятки метрів ми платили десятками хлопців. І от хтось жаліється, що не може розгорнути бізнес, бо коли ж ви вже проведете свій наступ. Мені хочеться взяти за шкірку, посадити в машину, відвезти туди, дати автомат і сказати: “Давай, пришвидши наступ, уперед, звільняй території”. І подивитися на його реакцію».
Родинам ветеранів і військових Юрій радить із розумінням ставитися до їхнього нервового стану і усамітнення:
«Часто прагнеш побути на самоті, розібратися з почуттями. І не завжди хочеться, щоб в цей період тебе турбували. Мабуть, близьким людям не завжди це зрозуміло. Але це не через те, що ти до них якісь претензії маєш. Війна — це перебування в постійному стресі, ти постійно в оточенні людей. Коли все затихає, хочеться побути в тиші і на самоті, почути внутрішній голос і з ним поспілкуватись. Повинен пройти час, аби рани загоїлися».
Армія має переходити від совєцьких стандартів до сучасних, але повинно трансформуватися і суспільство в тилу. І ветерани мають бути в перших рядах цих змін, упевнений Юрій. Разом із однодумцями вони запускають проєкт «Правова допомога для ветеранів російсько-української війни». Їхня програма — серед переможців конкурсу грантів від Українського ветеранського фонду. Юристи допомагатимуть учасникам і учасницям бойових дій та родинам загиблих долати бюрократичні перепони.
«До війни було понад 19 тисяч ветеранів. Навіть якщо війна закінчиться нашою Перемогою в цьому році, ці цифри будуть втричі, учетверо більше. Якщо війна буде продовжуватись, кількість буде збільшуватись. Ми як представники громадського об’єднання допомагали з отриманням землі, з психологічною реабілітацією. А тепер проблеми будуть глобальними. От, наприклад, я повернувся, а на тій ділянці підприємницької діяльності, де я був задіяний, уже інші люди».
За багатьма, хто працював на державних чи комунальних підприємствах, закріплені робочі місця. А підприємцям після повернення треба буде починати з нуля.
«Український фонд ветеранів намагається допомагати грантовими програмами ветеранам, але повертаються поки що одиниці, не більше відсотка від загальної кількості. Що буде робити держава, коли люди масово почнуть демобілізовуватися, повертатися у міста та селища? Бо тут, відверто, на нас ніхто не чекає. Я відчув це на собі, не дивлячись на те, що народився в Харкові та маю багато соціальних зв’язків», — визнає проблему Юрій.
«Спілка ветеранів» готує звернення до місцевого самоврядування і державних установ: потрібно вже зараз закладати квоти для ветеранів у роздрібній торгівлі, будівництві та сільськогосподарській діяльності:
«Будується ринок — певна кількість торговельних місць для ветеранів та їхніх родин. Готуються бюджети по відновленню міста — якийсь відсоток підрядів залиште для ветеранів-будівельників і компаній, які ними засновані. Було б непогано, аби можновладці зосередили увагу на цих напрямках і вже зараз розробляли програми. Щоби хлопці повернулися і могли почати свою діяльність».
Історія співзасновника ветеранського руху на Харківщині Юрія Корсунова
