Ця історія про те, як харків’яни, втративши все та ставши ВПО, змогли перетворити творчість на власну справу.
Анна та її чоловік Артем через повномасштабне вторгнення росії вже рік — вимушено переміщені особи. Більше року вони не бачили рідний Харків. Утім, попри всі обставини життя, Анна та Артем знайшли сили перетворити творче захоплення на власну справу. Вони оселилися у гірському селі в Карпатах, створюють авторські ювелірні прикраси ручної роботи зі срібла та донатять на ЗСУ.
«Харків сниться майже щодня. Як би гарно десь не було, якщо не вдома — ти завжди трохи чужий. Ми дуже вдячні місцю, яке нас прихистило, це справжній рай. Та сподіваємося, що скоро війна закінчиться і ми повернемося додому», — каже Анна.
А все почалося, коли
подружжя працювало у Харкові на виробництві ювелірних прикрас. Зацікавившись ювелірною справою, вони вирішили створювати власні проєкти.
«Я завжди була абсолютно байдужа до прикрас. Нічого не носила, хіба що мама заставляла одягати сережки, аби вуха не заросли. Я дивилася на асортимент, який продається, і розуміла: прикраси — це не обов’язково щось безлике, це можуть бути цікаві, унікальні речі. За їхньою допомогою можна щось розповісти про себе.
Десь за півроку до повномасштабної війни ми навчалися робити прикраси власноруч. Оздоблення історично були оберегами, тож концепція була — підняти з глибини віків сакральні символи, у які предки вкладали певний зміст, і зроити їх сучасними, стильними і гарними. Вчилися за уроками в мережі та за консультаціями й порадами діючих майстрів. Часу було мало, але багато натхнення, тож ми працювали не лише як менеджери, а як майстри. Планували ще додатковий проєкт із некомерційними прикрасами, щоб реалізовувати власну творчість», — розповідає Анна.
24 лютого пролунали вибухи, і
велике виробництво закрилося того ж дня. Творчі плани втілитися не вдалося.
«Перший час жили у підвалі. Було складно поїхати: ми тільки почали облаштовувати майстерню, тільки переїхали у приватний будиночок. Але після чергового обстрілу на початку березня довелося виїхати. Ми взяли кицю, кілька ковдр, ноутбук і переїхали у Кременчук. Нічого не забирали більше, бо було відчуття: якщо заберемо, це буде остаточно, і ми ніколи не повернемося додому. Ми не мали одягу, брали його на гуманітарці. У нас усього було десь 2 000 гривень на невизначений термін», — голос Анни починає тремтіти.
Після першого переїзду вона пішла працювати у волонтерський корпус і навіть не думала, що прикраси під час війни можуть комусь знадобитися. Але все змінилося.
«Тоді я розмірковувала: “Кому потрібні прикраси під час війни? Це ж не хліб пекти”. Була повністю морально розбита. У квітні подруга запропонувала поїхати у гірське село в пустий будинок. Сказала: “Тут є дрова, гори, дуже гарно, приїжджайте і живіть безкоштовно”. І ми поїхали».
Творчість і гори допомогли
впоратися зі стресом. Переїхавши вдруге, Анна не одразу почала робити прикраси.
«Коли переїхали, було боляче і страшно. Ми думали лише про безпеку, а не про роботу. Тут у горах гарна атмосфера: тихо, немає жодних сирен, не лунають вибухи. Та якщо ти цілими днями читаєш новини і плачеш — це глухий кут. Виходячи надвір, я одразу починала плакати. Через два-три тижні після переїзду ми зрозуміли, що у безпеці, і вирішили рятуватися творчістю. У перших роботах виливалася туга за домом. Я робила будиночки та мапи України. Все це відгукнулося в серці та принесло значне полегшення», — ділиться дівчина.
Заробляти і вкладати в Перемогу
подружжя вирішило одразу, як відновило роботу. Анна та Артем попросили друзів, які залишилися у Харкові, надіслати інструменти та прикраси. Проте це було нелегке завдання: друзям довелося десь із тиждень, у моменти затишшя між обстрілами, перебіжками діставатися будинка та збирати необхідні речі.
«Найважче для нас було навіть не залишитися без роботи, а не мати змоги допомагати та наближати Перемогу. Тож перше, що ми зробили, — влаштували розпродаж прикрас із наявності та перерахували частину коштів “Культурному шоку”, харківським волонтерам. Коли почали потроху працювати й донатити — ніби камінь із душі спав. Я дуже здивована, та покупців достатньо: ми за тиждень розпродали все, що зробили у Харкові, та розпочали нову колекцію.
До війни ми виготовляли тиражовані прикраси, надавали ескізи. Вручну робили лише елементи. Аби запустити прикрасу в тираж, треба витратити тисяч п’ять, поки вона почне окупатися… Тож я вирішила, що краще все робити руками. Ти береш шматочок воску, обробляєш, він стає срібним — і тоді можеш створити все, що забажаєш», — Анна із захопленням описує процес перетворення матеріалу на срібну прикрасу.
І хоча прикраси не найпопулярніші товари під час війни, замовлень подружжю ювелірів вистачає. Майстри працюють майже без вихідних, аби вручну створювати нові вироби.
«Одна клієнтка з Харкова написала: “Я зараз у вас скуповую все, бо не знаю, що буде завтра. Нас кожен день обстрілюють, і якщо я хочу прикрасу зараз — я її купую”. Більшість людей саме так і думають, тож замовлень багато. Звісно, не так багато, як до війни. Але достатньо, аби лишати мінімум на життя, частину вкладати в інструменти, а іншу частину — донатити на ЗСУ.
Ми донатимо від себе. Ми це не афішуємо, це наша сімейна справа. Влаштовуємо розпродажі для закриття якихось конкретних потреб. У мене два брати воюють, я знаю багато людей, які допомагають конкретним військовим. Тож коли знаємо, де найбільше потрібні гроші — влаштовуємо розпродаж і перераховуємо кошти. Покупцям одразу звітуємо, аби кожен міг відчути себе частиною цієї допомоги. На мою думку, це круто, коли ти не просто купуєш прикрасу і підтримуєш малий бізнес, але й допомагаєш людям, які нас захищають», — говорить Анна.
«Для мене кав’ярня — це, по-перше, місце пам’яті, а, по-друге, моя місія»
