Цьогоріч маріупольська журналістка Валерія «Нава» Суботіна видала книгу «Полон» про власний досвід перебування на «Азовсталі», а згодом — у російському застінку. Вона зазначає: зробила це не заради слави, а щоби зменшити кількість питань від журналістів і співгромадян, які по колу питають одне й те ж, щоразу занурюючи у пекельні спогади.
Під час Львівського медіафоруму Валерія озвучила важливі тези. Її співрозмовниця — журналістка Тетяна Трощинська. Жінки говорили про наболіле: інфантильність суспільства, поверхневість медіа у висвітленні болючих тем і про дистанцію, що наростає між цивільними, військовими та колишніми військовополоненими. Ми записали думки журналісток щодо того, як її скоротити.
Дослідити, перш ніж запитати
Якщо у вас є серце — воно тішиться в той день, коли додому з ворожого застінку повертаються наші захисники й захисниці. Утім, «Нава» нарікає: невдовзі суспільна зосередженість розчиняється у вирі подій. Малий відсоток людей прагне дізнатися, що далі: з якими викликами та проблемами стикаються люди, як живуть і що відчувають по поверненню на фронт.
Майже всі колишні полонені — військовослужбовці, і вони повертаються на службу. Їм непросто, коли вони бачать відчужене життя в деяких містах, читають бридкі коментарі в соцмережах.
У ЗМІ, на приватних сторінках колишніх бранців є вдосталь інформації, що переживали люди. Деякі описали страшний досвід у книжках. Перед тим, як вступати в діалог із колишніми бранцями, варто дослідити, що вже є в інфопросторі. Можливо, більшість питань відпадуть і не доведеться ретравматизувати людей.
Не бути байдужими
Скоротити дистанцію допомагає не лише обізнаність, а й активна співучасть. Приблизно дві тисячі захисників і захисниць досі перебувають у полоні. Великою втіхою для них після виходу є знання, що українці на них чекали, за них боролися. Ходили на акції, писали пости в соцмережах, підтримували рідних, яким гірко дається проживання кожного нового дня без найменшого уявлення, що з близькими: чи спали вони, чи їли. Чи живі.
Порада журналістам і психологам
Аби люди не ставили незручних питань колишнім бранцям, перестрівши їх у метро чи на вулиці, — ці відповіді мають звучати назагал. Журналісти, зауважує «Нава», під час інтерв’ю бояться питати про головне: як людина втратила кінцівку, чи застосовувалося до неї сексуальне насилля тощо. Ці теми стають табуйованими, відтак всі вдають, ніби не помічають слона в кімнаті.
Валерія наголошує: пояснювати, говорити, чути про це — нормально. Тільки так можна досягти розуміння. Ще важливо чесно й відверто обговорювати, що відбувається після: чи мають люди одяг, житло, близьких, яким вони потрібні.
Жодна країна світу наразі не має чіткого алгоритму, як працювати з людьми, які пережили подібний досвід. Необхідно навчатися цьому тут і зараз, а не жити з переконанням, що всі відповіді вже знайдено. Єдиного формату спілкування не існує, тут має допомагати емпатія.
Люди, які пережили полон, — не супергерої
З початку великої війни суспільство намагається канонізувати все, до чого дотягується. ЗСУ — сталеві котики, Україна — непереможна, Харків — незламний. На жаль чи на щастя, країну боронять звичайні люди, такі як усі. Харків пережив стільки втрат та руйнацій, що називати його незламним важко. Україна може програти, якщо суспільство не вилізе з теплої ванни переможної перемоги.
Люди, які пережили тортури, втілюють образ сміливої, незламної людини. Безсумнівно, вони дуже сильні, та насамперед вони — люди, про це не слід забувати й треба наголошувати на тому. «Нава» каже: «Я живу, бо не маю іншого вибору».
Не давати порад і не мати стереотипів
Тетяна Трощинська втратила 18-річного сина через хворобу. Вона поділилася болем публічно та неочікувано знайшла великий відгук від людей, які теж втратили близьких. Попри те, що війна в країні триває десять років, майданчика, де люди могли би спільно проживати й проговорювати біль, наразі не сформовано.
Відтак і суспільство не має чіткого розуміння, з чим стикаються люди, які втратили рідних: як вони живуть, що відчувають, чи потребують порад. Дискомунікація і прірва — ось на що перетворюється подальше спілкування. Людина, яка втратила когось, вимушена жити далі: варити каву, купувати одяг, кататися на велосипеді. Не варто малодушно думати, якщо людина транслює назагал позитив — значить, їй не болить.
Адекватна оцінка реальності
Ми живемо в країні, де на вулицях більшає людей, які втратили кінцівки, зір чи слух на війні, людей на візках. Чимало співгромадян мають ПТСР. Це реальність країни, яка надзвичайно дорого платить за свободу. Нам потрібно далі жити разом, справлятися з викликами, створювати комфортний простір для всіх. Окрім русофілів, звісно. Треба вчитися жити в новій реальності, закритися від неї не вийде. Навчатися самим, пояснювати дітям. В інтернеті є багато матеріалів для самоосвіти.
Жалість викликає дискомфорт
«Нава» каже: нині від суспільства є багато жалості, але мало гордості. Заламування рук, умивання слізьми й репетування поруч із захисниками, які пережили полон чи повернулися з гарячих ділянок фронту, — недоречні, м’яко кажучи. Військовим хочеться, аби суспільство їх підтримувало, пишалося ними.
Викиньте з голови іпсошні методички про «похід на фронт — це похід в один бік» чи «я — дружина ухилянта». Це злить, тригерить і відштовхує. Цього поділу не має існувати, адже майже не залишилося родин, яких би війна не торкнулася безпосередньо: хтось воює, хтось дихає волонтерством і жагою бути корисним. А такі тези деморалізують.
Окрема тема — розмірковування, чи можна віддати росії частину територій, яку вона захопила, і підписати акт перемир’я. Спробуйте це сказати, наприклад, захисникам із Маріуполя, Крима, Донеччини чи Луганщини. Але краще не пробуйте: це дуже, дуже погана ідея. Заплачено надто високу ціну, аби думати меншовартісними категоріями.
«Про розкол. Коли їду до побратимів на Лиман, слухаю їх — я надихаюся і продовжую вірити в Перемогу. Але часто те, що говорить цивільне населення, мене злить і ображає. Так не має бути. І чим більше ми будемо говорити, і не лише говорити, а чути, і не лише ту правду, яку собі придумуємо, — відстань буде зменшуватися», — каже Валерія Суботіна.
Говорити, але не нашкодити
Існує думка, що згадки про військовополонених у ЗМІ погіршують ситуацію. Мовляв, обмін — справа делікатна, і якщо про якогось бранця буде багато інформації, за нього можуть попросити більше росіян на обмін, чи якогось командира.
Спираючись на власний досвід, «Нава» каже: називати імена треба. Згадувати про конкретних особистостей, оскільки «Азовсталь» для більшості українців — це «Нава», «Орест», «Пташка», «Редіс», «Тавр» та інші постаті. Оборона маріупольського гарнізону для нас закодована в конкретних іменах, відтак — вона нам ближче.
Так само Валерія радить висвітлювати й тему військовополонених, але акцентувати не на тому, що це сміливі й звитяжні воїни, а що це сини чи донечки, мами та батьки, на чиє повернення дуже чекають.
Ніхто не психотерапевт, окрім психотерапевта
Журналісти не мають брати на себе функції психологів. Це ілюзія, що всі респонденти хочуть виговоритися, — упевнена Тетяна. Виговоритися військові хочуть перед тими, кому довіряють. У журналістів зовсім інше завдання: щоби людина довірила свою історію. Важливо розуміти, що це історія людини, а не оповідь для клікбейта. Водночас — не шукайте в собі месіанства, ви не цілителі. Люди, які живуть із травматичним досвідом, прийшли в напрузі та підуть із напругою. Важливо її не поглибити.
У матеріалі залучені ілюстрації авторів: видавництво «Фоліо», адміністрація президента, Аліка Піхтерева, Дмитро Козацький, «Громадське радіо»,Олександр Солодкий, Генштаб ЗСУ, Дмитро Козацький
