Розмінування є серйозним викликом для України: через велику кількість вибухових предметів на наших територіях, високу потребу в саперах і небезпеку для мирного населення. Та існують різні способи допомогти цьому процесу. На приватному підприємстві у Харкові виробляють черевики-«павуки» — спеціальне протимінне взуття для саперів, яке потрібне й іншим спеціалістам, наприклад, комунальникам, ДСНС-никам, військовим.
Автори подкасту «Станція Держпром» на радіо «Накипіло» Марія Малєвська і Олександр Бринза побували на виробництві «павуків» і з’ясували, що це за спеціальні черевики з ніжками і як саме вони захищають від мін.
Підприємство знаходиться у одній з промзон у межах Харкова. Його керівник, Ігор Єфименко, розповідає, що вже на початку вторгнення запитав себе, що він може зробити:
«Дзвінок мого друга: “Все, почалась війна”. І з цього почалися думки, що ми можемо робити. Це був цілий день передзвонів по нашим співробітникам. Одностайно прийняли рішення, що ті, хто можуть, залишаються, хто не можуть, евакуюють сім’ї. На третій-четвертий день стало зрозуміло, що війна серйозна, пройшов страх, багато працівників переїхали на підприємство, у нас там бомбосховище є. Була мета щось робити, я тоді думав так: або це все розбомблять, або я встигну щось надати, допомогти, поки є така можливість. І це мотивувало виходити на роботу і щось робити корисне. І не зійти з розуму, як кажуть».
Його фірма займалася ресорами — ремонтувала вантажівки. Все, що було на складі, порізали на бронеплити для харківських поліціянтів: вони звернулися по допомогу, бо мали бронежилети низького класу захисту. Далі були саперні лопатки, сокири, шоломи, обладнання для рятувальників та армійців. Ігор Єфименко проводить екскурсію підприємством:
«Це наші нові зразки захисних устілок. Ми з цього починали, спочатку робили металеві, але вони не згинаються, тому ми не змогли їх якісно виготовити. Далі розробки тривають, ми вже працюємо з різними балістичними матеріалами. Це устілка взуття для піхотинця, це підрив ось такої міни, “пелюстки”, її закладали якраз під самий ботинок. Ось який наслідок, її не розірвало. Ми експериментували і дійшли зараз до такого варіанту, готуємо під нові випробування. Тут різні матеріали: і балістичний поліетилен, і кевларовий арамід. Усіх секретів не розповім, коли буде дійсно гарний результат, тоді покажемо. Бо ми не зупиняємо наші розробки, хочеться, щоб вони були дешеві й максимально захищали хлопців».
У невеличкій кімнаті поряд вікна заклеєні непрозорим матеріалом, бо працює й гуде тут усе цілодобово. Це — лабораторія 3D-друку. У кімнаті дуже тепло: працює обігрів, плюс одночасно гуде 45 3D-принтерів. Всі вони друкують однакові пластикові деталі:
— 3D-принтер зараз друкує змінні лапки. Це елемент, який кріпиться до підошви нашого захисного взуття для того, аби він перший брав на себе енергію вибуху і ламався. Він надрукований на межі крихкості, щоби спочатку зламався він, а потім передавалася вже енергія далі на ногу, як бампер у авто — спочатку бампер має зламатися, а не людина, яку він травмує. Оце за таким принципом ми робимо. Воно як розхідний матеріал при підриві, їх можна також зламати, перекрутити і нові поставити. Прийшли ми до цієї технології експериментально, це вже четверта чи п’ята модель.
— Це щоб здешевити, я правильно розумію?
— Це не зовсім щоб здешевити. Коли ми тестували першу модель, це для нас був виклик, бо це для нас не типове виробництво. У нас був тільки оцей принтер, він був у інженерній кімнаті, ми робили різні тестові проєкти на ньому і все. Коли ми зробили перший прототип, ми на ньому надрукували, і при випробуваннях виявилося, що при підриві завдяки цій технології лапки розлітаються на маленькі уламки і не шкодять манекену і так само саперу. І тому ми вирішили масштабувати це виробництво, щоб робити таку лапку, яка при підриві не зашкодить бійцю. Бо перші у нас були залізні, ми пробували, але уламки металу встрягали в гомілку чи ще кудись. Тому якраз пластик був вибраний, щоб убезпечити сапера.
Це вже зараз на місяць на цьому підприємстві — воно називається «Український ресорний центр» — виготовляють 250 пар протимінного взуття. І не встигають обробити всі замовлення — по черевики стоїть черга. Раніше виробництво забирало значно більше часу.
В іншій кімнаті, поверхом вище, кілька чоловіків з різним інструментом. Це вже більше схоже на традиційний виробничий цех: вони збирають всі деталі докупи, в цілісний черевик. Говорить інженер-технолог Вадим Вовченко:
«Це кінцева стадія, складальний цех, сюди потрапляють підготовлені елементи, які хлопці скручують тут, на місці. Багато експериментували, практично кожен тиждень було оновлення версії, як ми це називали. У цілому візуально воно не змінювалося, тільки краще ставало. Кріплення, якісь елементи підгону, заміна пластику, з ніжками багато експериментували. Ось воно все мінялося для покращення. Перший час дуже довго збирали кожен черевик: два черевика на тиждень було, така швидкість. Зараз вже хлопці по 17 пар на день — при хороших обставинах, коли все в наявності, ніхто не захворів, не пропустив. Така ціль і була — збільшити обсяги виготовлення черевиків».
Над створенням протимінного взуття власник компанії Ігор Єфименко замислився після того, як його родичеві після деокупації Балаклії відірвало ногу. Розробляли черевики зо пів року. Навесні провели перші випробування на полігоні, заклавши під манекен два види вибухівки. Зараз цей манекен стоїть в одному з приміщень фірми. Ігор Єфименко показує, що сталося із манекеном:
«Це наш випробувальник, манекен, Валера ми його назвали… Ми його вдягнули, екіпірували в нову форму, в нього одягнуті підштанники, труси, шкарпетки, бронежилет, автомат, каска — так, як треба екіпірувати, максимально. Взутий він був у наші перші тестові черевики, це якраз був прототип. Він залишився у нас для історії.
Ось це випробування було після підриву міни ПФМ-1, це “Лєпєсток”, зелененькі такі. Що трапилося? Підірвалась міна, відлетіли передні дві лапки, вони були на оцій нозі. Нога ціла, ботинок цілий. Тільки дві лапки зламалися, навіть чаша витримала, розсіяла вибух. Ми розраховували на цей результат, але пішли далі і вирішили випробувати його більш потужними мінами, такими як ПМН-2, там 100 грамів вибухової речовини, і ПМН-1, там 200 грамів вибухової речовини. Підірвали спершу ПМН-2, і було видно, що відлетіли лапки, навіть і задні розкришились, але воно розлетілось на такі уламки негострі, і чаша на труху перетворилася. Цього ефекту ми і намагалися досягти: щоб воно не було вразливим і в пил розліталось.
Який був ефект від вибуху міни ПМН-2 та міни ПМН-1 — розірвало вже штани якимось камінцем, це був ефект від хвилі, але взуття також залишилося цілим, манекен залишився з ногами. І ми дуже раділи такому результату».
У кімнаті разом із манекеном Валерою стоїть кілька десятків пар готових черевиків — вони готові до відправки замовникам в різні міста України. Кожен черевик важить 3 кілограми, за відчуттями — щось на кшталт ходіння на маленьких табуреточках, ніби до підошви приліпили стільчики на чотирьох ніжках. Пересуватися не легко, але цілком можливо. Кожну пару перед відправкою випробовують, опускаючи на черевики мішки з цементом: загальна вага — 250 кілограмів.
Зараз у цих черевиків вже є сертифікат Міноборони і навіть натівський код, каже очільник підприємства Ігор Єфименко. На питання, чи складно було отримати, Ігор дістає смартфон і показує свій TikTok:
«Це я бігаю по траві, вдягнув вироблені нами черевики, показую, як їх зручно носити, стрибати, щоб не було ні в кого питань. Ми запустили в соціальні мережі, TikTok, Instagram і так далі. Завдяки цьому нас побачив один із командирів третьої штурмової бригади, підписався, дав рекомендацію, і так нас побачили Сили підтримки ЗСУ. Вони подзвонили на наш кол-центр, сказали: “Ви виробники? Привозьте показуйте, що ви там зробили”. Ми поїхали до Києва, привезли зразки, пройшли комісію і зареєстрували їх навіть у штатно-табельне озброєння. У нас є сертифікат в Міноборони, ми отримали код якийсь натівський, кодифікація так звана».
За ці майже два роки Ігор Єфименко повністю перелаштував своє виробництво. Зараз усе, що вони роблять, спрямоване на допомогу війську, рятувальникам, саперам.
«Я вважаю, якщо наше підприємство може зробити щось корисне, воно обовʼязково повинне це зробити. У мене один із дідусів був військовий, полковник, танкіст, можливо, це дало якийсь відголосок сьогоднішній нашій роботі. Я не хочу віддавати нашу землю і дуже-дуже болісно сприймаю те, що зараз відбувається. Я дуже хочу, щоб ми перемогли. І якщо ми можемо щось зробити, ми повинні це зробити».
