У новинах регулярно з’являються апдейти про штурми окупантів на Бахмутському напрямку. Будні наших військових під постійними обстрілами перетворюються на статистику в стрічці.
Марія Малєвська і Олександр Бринза привезли репортаж з Донеччини, щоби перетворити сухі формулювання про «наступальні дії» на живу історію з фронту. Поговорили з артилеристами про ожеледь і обстріли росіян, побували на стабпункті, коли швидка привезла поранених, і познайомилися з відомим пластичним хірургом, який став бойовим медиком.
Дороги вкриті склом — як у Харкові, так і на Донеччині страшна ожеледь та дощ. Пересуватися вкрай важко навіть просто вулицями прифронтових міст, а на фронті, у лісах та полях, ще складніше.
На позиціях артилеристів 17-ї окремої танкової Криворізької бригади імені Костянтина Пестушка зустрічає офіцер, якого звати Дмитро:
— Екіпажам дуже важко зараз. Це все впливає на швидкість відкриття вогню, бо поки розмаскуєш гармату, пока наведешся… Дуже слизько, опади, та і люди взагалі важко переносять таку погоду. Нові позиції теж важко облаштовувати, тому що грязь, сніг, слякоть, все вручну в основному робиться, і важко зараз по такій погоді. На нашому напрямку останній місяць вони дуже активізувались, у них є певні невеликі успіхи. Продовжується історія початку весни цього року, коли вони тупо піхотою, людьми стараються задавити якось, видавити наших з позицій, взагалі не жаліючи людей. Біля них снаряди падають, лягають, вони все одно йдуть вперед. Не знаю, про що вони взагалі думають.
— Хто там проти вас стоїть, чи знаєте?
— Різні підрозділи, я так розумію, там і «вагнер», і регулярні війська. Конкретно важко виділити когось одного.
Бахмутський напрямок увесь цей рік, що минає, — один із найскладніших. Артилеристи 17-ї танкової тут від весни, вже 9 місяців. Вторгнення підрозділ зустрів у цих краях, далі були запеклі бої на Луганщині, звільнення Харківщини та Херсонщини, й ось — знову околиці Бахмута.
«Трошки змінився наш підхід до роботи. Ми почали більш ефективно використовувати боєприпаси, в плані відправляти лише з дронами, з коригуванням, чітко по цілі. Просто так стараємося їх не вистрелювати, без спостереження. Змінились трошки вимоги до маскування позицій, до протиповітряної оборони, тому що дуже багато зʼявилось різних дронів-камікадзе у них, і в цьому плані робота стала на порядок важче. У противника зʼявляються нові технічні засоби розвідки, все більше різних «Орланів», «Ланцетів», і це висуває високі вимоги до маскування позицій».
Тут, під Бахмутом, увесь час чутно артилерійські дуелі: росіяни працюють великими калібрами, намагаються викрити позиції сил оборони. Розповідає Денис — він служить артилеристом уже 6 років:
«З різних калібрів вони працюють, іноді бувають навіть 155-ті калібри. Багато пташок у них, вони літають, зрисовують позиції, потім обстрілюють нас».
Усі шість років служби Денис працює на самохідній артилерійській установці «Гвоздика» — це 122-й калібр.
«Мотивація моя — сім’я, вдома чекає. У мене жінка Наталія і син маленький, півтора роки, Артьом. Ну, щоб все добре було і щоб він не знав, що таке війна».
Їхня «Гвоздика» увесь час ретельно замаскована, але щойно надходить команда «до бою», хлопці усі разом кидаються розкривати установку й займають місця всередині та ззовні.
Відпрацювавши, артилеристи мають знову все ретельно замаскувати, навіть якщо нова команда «до бою» буде за 10 хвилин. Лишати установку розкритою — підставити під вогонь і техніку, і себе. Пояснює Дмитро:
«Зараз дуже велика кількість різних спостережних дронів у противника, які дають дуже гарну якість картинки. Якщо нехтувати маскуванням, то позиція одразу буде виявлена, сюди або прилетить «Ланцет», або почнеться артилерійський обстріл. Ну, і можна втратить техніку, людей, нічого гарного з цього не вийде».
Пересуватися вузькими стежками біля вогневої позиції ледь вдається — тут, за містом, ожеледь ще більша. Здається, простіше відразу сісти і зʼїжджати, як діти з гірки. Один із артилеристів у перебіжках між укриттям та самохідною установкою втрачає баланс й опиняється на землі. Побратими допомагають Романові підвестися:
— Романе, я бачила, ви щойно впали.
— Ну, то нічо страшного, буває.
— Як ви за таких погодних умов взагалі пересуваєтеся, наскільки це ускладнює вам роботу?
— Ускладнює, та а шо робить, треба воювати. Бо хлопцям там в піхоті набагато тяжче, ніж нам. Так що у нас непогані умови, нормально працюємо. Ми їхній щит, ми прикриваємо їх, коли ворожий окупант лізе. Вони передають дані, і ми лупимо, відганяємо.
— Чи багато зараз лізуть, чи багато доводиться відганяти?
— Та ми ж не бачимо нашу роботу. Ми стріляємо, а там уже потім нам розказують.
Стабілізаційний пункт 93-ої бригади «Холодний Яр» теж знаходиться на Бахмутському напрямку. Місця розташувань таких стабпунктів суворо втаємничені, з вулиці ви не здогадаєтеся, що в цій невеличкій будівлі взагалі вирує життя: ззовні всі вікна темні, навколо — тиша.
Та всередині завжди людно: працюють медики в умовах щільної світлоізоляції, закривши зсередини вікна непрозорими матеріалами, а швидкі з передової підʼїжджають сюди тихо, без мигалок.
Координатор стабпункту Віктор Родін проводить невелику екскурсію:
«У нас п’ять столів, скажімо так, робочих. Один стіл — це для вкрай важких, хоча біля всіх столів є апарати вентиляції легенів, слідкування за життєвими функціями організму. Але ми використовуємо два столи, якщо є важкі поранені, а всі інші — для більш легких. Ліки, перев’язувальний матеріал всі укладені, упаковані однаково. Тобто до якого б стола ти не підійшов, ти знаєш, де що лежить. І це дуже допомагає в роботі: підійшов, не треба шукати десь щось, біля кожного столика все однаково складено».
Виявляється, Віктор Родін — відомий у Запоріжжі й не тільки пластичний хірург, має власну приватну клініку. І до 24 лютого у нього були здебільшого пацієнтки, а спеціалізацією були груди, носи, повіки, ліпосакції. Зараз — мінно-вибухові та скалкові поранення і переважно пацієнти.
— Основна маса хлопців — це кремені. Ну, що покурить хлопці просять — це, мабуть, завжди так. Коли хлопець вже розмовляє, прийшов до тями, ти питаєш у нього: «Як почуваєшся, тепло?». Каже: «Та добре і тепло, я як вдома». Жарти бувають чоловічі, їх дуже не розповіси на камеру, але шуткують хлопці. Характер поранень майже не міняється: це мінно-вибухові травми, частіше за все кінцівок, але також є і поранення черевної порожнини, грудної.
— Чи бракує вам фахівців, анестезіологів? Восени, принаймні, казали.
— Ні, зараз фахівців у нас вдосталь. Ми маємо майже три повноцінні хірургічні бригади: три анестезіологи і шість хірургів.
Кілька годин проходять у повній тиші. Медики — хто прибирає, хто читає, а хто спілкується із рідними у соцмережах, але всі на робочих місцях. Біля кожного з ліжок, вкритих фольгою, сидить той, хто надаватиме на цьому ліжку допомогу. Фольга — це для теплоізоляції, бо через крововтрату людина мерзне. Поряд на стільчику, теж вкритому фольгою, міцно спить кіт Прохор із подраними вухами. Десь чубився.
Без жодних попереджень по рації, криків або сирен до входу підʼїжджає закамуфльована швидка. Бойові медики привезли з передової двох поранених.
Один поранений — худорлявий темноволосий чоловік, він вже без одягу. Постраждалий при тямі, стійко переносить всі маніпуляції, лікарі колють йому сильне знеболювальне, перевіряють внутрішні органи, хірург Віктор Родін підозрює перелам:
«Це мінно-вибухова травма, множинні осколкові поранення, можливо, перелом колінного суглоба. Ми запідозрили це, тому що поранення в області колінного сустава, але це вже буде точно відомо в шпиталі. Буде рентген, обстеження, можливо, МРТ зроблять саме колінного суглобу і вже зрозуміють. Незважаючи на те, що доволі багато, але пошкодження дрібні».
Чоловіка вдягають у футболку та штані — це одяг, який до стабпунктів тоннами привозять волонтери, адже всі однострої з поранених зрізають.
— Що з вами сталося?
— Скиди прилетели. Один з «вогом», а другий з гранатою. І вийшло те, що з «вогом», — заднє і бокове, а граната — зпереду. Не встиг сховатися у бліндажі.
— Як вас звати і скільки вам років?
— Олексій, 46. Вилікуюсь — і назад.
— Вдома знають, що ви тут? І чи встигли ви повідомити про поранення?
— Вдома знають, що я у відрядженні, а про поранення ще не знають. Мамка старенька, краще не знати.
Олексій, поки чекатиме подальшої евакуації до шпиталю, встигне розповісти, що він із Балаклії, пів року пробув в окупації. А як містечко звільнили, вони з сестрою пішли до війська. Третя їхня сестра — у москві. Вони не спілкуються від лютого минулого року.
На сусідньому ліжку — 33-річний Іван, він із Нікополя. Все обличчя та очі у нього — у частках порохової речовини.
— Що з вами сталося, розкажіть?
— Як бачите, робота. Трошки схопилися с цими так званими орками.
— Що це за обстріл був?
— Гранати, «воги». Десь годин 5 скидали.
— Коли ви дістали це поранення?
— Вчора.
— І оце ви тільки потрапили сюди?
— Не дали змоги госпіталізуватися.
— Ви намагалися евакуюватися, а вони обстрілювали?
— Звісно. «Воги», термобари, гази. Ну, артилерія теж працює, але принаймні зараз поменше. В основному в них багато дронів, квадрокоптерів, так шо вони з успіхом скидають їх.
— Просуватися на вашій ділянці не намагаються?
— Ну, заходять групами періодично, та поки більше вони намагаються з Бахмуту пройти до Часіка, ну, і Авдіївка.
Їхній побратим, якому було 50 років, загинув. Іван зізнається про це вже перед прощанням — його та Олексія забирають до шпиталю. Хірург Віктор Родін каже, ці двоє — цілком типові нині пацієнти фронтових стабілізаційних пунктів: множинні скалки у тілі та мінно-вибухові травми:
«Це середні, це не важкі. Тільки через те, що багато поранень, багато скалків. Це все загоїться, все буде добре. Я вважаю, що хлопці, якщо перелома нема, через нетривалий час стануть до строю».
Жінки на передовій. Історія Вікторії на псевдо Руна
Аеророзвідка 24/7 і квадроцикл для поранених. Як воює 225-й штурмовий батальйон під Бахмутом
