На деокупованих і прифронтових територіях мешканці часто не мають доступу до базових сервісів, які для нас є нормою. Там закриваються аптеки й амбулаторії, не функціонують банкомати чи соціальні установи, не курсує навіть громадський транспорт — бо небезпечно, бо обстріли і міни.
Саме тому в гуманітарної місії «Проліска» існує проєкт соціальних перевезень, який вони запустили на Донеччині й Луганщині ще кілька років тому, до повномасштабного вторгнення. Зараз безкоштовні автобуси курсують територією восьми регіонів, де відбуваються бойові дії.
Марія Малєвська і Олександр Бринза привезли репортаж про соціальний рейс з Козачої Лопані в Харків і про життя у прифронтовому селищі.
Щосереди о 8 ранку з центру Козачої Лопані ось уже півтора роки — відтоді, як селище звільнили — вирушає соціальний автобус.
Люди сходяться з пів на восьму. Утім, зупинка порожня, чекають транспорту поряд в укритті: у 50 метрах звідси днем раніше прилетіла російська керована авіабомба. Цей майданчик, колись жвавий торгівельний центр селища, тепер спорожнілий і вигорілий.
Сюди було вже не одне влучання. Після одного з обстрілів, ще минулоріч, закрилася єдина аптека — підприємці не захотіли більше вести тут справи. З тієї ж причини не працює тут більшість магазинів.
Вже цієї зими і вже вдруге під обстріл потрапила тутешня амбулаторія. Будівлю зруйновано, медики працюють тепер у бомбосховищі.
Говорить керівник гуманітарної місії «Проліска», яка запустила в Козачу Лопань безкоштовні автобуси, Євген Каплін:
«Це одне з прифронтових сіл з обмеженим доступом для цивільних, які там зареєстровані. Село стоїть на кордоні з російською федерацією, воно знаходилось в окупації, було деокуповане, і на даний момент знаходиться під постійними обстрілами. До війни туди ходив регулярний транспорт, близько 7 тисяч людей мешкало, наразі десь 1700 населення. Це доволі велике село, і в ньому немає доступу до основних сервісів. Людям треба в аптеку, треба базар, банк, магазин, більшість пенсію отримують через картки «Ощадбанку» або «ПриватБанку», 70% банкоматів немає в селі. Перевізники вийшли, залізнодорожна станція перестала функціонувати, найближча працює зараз у 8 кілометрах від Козачої Лопані.
Регулярні перевезення запустити неможливо, бо, по-перше, треба знайти перевізників, які погодяться, по-друге, більшість населення складають пільгові категорії, тобто пенсіонери. І по-третє, щоб зробити це офіційно, владі потрібна довідка від ДСНС про те, що дорога є безпечною для пересування. Коли керівник Дергачівської громади звернувся до нас по цей тимчасовий місток після звільнення Козачої Лопані, він сказав, що довідку ДСНС не дає, тому що кожен день прилітає в цю дорогу, і сказати, що вона є абсолютно безпечною для пересування, неможливо».
70-річна Галина Деміденко поспішає на автобус — вона живе на краю Козачої Лопані, тому, що ближче до росії, кілометрах в трьох від кордону. Пані Галина показує вікна та паркан: їхній будинок побило, коли селище обстріляли з гвинтокрила з території бєлгородської області — їхньої з чоловіком батьківщини.
Народилися вони з чоловіком у 20 кілометрах звідси, у селі байцури бєлгородської області. Раніше пані Галина працювала у Харкові й щодня їздила на роботу електричкою. Тепер вони сюди не ходять: небезпечно через обстріли. Під час окупації на тутешньому вокзалі була катівня, кількох мешканців Козачої Лопані досі шукають.
Пані Галина — вже в автобусі, він повний ущерть. Аби поїхати до Харкова, мешканці мусять записатися заздалегідь. Каже, що везе картоплю своїй свасі — та на пенсії, має інвалідність:
«Тому що дорога картошка, мінімальна пенсія, вона ж далеко не той… А такочки мені в аптеку треба, і купить по мєлочам іще, дєдушка дав завдання на телевізор купить приставку якусь. Не в кожного ж достаток єсть, щоб поїхать до Нової Козачої, це пішки 5 кілометрів, не кожен же ж дійде».
Пані Ірина, яка теж їде сьогоднішнім рейсом, розповідає, що таксі від Козачої Лопані до Нової Козачої коштуватиме 50 гривень, 100 — якщо викликаєш додому. Скільки коштує таксі до Харкова, мешканки не знають. Кажуть, це більше ніж їхні пенсії.
Після деокупації у Козачій Лопані стало не набагато тихіше. Хоч росіяни і не йдуть зараз на прорив кордону, обстрілюють регулярно. Українські вояки кажуть, цю місцину ворожа армія інколи використовує як полігон для навчання курсантів.
«Прилетіло до нас дві ракети, з самольота пущені. Я таких ще не бачила. Весь сніг був у пилу, чорний до невиносімості. Просто чорнота лежала, згоріла на вокзалі машина… І у нас був магазінчік “Зелений світ”, він пошкоджений навпроч!».
Їдуть люди, здебільшого, щось придбати у місті, або до лікарень, до пенсійного фонду, скористатися банкоматом — перелік потреб тут такий само, як і у подібних прифронтових населених пунктах, наприклад, Донеччини. А Олександр, чоловік років 55 на передньому сидінні, їде в донорський центр. Говорить, що їде автобусом вперше, бо хоче здати кров — для ЗСУ або постраждалих у Харкові.
Зараз такі безкоштовні автобуси ходять і на Херсонщині, і на Сумщині, й на Запоріжжі, загалом охоплюючи зо пів тисячі населених пунктів та 130 тисяч населення. Говорить керівник гуманітарної місії Проліска Євген Каплін:
«Саме цей рейс з Козачої Лопані попадав під обстріл, було пошкоджене скло в автобусі. Добре, що не загинув ніхто і не постраждав, тому що приліт був дуже поряд. Слава Богу, не було випадків наїзду на міни. Ми контролюємо, щоби на тому маршруті, який прописаний на карті, використовувалися виключно дороги з твердого покриття. Треба розуміти, що це прифронтова зона, і стріляють майже всюди. Ми ж не їдемо з мирних населених пунктів, ми їздимо там, де була деокупація, або там, де зараз лінія фронту. Там, де регулярні перевізники, власне, через це і вийшли».
До Харкова рейс прибуває близько дев’ятої. Водій чекатиме своїх пасажирів чотири години й потім повезе назад. Звати водія Володимир Бондаренко:
— Не побоялися ви на такий маршрут?
— Я був в окупації, я вже нічого не боюся. Це не так страшно… воно раз страшно, а потім уже не страшно.
— А де саме були в окупації?
— Харківський район, село Веселе. Коли росіяни зайшли, ще не так було. А коли зайшли Луганськ-Донецьк, чмобікі, мобікі, як їх називають ще, от вони беспредел устраювали конкретний. Машини забирали у людей, грабували дома, все було.
Володимир каже, цей бусик, який сьогодні на рейсі, теж має власну історію: директор цієї фірми-перевізника встиг вивезти майно з Маріуполя й тепер працює на контрольованій території.
Гуманітарна місія «Проліска». Як відбувається медична евакуація з прифронтових територій
Циркуни: як живе передмістя Харкова. Фоторепортаж
Селище на Харківщині, де живуть лише кіт і пес. Фоторепортаж із Питомника
