За останні 15 років батьки-вихователі Олексій та Олена Курбатови із селища Пісочин Харківської області виховали 15 прийомних дітей. Зараз у їхньому дитячому будинку сімейного типу (ДБСТ) перебувають ще вісім. Але через війну родина змушена була розділитися.
24 березня, коли Пісочин почали сильно обстрілювати, подружжя вирішило рятувати дітей та виїхати за кордон. Вирушили вони всі разом. Проте одному прийомному сину нещодавно виповнилося 18 років, і його не випустили за кордон. Тато не зміг залишити хлопця самого, і вони повернулися додому. Олена з вісьмома прийомними дітьми виїхала до Німеччини.
За ці півтора року частина тих, хто виїхав з мамою, так і залишаються за кордоном. А трьом хлопцям виповнилося 18, тож вони вирішили повернутися до України. Між тим тато взяв на виховання сімейну групу з трьох інших дітей. Тепер він виховує нових «малюків», як він їх називає, самотужки.
Як родина справляється із новими викликами зараз та як взагалі їм вдалося дати стільком дітям путівки в життя, нам розповів Олексій.
«До війни ми жили як звичайна родина: дружина більше з дітьми, я — на роботі. Працюю в одній відомій тютюновій компанії. А у вихідні багато часу проводили разом, відпочивали. Тепер нам усім дуже важко. Ще до війни, коли ми з Оленою знали, що випустимо старшеньких, подавали заявку, щоб ще прийняти дітей до родини. А вийшло бачите як: дітей нам знайшли, та прийняв я їх тут сам. Тепер ростуть у мене троє діточок: 6, 10 та 14 років. Добрі вони такі, слухняні, бігають, “папкають”. І четвертий мій старшенький випускник мешкає поки що в мене. Він уже знайшов хорошу роботу, але житла не може знайти.
Якщо буде можливість, то я візьму ще дітей, бо зараз у нашому ДБСТ є два місця. Але не поспішаю, бо тепер я тут сам. Усі 15 років моя Олена була головною організаторкою побуту, а я завжди на підхваті. Лише тепер по-справжньому відчув, як це: самому оформляти, готувати, прати, вчити, ростити трьох дітей. Потрібно підтягнути свої професійні якості вище, аби взяти ще дітей. Я переконаний, що діти мають зростати тільки в родинах».
Думали прийняти трьох дітей, а взяли одинадцять
Такі переконання в Олексія з дитинства. Коли йому було чотири рочки, він на короткий час попав до санаторію, і специфічні враження залишилися на все життя.
«Батьки купили мені дорогу путівку, думали, у санаторії мені буде добре. Та коли я потрапив туди, незабаром почав менше спілкуватися, говорити, а потім — зовсім замовк. Я часто стояв біля вікна і дивився в далечінь, хотів побачити знайомі обличчя. Вихователям не завдавав клопоту: стоїть собі дитина, мріє.
Мій одяг поміняли на якусь сукенку, мабуть, іншого одягу не було. А згодом сестра, старша за мене на дев’ять років, помітила, що зі мною щось не так. Вона розповіла мамі, і того ж вечора мене забрали, попри путівку. Вважаю, саме ці спогади викликали в мене бажання вже у дорослому житті дати сім’ю якомога більшій кількості дітей».
15 років тому в Курбатових все йшло як по маслу: вони ростили біологічну доньку, мали хороші роботи, великий будинок, автівку. Але їм хотілося жити більш наповнено, ніж просто у своє задоволення. А тут ще старша сестра Олексія організувала ДБСТ. Подружжя часто навідувало його та допомагало сестрі. Поволі зростало бажання прийняти дітей і до власної родини.
Якось Олексій під час відвідування інтернату в якості благодійника познайомився з дев’ятирічним хлопчиком. Той заспівав-станцював і міцно зачепив серце чоловіка. Хлопець мав рідного брата, тож довелося брати обох. Та це був лише початок!
«Коли ми звернулися до служби соціального захисту дітей, ті подивилися наші умови та запропонували взяти більше. Спершу ми не погоджувалися, але пізніше, коли спробували свої сили, організували ДБСТ на десятеро дітей. Та був час, коли одна дитина ще була під опікою. Тобто всього 11!».
«Після інтернатів вони зовсім не знають, як жити в соціумі»
Жодну дитину, яку батьки-вихователі брали з закладів, не оминули проблеми зі здоров’ям. Іноді діти були дуже запущені, бо рідні батьки ними не займалися. Тож реабілітувати малечу доводилося Олексію з Оленою.
«Одному з наших перших хлопців хоча й було шість років, але він майже не міг ходити, ніжки роз’їжджалися. То вчилися разом. Ще була дівчинка з енурезом у 17 років: скільки ліків, скільки зусиль ми докладали, щоб допомогти. Хоча у ранішньому віці з цим було б набагато легше справитися.
У кожної дитини були проблеми зі шлунком, із зубами: може, в інтернаті й лікували щось, проте не сильно. Ми у всіх своїх дітей лікували хвороби хребтів, остеохондрози, вдома багато займалися вправами. Як хребет не в порядку, то і нервова система даватиме збій».
Запущений психологічний розвиток теж спостерігали майже в кожної дитини. Виправити це допомагали спеціалісти та важка праця.
«От зараз у мене дівчинка: у десять років їй потрібно йти до 5-го класу, але вона має рівень 2-го. Читати навчилася по складах, рахувати — рахує, але суто по пам’яті, тобто вона завчила порядок цифр, але не розуміє, до чого вони. Я винайняв учительку, аби з нею займалася, і дівчинка вчилася працювати. Причому намагаємося зробити так, щоб їй це стало в радість, а не сприймалося як покарання, що вона змушена займатися на канікулах.
Так само її шестирічний брат: хлопчик закінчив 1-й клас, але тільки зараз читати навчився, дякувати, знову ж таки, роботі зі вчителькою. Старшого візьмемо: мовлення сильно порушено. Щоби це виправити, діти вже пів року займаються з логопедом і психологом».
Одним із головних завдань Олексій вважає підготовку дітей до життя в соціумі. Бо часто вони не мають для того навіть елементарних навичок.
«Дітей потрібно вчити всьому: як розчісуватися, як складати одяг, як за собою доглядати та як взагалі жити в родині. Вони всі з великим “багажем”, іноді в голові не вкладалося, що дітям довелося пережити. Але після інтернатів вони зовсім не знають, як жити в соціумі, що робити зі своїм життям. А коли поживуть у нас, починають розмірковувати: “Я хочу будинок”, “А я — завести сім’ю”, вони міркують, ким стануть, як будуть на те заробляти, скільки хочуть дітей. І мене тішать такі думки».
Розпорядок дня, обов’язки та традиції в родині формують діти
Здавалося б: як же справитися відразу з десятьма, якщо вони не знають ані як організований побут, ані як будувати стосунки в нормальній родині. Але Курбатови переконані, що такі речі крок за кроком формуються самі собою, якщо наштовхнути дітей на правильні рішення своєчасно.
«У нашій родині розпорядок дня, розподіл обов’язків формують самі діти. Вони швидко розуміють, що потрібно робити, аби було добре. Просять картопельки з м’яском чи вареників — то картопельку, цибульку потрібно почистити, а вареники — наліпити. За кухню раніше Олена відповідала, взагалі головне навантаження було на ній. Але все робиться із залученням дітей. Ніхто з них не хоче носити брудне, сідати на мокре — то підказуєш, що потрібно речі віднести у прання, лаву протерти сухою ганчірочкою, і так поволі до всього привчаєш. Із чоловічими інструментами я хлопців навчив працювати».
А от щодо того, як відмічати свята, хлопцям і дівчатам і підказувати нічого не треба. Особливо на дні народження та Новий рік.
«Їм то у велике задоволення: готуватися, наряджати будинок. А ввечері 31 грудня всі розбіглися по кімнатах, наряджалися, дівчата макіяж робили та наказували: до кімнат нікому не заходити! Але до того, як почнеться вітання президента країни, вони вже всі за столом, нас обов’язково вітають. На дні народження ми завжди о восьмій вечора сідаємо за стіл, подається торт, і кожна дитина бажає імениннику те, що йде від душі».
За роки роботи жодна дитина не вийшла з цієї родини без помітного успіху в розвитку. Хлопці та дівчата поступили вчитися і здобули пристойні професії, які тепер годують їх: кухар, зварювальники, тренер тощо. Усі діти в навчальному плані сильно підтягнулися. Але і сам батько завдяки дітям навчився записувати аудіоказки та дитячі пісні.
«Діти люблять співати, щонеділі ходили на вокал. Я брав пісні, які вони співали в караоке, перероблював слова. Я ще на гітарі грав, то на дні народження міг щось своє родині заграти. І те, що дітям найбільше припадало до душі, вони потім співали».
Спочатку Олексій просто читав казки дітям. Проте деякі з них йому не подобалися.
«Наприклад, коли хлопчик-мізинчик вбиває дітей: навіщо така казка? І часто у казках можна зустріти такі жорстокі моменти. Тому спочатку я частково щось переробляв, а згодом і власні казки почав придумувати».
Тут можна прослухати аудіоказку від Олексія.
У Німеччині живеться дуже важко
Поки Олексій хазяйнує вдома з новенькими, Олена весь цей час бореться за виживання у Німеччині з п’ятьма дітьми, яким 9, 12, 16 та двом по 17 років. Тато каже, що його родині Німеччина зовсім не здається Раєм. Наприклад, Олена довго не могла знайти більш-менш пристойне житло.
«Вони й у спортзалі жили, і з сирійцями. Зараз їм нібито надали гуртожиток для проживання, який стояв незаселений. Спочатку в них було багато кімнат, але наразі він інтенсивно заселяється. Там скільки метрів квадратних належить надати людині, стільки й буде. Навіть якби я туди зараз намагався заселитися, не дозволять. Все досить суворо».
А ще родина докладає багато зусиль, аби впоратися з німецькою бюрократією.
«Складність, наприклад, полягає в тому, що діти мають різні прізвища. А там документи на літеру «А» оформлюють в одному районі, а на літеру «К» – зовсім в іншому. У нас діти обслуговуються в трьох різних районах. Якщо на один час призначають зустріч — як це вирішити, коли машини немає? І щоразу потрібно знайти людину, яка зможе допомогти перекласти папери».
Є проблеми з медициною, бо записи до лікарів лише заздалегідь, а на швидку допомогу, навіть коли сильно болить, не завжди варто розраховувати. Суворими батько вважає правила щодо відвідування курсів німецької мови, щодо спілкування з соціальними працівниками…
«Зовсім не Рай там, як багато хто думає, а дуже важко. Проте дружина цінує те, що їм дає Німеччина, бо головне — це безпека. Тому повернуться вони тоді, коли російські ракети назавжди перестануть літати над нашим будинком».
Раніше ми повідомляли, що українських біженців поменшало у Німеччині та Польщі.
Наостанок Олексій Курбатов на наше прохання дав кілька порад тим, хто хотів би прийняти дітей в родину, та має сумніви, що впорається.
«Якщо людина відчуває в собі сили взяти дитину до родини — це потрібно робити. Так, завдання це нелегке, треба дуже ретельно вивчати інформацію і про заклади, з якими доведеться співпрацювати, і про дітей. Та коли щось не вмієш, не треба боятися — навчишся. Раджу щільніше співпрацювати зі службами, фахівцями, вони часто можуть допомогти.
І зараз не те, що раніше. Зараз якщо люди хочуть організувати ДБСТ, то і будинки дають повністю обладнані, буває, що автівки дають. Допомагають благодійні організації. Навіть цілі містечка будують заради таких сімей. Нам дуже допомагали не раз у різних напрямах, і місцева влада теж. Нещодавно от місцева влада разом із Фондом Олени Зеленської подарувала нам пральну машинку та сушарку, бо наші старі зносилися та вийшли з ладу.
Тож не бійтеся залишитися самі, без підтримки. Адже ми, дорослі, маємо робити все, аби діти не були розподілені до дитячих будинків та інтернатів».
Матеріал підготовлений у рамках проєкту ЮНІСЕФ в Україні «Турботливі родини для 1 000 дітей», який впроваджує Громадська спілка «Українська мережа за права дитини».
«Маратони бігати важче, ніж літаки тягати». Історія ветерана Романа Кашпура, маратонця на протезі
