Половина Дворічанської громади, за річкою Оскіл, досі окупована. З перших годин повномасштабного вторгнення Дворічна та селища поряд обстрілюються росіянами. Тож не залишилося ані жодної цілої будівлі, ані газу, світла чи води, але досі залишаються люди.
Марія Малєвська і Олександр Бринза привезли з Дворічної репортаж про те, як живе селище і 40-й окремий стрілецький батальйон «Кодак», що понад рік його захищає.
По виїзду з Купʼянська звʼязок стає поганим, на зустріч тепер трапляються лише автівки із хрестами на бокових вікнах — авта сил оборони.
До Дворічної тут недалеко, але навіть у порівнянні з побитим-постраждалим Купʼянськом це селище видається геть спорожнілою руїною. Цього дня небо щільно затягнуте, дрони не літають, отже, майже тихо. При кермі — розвідник 40-го окремого стрілецького батальйону «Кодак» Максим, показує Дворічну.
— Практично знищена, цілих будівель немає, кожний будинок на собі відчув прильоти з того боку. Стріляють по військовим, по цивільним, принципових цілей нема. Селище просто розбирають на шматочки.
— Скільки тут до противника, на околицях Дворічної?
— Метрів 300–350 п’ятдесят.
У будівлю Дворічанської адміністрації російська ракета влучила ще 23 лютого. Але під завалами тут і досі лежать тіла двох загиблих жінок — спецтехнікою заїхати в селище неможливо. Рятувальники намагалися — починаються повторні обстріли.
На узбіччі розчавлена автівка — в неї росіяни влучили з танка влітку, троє людей дістали поранення, один загинув. На сусідній вулиці при дорозі лежать стосом деревʼяні труни, згори — чорний пакет. Поряд — двоє чоловіків.
— Як вас звати?
— Микола Васильович.
— Скільки років вам?
— 82-й.
— Чого не виїжджаєте?
— Рідний край дорогий.
— Так тут же гатять страшенно!
— Зараз трохи втихло. Трошки туди подвинули, на Купʼянськ. А то коли як, тихо-тихо, а тоді стріляють, ховаємось, як встигаємо.
— Що то за труни стоять при дорозі?
— Хтось віз, я думаю, тоді впали і так вони і… зрозуміли?
Три роки тому Микола Васильович поховав дружину. Вона була родом з-під москви, чоловік радіє, що не застала вторгнення. Поряд із ним — ще один Микола, його племінник:
— А ви теж принципово не хочете виїжджать?
— Нє, не хочу. У мене хати нема, але все одно я хочу жити тут.
— А де ж ви живете?
— Коли в погребі, коли флігельок такий маленький є.
На спорожнілій вулиці — заіржавілі дороговкази: до Харкова — 138, до валуйок, це вже росія, — 62 кілометри. До кордону — значно ближче.
Виявляється, що в стрілецького батальйону під землею — ціле містечко. Укріплення бійці вирили у лісі, посеред сосен. Екскурсію проводить головний сержант роти Богдан на псевдо «Махно». Починає з кімнатки з купою карт, компʼютерами та офісними кріслами:
— Це у нас центр прийняття рішень, тут відбувається вся буденність нашого військового життя, тут ми приймаємо рішення щодо відведеної нам ділянки фронту. Сидить тут командир, черговий роти, все тут відбувається. З цього місця іде керування на нашу ділянку фронту.
— Як зараз себе поводить противник?
— На даний момент на нашій ділянці противник окопується, сидить в такій дуже щільній багатоешелоновій обороні, на саме наш участок не проявляє штурмових дій. Думаю, на наступний час теж цього не буде, тому що рельєф, складки місцевості на нашій стороні, і в нас краще положення, ніж у ворога. Єдине що — зараз ворог дуже активно застосовує безпілотні літальні апарати, а також в останній час помічена велика активність FPV дронів-камікадзе. Працюють вони по всьому, навіть по цивільним, тижні 2–3 тому FPV дроном-камікадзе ворог вдарив по цивільній машині. Не так уже артилерія гатить, а більше безпілотні літальні апарати, скиди з дронів і дрони-камікадзе.
Далі Богдан веде показати кімнати, де бійці відпочивають. Під ногами — дошки, на стінах — щільне поліетиленове покриття.
— Дивіться, це в нас такий маленький куток з нашим Васею, він у нас уже як бойовий кіт, втратив вже одне око на війні. Самий бойовий, самий старий кіт.
— Скільки у вас загалом котів?
— Вже більше десяти, це тільки котів. І троє собак. Ну, і мишей дуже багато. А так це в нас такий маленький куточок електроприборів різних, кабелі, зарядки для дронів і все таке. Куточок наших БПЛА-операторів.
Волонтери привозять бійцям матраци, буржуйки, якусь дрібну техніку, все решта — є.
— Бліндаж тут на шістьох, але на даний момент тут живе чотири людини. Комфорт дозволяє нормально спати, ніхто нікому не заважає.
— Наскільки він укріплений від влучань?
— Дивіться, немає таких укріплень, які витримають пряме влучання. Скільки б ти не поклав накатів колод, від прямого влучання якогось снаряду 120-го або 152-го калібру навряд чи спасе. Але зроблено все по технології, тут нормально укріплено, можна спокійно спати. Ми це вже перевірили на собі.
— Ви це все власноруч робили, без техніки?
— Так. Лопатами, все вручну робили. І колоди таскали вручну. Усе, що ви бачите, — це все збудовано руками наших воїнів солдатів. Самі собі робили комфорт цей.
— А якщо говорити про противника, наскільки вони там окопалися?
— Наш противник славиться тим, що вони дуже добре закопуються, дуже добре, це прям кроти, я так би сказав. От ми ведемо спостереження цілодобово, наприклад, ввечері ми провели аеророзвідку на ділянці, там ще нічого не було. На наступний ранок там уже є повністю окопна лінія, вириті траншеї, вже є навіть якісь бліндажі накриті. У них більший ресурс людей, яких їм не шкода, в них якось швидше виходить копати це все. У них є спеціально навчені інженерні війська, які займаються тільки цими укріпленнями, копанням окопів.
Богдан на псевдо «Махно» — з Гуляйполя, багатостраждального містечка на Запоріжжі. Як і більшість бійців у їхньому підрозділі, він прийшов до військкомату добровільно:
«На момент початку вторгнення я був у Польщі, працював в ресторані польської народної кухні барменом. Як тільки дізнався, що почалося широкомасштабне таке вторгнення, я відразу поїхав до України. 24 лютого був на кордоні, нас якось впустили, тому що через всі кібератаки повністю був заблокований кордон, і все заповнювалося вручну, без комп’ютерів. Там в автобусі, окрім мене, було десь до 20 хлопців, які їхали на війну. З Польщі, покидавши роботу, сімʼї, їхали на війну».
У грудні Богданові виповнюється 26 років. До свого дня народження він оголосив збір на FPV-дрони — в них зараз найбільша потреба. Про становище на цій ділянці фронту розповідає його побратим з Дніпропетровщини Микола:
— Так, безпілотники FPV — просто безліч, фаза війни перейшла не на арту, а більше на безпілотні літальні апарати, скиди, камікадзе.
— Але штурмувати тут вони не намагаються?
— Досить складно. Вони теж окопуються, теж стоять в обороні. Ну, я не скажу, шо штурмовіки чи якась спецура.
— Мобілізовані?
— Так.
— З чого здебільшого працюють і коли — вдень, вночі чи не залежить?
— Час не залежить. Взагалі працюють міномети, нещодавно почали працювати з АГС, тобто підійшли трошки ближче. Іноді працює ствольна арта і танки. Зараз гвинтокрили якщо і вилітають, то так, щоб ми не бачили, ми тільки чуємо.
— Чи погода на вашому боці?
— Погода само собою, але тут дуже складна ділянка місцевості, болота, річка, яка дуже буде заважати просуванню важкої техніки, навіть легкої, яка завʼязне. А без неї йти на штурм — це самогубство.
— Тобто щонайменше до весни вам має бути трошки легше?
— Дай бог.
Головну медикиню підрозділу звати Ольгою. Красива жінка з укладкою і соромʼязливою посмішкою каже, що вона вже бабуся, онуку два роки. Ольга зізнається: для тутешніх хлопців вона і лікарка, і психологиня. Вона з Кривого Рогу, в цивільному житті була підземною медсестрою: надавала медичну допомогу гірникам в шахті.
— Найстрашніший день або тиждень від початку вторгнення?
— Коли прорвали оборону, це була Луганська область, і ми розуміли, що втрачаємо людей. 34 було у нас двухсотих і 92 поранених, тоді я перестала їх рахувати, бо це дуже було страшно. У нас там загинули майже всі офіцери, молоді хлопці. І дуже було важко спілкуватися з рідними, бо немає відповіді, що людям казать.
— Вам доводилося повідомляти рідних?
— Так, ми ж у цьому батальйоні були давним-давно, і ми спілкувались до війни. А коли таке трапляється з рідними, немає відповіді.
У бліндажах оборонців є навіть повноцінна ванна кімната з лазнею. Про неї розповів Богдан на псевдо «Махно»:
— Пральна машина, щоб хлопцям попрати свої речі, вода у нас заведена — ми зробили самі собі скважину, купили обладнання, воду підвели, є бойлер, три рази на тиждень у нас повноцінний душ з гарячою водою, душова кабіна. А ще в нас є лазня така маленька. Лазня у нас один-два рази на тиждень, це по бажанню.
— Хто це вигадав все зробити ось тут, під землею?
— Це ідея командира роти — максимально зробити комфорт під землею, щоб, навіть якщо будуть цілодобові обстріли, ми могли собі спокійно тут далі працювати, жити і виконувати функції. У нас тут є і запаси води, і запаси їжі, боєприпаси, все. Ми тут можемо знаходитися, не виходячи, більше тижня спокійно. І працювати автономно. Навіть по світлу в нас є зарядні станції резервні, заряджені, тому нам нічого не страшно.
— Чекайте, а це що над пралкою?
— Це гранатомет одноразовий, АТ4. Усі наші вогневі засоби, ви просто не помітили, розвішані майже в кожному приміщенні. Якщо навіть якесь приміщення вийде з ладу від прильотів, то в нас залишиться ще там якесь озброєння. Ми до цього весь час готові, що можуть буть масивні обстріли, КАБи, ФАБи. Якщо домівки в декілька поверхів не витримують такі вибухи, то, вочевидь, і бліндажі не витримають. Тому в нас розтикано по всіх місцях, щоб завжди зоставалися зі зброєю.
— Якщо раптом обстріл заскочить у вбиральні, тут буде гранатомет?
— Так, ми готові до всього. Навіть якщо, не дай бог, ворог сюди дійде, ми його можемо з любих дверей встрітити мінімум з гранатомета. Так що нехай навіть не заходять.
Аеророзвідка 24/7 і квадроцикл для поранених. Як воює 225-й штурмовий батальйон під Бахмутом
