Вовчанськ сьогодні нагадує місто-привид. Людей мало, дітей майже не зустріти. Вікна адміністративних будівель закладені мішками з піском. Місто розташоване менше ніж за десять кілометрів від кордону з росією. Зайшли сюди окупанти в перший же день повномасштабного вторгнення, а вибили їх торік 13 вересня.
Окупацію та деокупацію Вовчанськ пережив без масштабних боїв, але відкинутий ворог жорстоко мститься. Близькість до кордону дозволяє загарбникам майже щодня гатити по цивільним кварталам із мінометів і артилерії. Військової доцільності в цьому немає, лише жага помсти.
Олексій Харківській, начальник сектору реагування патрульної поліції Вовчанська: Зараз у Вовчанську мало людей, відсотків десять від того, скільки було до війни. Ситуація напружена, у місті тривають обстріли. Ми несемо службу щодня. Морально важко, бо постійно прилітає, і ти дивишся, як твоє місто, де ти народився, руйнують все більше і більше».
Марина Ніколаєва, журналістка: Є впевненість у Перемозі?
Олексій Харківський: Так. Минулого року, коли ми знаходилися по ту сторону річки, дивилися в бінокль, і я бачив рідний дім. Я не сподівався, що ми найшвидше зайдемо сюди. А зайшли, першого ж дня ми зайшли з колегами, прапор на флагштоці дотепер висить на площі. Звісно, сподіваюся на швидшу Перемогу. Хочеться, щоб у найближчі тижні перемогли ми, а контрнаступ дав великий результат. Щоби ми звільнили всю нашу країну, і все це скінчилося.
Поліцейський відділок військові рф обстріляли одним із перших. Наразі правоохоронці тут не перебувають: вони в місті, у режимі постійного чергування.
У жителів Вовчанська, які залишилися, немає відчуття Апокаліпсиса. Вони говорять: ну так, обстріли, але ж не щохвилини. Дивуються, коли харків’яни вважають Вовчанськ містом тотальної евакуації. Мовляв, на заході країни теж не розуміють, як люди мешкають у Харкові, який обстрілюють. А за кордоном не можуть осягнути, як взагалі можна жити в Україні через ракетну небезпеку.
На питання, чому залишаються, місцеві відповідають неохоче: у когось купа домашніх тварин, свої та сусідські, хтось має роботу в бюджетному секторі або ж у торгівлі. Хтось їх вважає русофілами, проте на другу окупацію вони не чекають, запевняють люди: Вовчанськ — прикордоння, але все ж таки Україна.
У магазині:
— Не настільки у нас все погано, що виїжджати звідси потрібно.
— Краще зараз, ніж при окупації, чи гірше?
— Ну, по-перше, морально набагато краще. Коли людина в окупації, як вона може почуватися добре?
— Ну хоча б стріляли не так сильно.
— Іноді «стрілянина» та «морально» — це зовсім різні речі.
Обстріли — не останнє випробування для містян. У часи «дружби» нікого не бентежило, що українській Вовчанськ повністю замкнутий на росію, навіть газотранспортна система. Наразі протягнути українській газ до міста неможливо.
Зимувати людям доведеться без централізованого теплопостачання, говорять у військовій адміністрації, тому нині вже закуповують дрова, пелети, буржуйки. У зоні без газу у Вовчанську та навколишніх селах залишиться понад 12 тисяч людей.
Історія прикордонниці з Харківщини: про службу та родину в окупації
