Харківська архітекторка Ольга Клейтман, яка спроєктувала Саржин яр, у 2022 році разом із командою волонтерів відкрила в місті прихисток для старшого покоління. Його мешканці — літні люди, які втратили житло або рідних через війну. А також покинуті, про яких немає кому піклуватися.
Марія Малєвська та Олександр Бринза відвідали прихисток, щоб дізнатися історії його мешканців та працівників.
Під притулок Ольга Клейтман із командою обладнали будівлю заводського гуртожитка. Щомісяця мають величезні борги, але продовжують розширюватися: у кількох кімнатах на другому поверсі тривають ремонти. Це будуть кімнати для нових мешканців. Говорить голова громадської організації «Крізь війну» Ольга Клейтман:
«Війна мене застала в Колумбії. Коли я дізналась, купила єдиний квиток у Мадрид і полетіла в свою країну. Добиралась довго, 4 дні, вже по дорозі зателефонувала сестрі, вона працює в Microsoft і починала збирати гроші. Ми вже завозили “мавіки”, і тепловізори, і дуже багато всяких приладів нічного бачення, шоломи купували. Ми не думали ні про що, окрім допомоги нашій армії.
Але десь 9 березня я дізналась, що соціальні служби покинули місто, і люди залишились в зачинених квартирах, в розбомблених домах, і їм ніхто не допомагає, не телефонує. І ми вирішили, що це теж наша відповідальність. Ми звернулись до людей з інвалідністю, які по своїх мережах знайшли одне одного. 270 людей у нас було. Ми розвозили їжу, прибирали в них, купували їм ліки, тому що було мінус 15 і великі черги, майже не працювали аптеки у Харкові. За кілька днів ми зрозуміли, що є люди, які потребують цілодобової допомоги, а ми не можемо розірватися і кожному окремо її надавати. Тому ми вирішили орендувати приміщення, нам пішли назустріч, і ми орендували гуртожиток».
У прихистку обід. У коридорі висить великий телевізор — там якісь серіали. Ті, хто можуть вийти з кімнат, їдять сирну запіканку, спілкуються та дивляться телешоу. На столах — живі квіти від дівчат-доглядальниць. Говорить Оксана Винниченко:
— Що найбільше люблять ваші підопічні їсти?
— Борщ люблять, запіканку дуже люблять, котлети. Усе, що м’якеньке, щоб зручно було жувати. Взагалі вони дуже задоволені та щасливі, завжди дякують за все, що ми готуємо.
— А сир де взяли?
— А сир нам привозять волонтери кожну суботу, сир і сметану, все домашнє, тому вона [запіканка] виходить ось така висока, смачна, м’яка, ніжна-ніжна! І нема гумового оцього, як із магазину.
— Що для вас найважче в цій роботі?
— Ну, напевно, дивитися, як деякі важко… І ножки, і ручки болять… Дивитися на них, як страждають, у них все болить. За всіх переживаємо.
Зараз у прихистку 46 людей, половина з них — лежачі. Літніх людей так само, як і у перші дні, привозять волонтери. Зараз це здебільшого — Купʼянський район. Говорить Ольга Клейтман:
«Спершу, коли оточений був Харків, почали ми з харківʼян. А потім, коли відштовхнули росіян до кордону, то дуже багато в нас з деокупованих територій: Старого Салтова, Купʼянська, Бахмута, Циркунів, Токарівки. Наші хлопці одягали на себе шоломи, бронежилети та їхали на Північну Салтівку, в Пʼятихатки, на Жуки, забирали людей, зносили їх. Були люди без ніг, були люди сліпі, і ми збирали гроші і в Україні, і в Америці, щоб якось їх прогодувати, щоб в них були нормальні умови життя. Я порахувала, що ми за цей період надали допомогу приблизно 150 людям».
На першому поверсі, окрім кухні, велика пральня. Тут на полицях памперси, купа побутової хімії, ножиці та розчіски — доглядальниці регулярно підстригають підопічних, роблять педикюри, пральні машинки не зупиняються тут цілодобово. Говорить Ольга Клейтман:
«Є людина, яка лежача, — навіть якщо її житло нормальне, вона не може себе обслуговувати, вона не встає. У нас 22 лежачих. А є людина, яка може дійти до вбиральні, може щось розігріти, але в неї нема куди повернутися, в неї там розбомблене все. Ось такі от різні історії є».
На веранді, яку архітекторка Ольга Клейтман облаштувала так, що це більше схоже на дачний будиночок, а не гуртожиток, дихає свіжим повітрям 87-річна Катерина Шулякова. Багато хто з мешканців прихистку, які сиділи зачиненими у власних квартирах, вперше за півтора роки тут стали дихати свіжим повітрям.
— У-у, я з Алтайського краю аж…
— Ви ж у Токарівці жили?
— Так, я понад 50 років з дідом прожила…
— Що з вашим селом сталося?
— Розбили все. Розбили, дєтка…
— І ваша хата розбита?
— Розбита, нема. Полола город — ракети летять, летять, не на мене, а прямо давлять мене до землі, дєтка. Давлять. Ну, а так — голодувала. Того що немає ні світла, ні газу, нічого нема, їсти нема де зварить. Давали гуманітарку — це росія давала, а тоді не стала росія, і приїхала броньована машина, а я до волонтерів, а вони кажуть: «Катя, ми тебе одправим!».
Волонтери вивезли з деокупованих або прифронтових населених пунктів багатьох мешканців цього прихистку. Пані Катерина веде показати свою кімнату на 2 поверсі. Тут у неї сусідка — Віра Бурлуцька з-під Купʼянська.
— Як давно ви тут?
— Та, може, з десяток днів. А це вже п’яте місце знаходження. З місця на місце, ніде не нужна. 87 років, і ніде не нужна.
— А до цього ви де були? У гуртожитку?
— Так, була в гуртожитку. А тоді ж там не топиться, ні їсти я вже ж не зварю. Тут гаряченьке завжди, свіженьке, ображатися не буду, я прямо попала в рай. За п’ять місць знаходження оце перше, де мені дали послугу. Дуже я вдячна, хороший персонал, а я така розбита, другу війну проживаю.
Віра Хомівна плаче. Вона не знає, ані де її діти, ані їхньої долі. У кімнаті навпроти живе Неля Левадна:
«Я з міста Купʼянськ Харківської області, які попали… під російських німців. І оце от я опинилась під окупацією. Ви бачили коли-небудь кициків, які залишилися? Усі повиїжджали за кордон, а кицики залишилися біля підʼїзду. Оце я теж кицик. Сам. Люди варили, кипʼятили біля під’їзду, тоді, дай божечки здоров’я людям, які прийшли, українці. І так як я сама, добрі люди сказали: “Ти сама пропадеш”, і мене у бусик».
Кілька тижнів тому, пояснює персонал, пані Неля нарешті поховала сина, який загинув ще на початку вторгнення:
«Син пройшов АТО, а потім з перших днів став, захистив груддю прохід на Харків в Ізюмі. 24-го числа він з Купʼянська першим автобусом поїхав. Оце тільки поховали. Оце я після похорон відразу до лікарні, а з лікарні я тут… не можу піднятися».
У коридорі на першому поверсі світловолосий неговіркий чоловік допомагає ходити 90-річний пані Марії. Вона потрапила сюди лежачою, після переламу. Вчить її ходити наново американський волонтер Крістіан Бейн. Він і живе тут, на другому поверсі прихистку:
«Я приїхав до України, тому що в Україні нині відбуваються найважливіші геополітичні події від часів Другої світової війни. І я вирішив заявити про свою позицію, показати на чиєму я боці, долучитися. Коли почалася війна, я одразу приїхав до Києва. Я довідався про цю організацію від українських експатів із Силіконової долини в Каліфорнії. Я приїхав сюди й минулого року почав працювати з цією групою людей, які залишилися тут, допомагати людям старшого віку.
У Сполучених Штатах я працював із комітетом у справах ветеранів. І я помітив багато схожого у тутешніх пацієнтів та ветеранів, з якими я працював. Багато посттравматичних розладів у людей, які знаходилися під окупацією до вересня минулого року. Тут є люди, чиї домівки були зруйновані ракетами. Люди, які пережили невизначеність, стрес, страх. Вони пролили багато сліз. Ми намагаємося створити для них місце, де вони знайдуть співчуття, навіть попри те, що тут тривають обстріли. Вони мають знати, що є люди, які про них дбають. Навіть під час війни ми допомагаємо їм зберегти повагу до себе і жити гідним життям».
На другому поверсі прихистку є свій медпункт, тут щодня чергує медсестра. Мріє Ольга Клейтман й про терасу: простору, щоби на свіже повітря можна було вивозити лежачих стареньких. Клейтман, знана в Україні та світі архітекторка, вже намалювала проєкт прихистку. Показує малюнки, яким вона мріє його бачити, і це геть не схоже на лікарню, госпіс або гуртожиток.
— Якщо б ми знайшли гроші, ми могли б розвинути цей заклад і побудувати вже за європейськими стандартами. Ви не думайте, вони в нас не вмирають, навпаки — ми їх вчимо ходити, відігріваємо, і ті, кому відремонтували житло, хто може сам рухатися, сам собі дати раду, ті повертаються.
— У яку суму приблизно на місяць вам стає зараз цей проєкт?
— Зараз у нас десь 50 людей, треба пів мільйона гривень, щоб це все утримувати. Вони в нас отримують все, ніяких грошей ми у них не беремо, це все благодійні кошти.
— Це їжа, це ліки…
— Памперси, хімія, догляд. У нас є і медсестри, і поліклініка обслуговує, виписує рецепти, більше того — ми купили автомобіль для лежачих і для візків. Якщо треба обробити якусь рану,то це не в нашому приміщенні. Це ми веземо їх на процедури куди треба.
Зараз Ольга Клейтман відкрила монобанку на опалення прихистку, номер картки банки: 5375 4112 0929 6032. Підтримайте посильним донатом гідне життя для літніх людей.
