Володимир Йовенко — військовослужбовець 92-ї окремої механізованої бригади імені отамана Сірка, артилерист. Він потрапив у полон у перші години повномасштабного вторгнення, а повернувся додому в січні 2024 року, під час найбільшого обміну полоненими від 24 лютого 2022 року.
Майже два роки його переводили по різних російських тюрмах, і весь цей час він не знав про реальну ситуацію в Україні, не міг дізнатися, що з його батьком, дружиною, дітьми й рідними Дергачами.
Марія Малєвська і Олександр Бринза з’їздили до Володимира, щоби дізнатися, як він і його близькі пережили цей досвід і що допомогло триматися.
55-річний Володимир зустрічає на власному подвірʼї, показує кілька недобудов: перед вторгненням почав зводити навколо хати нові стіни, аби розширитися.
У невеликому будинку — Ольга, дружина Володимира, під ноги вибігає сіреньке цуценя французького бульдога. У Йовенка семеро дітей і вже п’ятеро онуків. Найменшому синові Микиті було 3 роки, коли батько потрапив у полон.
— У нас п’ятирічний є, дружина подарувала на 50 років.
— І як воно — відчуття, коли розумієте, що пропустили два роки життя дитини?
— Як пояснити… Сльозне почуття.
— Важко?
— Так, дуже. Переживання… Тим паче, що не знав, що з ними і як воно там. Ну, новини їхні показували, що по Україні довблять, ракети, все по Харкову летить. Це все переносити… нехай вже як і собі важко, то більше переживаєш за рідню свою.
— Дитина впізнала вас?
— Так-так, він у мене умнічка.
Вдома, у Дергачах, Володимир уже тиждень, до того близько місяця був у санаторії на реабілітації. Він робить каву і зізнається: ще не звик до звичайного життя, увесь час здається, що це сон.
— Скучили за якимось продуктами?
— Так!
— За чим найбільше скучили?
— Смажена картопля, яєчня.
— Серйозно, таке просте?
— Та… Недостатньо нас там кормили. Там їжа була, на жаль, гидка.
— Яка? Що давали?
— Ну, як сказать, що таке тюремна баланда.
— Каша?
— Ну таке як перше було, борщ чи суп, він ніякий, ані навару, нічого. Возили по етапу, то по різних сізошках були, різні й прийоми були, і харчування. курськ, потім муліно, це нижній новгород, з нижнього новгорода на курськ, і останній час був у смоленській області, вязьма.
Дружина з дітьми перші кілька днів вторгнення ховалися у погребі. 7 березня по них несподівано приїхали волонтери і відвезли на залізничний вокзал. Звідти Ольга поїхала до Полтави і жила там кілька місяців. Повернувшись до Харкова, розпочала пошуки чоловіка:
«Ну, по-перше, я вірила, що він живий. Я знала, що він повернеться додому, я була впевнена. Я наймала юриста, він допомагав мені писати папери, щоб про нього пам’ятали, щоб про нього чули. Ну, і дитина. Маленька дитина — заради нього я брала себе в руки. У мене були нічні істерики, заспокійливі, все це було. Але я все одно знала, я вірила, і багатьом дівчатам, чиї чоловіки, сини теж в полоні, я казала, що найголовніше — це віра, треба вірити й чекати. Добиватися треба, писати, їздити, треба ні в якому разі не опускати руки».
У війську Володимир Йовенко служить від 2017 року. Останні роки перед вторгненням — командир бойової машини БМ-21 «Град». На ньому і потрапив у полон — у перший же день, 24-го лютого 2022 року.
— О котрій зранку виїжджали?
— Це десь було опів на шосту.
— Ви вже розуміли, що почалося?
— Я вже бачив нашу батарею, звідкіля стріляють. А коли я впіймав по радіостанції голос комбата, і тут назустріч виїжджає російська техніка, це під Черкаськими Тишками.
— Яка саме? Танки?
— Танки їхні, «Тигри». Як вони мені сказали, я народився в сорочці, тому що вони самі переплутали, що це їхня машина.
— І тому не стріляли в вас.
— Так. У них, я так зрозумів, попереду їхала розвідувальна машина, «течик». То вони відразу ззаду заїхали, вискочили з автоматами і все. Вони спочатку: «Хлопці, ви де їдете?». Та ми вже, кажу, приїхали.
Першу ніч полону спали просто в лісі, на землі. Потім їх повезли на кордон, до Гоптівки, там допитували, далі, з завʼязаними очима, — етапом на територію рф, у тюрму.
— Там жорстко було, змушували гімн вчити, віршики. Якщо з хлопців хтось не вивчив, не знає — ататайкі. Усе було — і дубінка, і палка, і з носака, і як хочеш. Їсти можуть не давати, було таке, що чотири доби зовсім не давали нічого їсти.
— А води давали?
— Ну, вода з крана тільки там.
Коли полонених перевозили в іншу тюрму, їм зазвичай давали сухпаї. Так було і цього разу. Володя подумав — знову перевозять етапом. Але посадили на літак, який сів в аеропорту бєлгорода. Далі — автобус і українська земля.
«Спочатку я розплакалася, потім втратила свідомість, я не вірила. Потім мені подзвонили з Координаційного штабу, теж вітали, а тоді сказали, що йому дадуть телефон, він подзвонить. І я оце цілий вечір ходила з телефоном, все думала, він не дзвоне, може, переплутали знову. І тоді як побачила, що дзвонить незнайомий номер, я зрозуміла, що це він, взяла слухавку. І він каже: “Кицюня, я вже в Україні”. Ну, ось тоді вже радість, дітям сказала, що це вже точно, що скоро він буде вдома», — розповідає його дружина Ольга.
Володимир каже: усвідомлення, що він вдома, ще немає, особливо коли прокидається вночі. Проте пройшло ще мало часу. Під час прогулянки центром Дергачів разом із журналістами Володимир вперше бачить, на що перетворилося містечко. Біля розтрощеного російськими ракетами будинку культури тепер — купа яток: і мʼясо, і кава, і хліб. Будівельники розбирають аварійну будівлю будинку культури, її мають відновлювати.
— Володю, як вам Дергачі? Ви два роки не були, вони такі побитенькі.
— Так. Ну, як кажуть, становиться страшно після цього всього, що вони роблять.
— Ви ж не бачили взагалі руйнувань ні в Харкові, ні в Дергачах за ці два роки? Не думали, що настільки побите тут?
— Я думав, ще гірше. Інформації ніхто не давав, всі думали, що вже і Київ захвачений, і Харків.
До життя на волі Володимир звикає потихеньку. Каже, стан ще нервовий. Проте вже розмірковує, як закінчити будівництво, розпочате перед вторгненням. І планує повертатися на службу до 92-ї бригади.
Про полонених не можна мовчати. Але треба знати, як варто про них говорити
«У тебе є завтра. У них нема сьогодні». Рідні полонених вийшли на акцію в Харкові
