Володимир Мацокін: відновлення Ізюму та боротьба з колаборантами

Дев’ять місяців минуло відтоді, як українська армія звільнила Ізюмську громаду від російських загарбників.

Нещодавно відсвяткували День міста — перше таке свято після деокупації. Але це свято з присмаком гіркоти. Ізюм найбільш понівечене місто області, там зруйновано до 80% будинків. А ще він — символ воєнних злочинів росіян. Тут знайшли цвинтар закатованих і вбитих жертв війни. 

Наразі в Ізюмі найшвидше за інші громади регіону приймаються рішення щодо денацифікації й дерусифікації. Там виявилося чимало колаборантів: як уже викритих, так і прихованих.

Як із цим жити та розбудовувати новий український Ізюм, розповів в етері радіо «Накипіло» заступник мера міста Володимир Мацокін. 

Про полуницю та “Укроборонпром”

Місто Ізюм ніколи не було суто аграрним. Тут було виробництво, пов’язане з концерном “Укроборонпром”. Нині ці підприємства зруйновані, росіяни це робили умисно. Але люди тут є, вони наводять лад, отримують принаймні мінімальну заробітну плату та мають сподівання на відновлення.

Ще Ізюм – полунична столиця України. Щороку сюди приїжджали люди на фестиваль. Зараз врожай є, люди вирощують і продають: і нас цим балують, і копійчину якусь заробляють. І полуниця в місті є, і заготівля є, і торгівля. Бо, знаєте, це все ж таки родзинка нашого міста. Вона залишається, ця привабливість. І дуже приємно, що люди не покинули цієї справи та працюють. Це, до речі, дуже нелегкий труд. І полуниця гарна: хто візьме, смакує. Усі задоволені.

Не забуваймо, що Ізюм ще й оптична столиця України. Тут є наш приладобудівний завод. Він доволі відомий, побудований за часів, коли Україна знаходилась у складі російської імперії. Рашисти його бомбардували декілька днів. Це легендарний завод, який просто не може бути невідновлений. 

Про повернення людей в громаду 

Деякі села Ізюмської громади повністю зруйновані, наприклад, сумнозвісна Кам’янка. Їхні жителі знайшли можливість проживати в місті. Якщо говорити про містян, то вони ще з осені вчиняли так: люди з центральної частини міста пішли зимувати на інший бік Сіверського Дінця в приватні будівлі. Зимували по дві-три родини, винаймали житло. Приблизно 10–20 тисяч у громаді перезимували.

На сьогодні в громаді нас уже десь приблизно 23 тисячі. Дві тисячі з них — діти. На вулицях дітей стає все більше, це помітно. А до війни у нас проживало 52 тисячі за статистикою,  реально ж — десь 35 тисяч. Інші люди були на заробітках у Харкові, у Києві та за кордоном. 

Про настрої ізюмчан і відбудову

Хтось чекає на допомогу. Фінансовий стан людей різний, зрозуміло. Я вам просто приклад приведу. От я йшов по своїй вулиці, і йдуть мої сусіди, яких я не бачив рік. Я точно знаю, що за сто метрів від їхнього дому впала бомба авіаційна. Будинок у жахливому стані, хоча був класний, красивий.

Кажу: що плануєте? А вони: ми вже настільки помандрували по Україні, хочемо додому. Ми приїдемо сюди до зими, зробимо дві кімнати. Ми ще молоді, на себе можемо покластися. Будемо готуватися до зими, а далі буде видно. Ну, перший поверх залишився, але ні даху немає, ні паркану, нічого, бо вибухова хвиля від авіабомби потужна. 

Ізюм. Вулиця Пам’яті

Про допомогу

Ще з осені надійшла допомога від міжнародних організацій: від Організації Об’єднаних Націй, від Червоного Хреста, як би його не критикували. У нас працює і Міжнародний, і Український Червоний Хрест, і Міжнародний медичний корпус. І багато хто ще: боюсь когось не перелічити. Ті ж “Лікарі без кордонів” багато допомагають.

Є допомога і будівельними матеріалами. Восени це були матеріали, аби принаймні законсервувати житло, а сьогодні йде допомога від міжнародних організацій, щоби вставлялия вікна. Є перспективи ремонту дахів на багатоповерхівках. Тож робота іде.

Так, людям дуже хочеться, аби все було швидко й одразу. Але ж поряд знаходиться лінія зіткнення, і війна ще не скінчилася, і спроможність держави ми розуміємо.

Це перший ремонт, це не є ті сертифікати, які будуть видаватися людям, у кого повністю зруйновано, знищено їхнє житло. А таких в Ізюмі дуже багато. На жаль, ось від цих людей заявок дуже багато. Ми їх реєструємо приблизно до 300 на день. І ще я не чув, що почалися виплати.

Не у всіх є гаджети, не у всіх є інтернет. Доводиться наживо приймати заявки щодо руйнації житла правильно. Потрібні фахівці, підсилюємо цей відділ працівниками.

Людей кожен день багато, горя багато. На жаль, зрозуміти, що це люди, які зіткнулися з великими проблемами. Є люди літні, люди, які хворіють. Є ті, у кого рідних били, кого покалічили. Війна зробила їх людьми з інвалідністю. Тож матеріальна допомога надається їм і від приватних організацій, і від Червоного Хреста. 

Все не охопити, але якщо ними надається допомога у 6, 8 чи 12 тисяч – це можливість поставити вікна, одне або два, виходячи з розміру. Люди самі вирішують, як гроші використовувати.

Про настрої людей та ставлення до окупантів

Є ті, хто виїхали та сьогодні з білгородських, курських і вороніжських земель у наш бік гавкають і  продовжують казати, що «будущее – только в россии». Ці – нехай. Мене дуже тішить ця тема, тому що майбутнього тут у них немає. І такі є, і це не треба приховувати.

Тепер стосовно настроїв. На жаль, я буваю на похованнях наших героїв, наших земляків, і я дивлюсь, як змінились настрої. От ми ховали хлопців з Кам’янки. Вийшла жінка з квітами, і попросила прочитати свого вірша. Ну, десь 70+, тобто вже пожила, побачила життя, пережила окупацію. Вона прочитала вірш, а потім пролунало “Слава Україні!”.

Ви знаєте, я згадую: от колись були якісь святкові заходи, виходиш на сцену, виголошуєш промову, говориш: “Слава Україні!” – і чуєш десь там два-три голоси. А тут літні люди – я відповідаю за свої слова – літні люди всі, як один: “Слава Україні!” – “Героям слава!”.

І це правда. І це відбувається. І це є перелом, бо окупація шість місяців – це страшна річ. І ми наслідки цього відчуватимемо ще багато років.

Я не був в окупації. Але коли чуєш розмови людей, просто такі побутові розмови: як вони жили, як відбувалося спілкування з людожерами… 

Тобто це буде великі наслідки мати: як для людей літніх, про яких ми з вами говорили, так і для дітей, які отримали величезні психологічні травми і руйнацію своєї соціалізації.

Про колаборантів

Але є й заражені російським вірусом, багато. Дивно. Я не рахував, але вони є. І ті, хто мовчать, і ті, хто чекають. І це, знаєте, на фоні всіх руйнацій: всі ж знають, хто це зробив, і коли зробив, знають про кожну потужну бомбу, яка впала в Ізюмі. Але вони знаходять якісь слова: та ну, невідомо, хто це. Брати там, і все.

Я не бачу взагалі для таких людей майбутнього в нашій громаді. Якщо я стикаюся з такими випадками, не мовчу. І от недавно в мене була розмова з працівницею освіти, яка мала зв’язки, скажімо так, не з Італією. Я сказав конкретно, що такі люди нам на сьогодні в освіті не потрібні.

Коли у нас є інформація про співпрацю, про колаборацію, то по таким людям заведені кримінальні провадження. Таких проваджень достатньо: в освіті вони є, в культурі, в охороні здоров’я. І серед правоохоронних органів, на жаль, такі ганебні випадки є. Це ж не просто випадки, це – ганьба нашої громади. Стосовно службових розслідувань: в них не було потреби, бо заведені кримінальні провадження.

Але є випадки, які ще треба розглядати. Наприклад, коли вчитель поїхав на курси в Курськ. Питаю, чого вони там навчалися? Тому, як вести освітні програми російські тут, у нас, на українській землі? А вони не бачать в цьому великої проблеми. А я бачу, якщо вони першого вересня онлайн чи офлайн прийдуть до закладів навчальних. Я вважаю, що це підрив національної безпеки країни.

Усе непросто: закони в Україні стоять сьогодні на захисті освітян. І ми досі не стикалися з такими об’ємами підривної діяльності, колаборації, злочинів проти своєї держави з боку освітян.

Я не скажу, що нічого не робиться. Я є в робочій групі освітнього омбудсмена, який займається питаннями колаборації та співпраці освітян із окупантами. Це є величезна проблема. Я знаю, що держава працює над цим питанням, і це непросто сьогодні.

Але є основне. Є розуміння: ті, хто пішли на співпрацю в Харківській області, у Херсонській області, вони не можуть піти до класів. Вони не мають на це право, тому що вони знову будуть говорити “на русском языке”, нести ворожі наративи.  

 

 

 

Ставайте частиною спільноти «Накипіло» —підтримайте своє медіа

Читайте також

Total
0
Share