Дев’ять місяців минуло відтоді, як українська армія звільнила Ізюмську громаду від російських загарбників.
Нещодавно відсвяткували День міста — перше таке свято після деокупації. Але це свято з присмаком гіркоти. Ізюм найбільш понівечене місто області, там зруйновано до 80% будинків. А ще він — символ воєнних злочинів росіян. Тут знайшли цвинтар закатованих і вбитих жертв війни.
Наразі в Ізюмі найшвидше за інші громади регіону приймаються рішення щодо денацифікації й дерусифікації. Там виявилося чимало колаборантів: як уже викритих, так і прихованих.
Як із цим жити та розбудовувати новий український Ізюм, розповів в етері радіо «Накипіло» заступник мера міста Володимир Мацокін.
Про полуницю та “Укроборонпром”
Місто Ізюм ніколи не було суто аграрним. Тут було виробництво, пов’язане з концерном “Укроборонпром”. Нині ці підприємства зруйновані, росіяни це робили умисно. Але люди тут є, вони наводять лад, отримують принаймні мінімальну заробітну плату та мають сподівання на відновлення.
Ще Ізюм – полунична столиця України. Щороку сюди приїжджали люди на фестиваль. Зараз врожай є, люди вирощують і продають: і нас цим балують, і копійчину якусь заробляють. І полуниця в місті є, і заготівля є, і торгівля. Бо, знаєте, це все ж таки родзинка нашого міста. Вона залишається, ця привабливість. І дуже приємно, що люди не покинули цієї справи та працюють. Це, до речі, дуже нелегкий труд. І полуниця гарна: хто візьме, смакує. Усі задоволені.
Не забуваймо, що Ізюм ще й оптична столиця України. Тут є наш приладобудівний завод. Він доволі відомий, побудований за часів, коли Україна знаходилась у складі російської імперії. Рашисти його бомбардували декілька днів. Це легендарний завод, який просто не може бути невідновлений.
Про повернення людей в громаду
Деякі села Ізюмської громади повністю зруйновані, наприклад, сумнозвісна Кам’янка. Їхні жителі знайшли можливість проживати в місті. Якщо говорити про містян, то вони ще з осені вчиняли так: люди з центральної частини міста пішли зимувати на інший бік Сіверського Дінця в приватні будівлі. Зимували по дві-три родини, винаймали житло. Приблизно 10–20 тисяч у громаді перезимували.
На сьогодні в громаді нас уже десь приблизно 23 тисячі. Дві тисячі з них — діти. На вулицях дітей стає все більше, це помітно. А до війни у нас проживало 52 тисячі за статистикою, реально ж — десь 35 тисяч. Інші люди були на заробітках у Харкові, у Києві та за кордоном.
Про настрої ізюмчан і відбудову
Хтось чекає на допомогу. Фінансовий стан людей різний, зрозуміло. Я вам просто приклад приведу. От я йшов по своїй вулиці, і йдуть мої сусіди, яких я не бачив рік. Я точно знаю, що за сто метрів від їхнього дому впала бомба авіаційна. Будинок у жахливому стані, хоча був класний, красивий.
Кажу: що плануєте? А вони: ми вже настільки помандрували по Україні, хочемо додому. Ми приїдемо сюди до зими, зробимо дві кімнати. Ми ще молоді, на себе можемо покластися. Будемо готуватися до зими, а далі буде видно. Ну, перший поверх залишився, але ні даху немає, ні паркану, нічого, бо вибухова хвиля від авіабомби потужна.
Про допомогу
Ще з осені надійшла допомога від міжнародних організацій: від Організації Об’єднаних Націй, від Червоного Хреста, як би його не критикували. У нас працює і Міжнародний, і Український Червоний Хрест, і Міжнародний медичний корпус. І багато хто ще: боюсь когось не перелічити. Ті ж “Лікарі без кордонів” багато допомагають.
Є допомога і будівельними матеріалами. Восени це були матеріали, аби принаймні законсервувати житло, а сьогодні йде допомога від міжнародних організацій, щоби вставлялия вікна. Є перспективи ремонту дахів на багатоповерхівках. Тож робота іде.
Так, людям дуже хочеться, аби все було швидко й одразу. Але ж поряд знаходиться лінія зіткнення, і війна ще не скінчилася, і спроможність держави ми розуміємо.
Це перший ремонт, це не є ті сертифікати, які будуть видаватися людям, у кого повністю зруйновано, знищено їхнє житло. А таких в Ізюмі дуже багато. На жаль, ось від цих людей заявок дуже багато. Ми їх реєструємо приблизно до 300 на день. І ще я не чув, що почалися виплати.
Не у всіх є гаджети, не у всіх є інтернет. Доводиться наживо приймати заявки щодо руйнації житла правильно. Потрібні фахівці, підсилюємо цей відділ працівниками.
Людей кожен день багато, горя багато. На жаль, зрозуміти, що це люди, які зіткнулися з великими проблемами. Є люди літні, люди, які хворіють. Є ті, у кого рідних били, кого покалічили. Війна зробила їх людьми з інвалідністю. Тож матеріальна допомога надається їм і від приватних організацій, і від Червоного Хреста.
Все не охопити, але якщо ними надається допомога у 6, 8 чи 12 тисяч – це можливість поставити вікна, одне або два, виходячи з розміру. Люди самі вирішують, як гроші використовувати.
Про настрої людей та ставлення до окупантів
Є ті, хто виїхали та сьогодні з білгородських, курських і вороніжських земель у наш бік гавкають і продовжують казати, що «будущее – только в россии». Ці – нехай. Мене дуже тішить ця тема, тому що майбутнього тут у них немає. І такі є, і це не треба приховувати.
Тепер стосовно настроїв. На жаль, я буваю на похованнях наших героїв, наших земляків, і я дивлюсь, як змінились настрої. От ми ховали хлопців з Кам’янки. Вийшла жінка з квітами, і попросила прочитати свого вірша. Ну, десь 70+, тобто вже пожила, побачила життя, пережила окупацію. Вона прочитала вірш, а потім пролунало “Слава Україні!”.
Ви знаєте, я згадую: от колись були якісь святкові заходи, виходиш на сцену, виголошуєш промову, говориш: “Слава Україні!” – і чуєш десь там два-три голоси. А тут літні люди – я відповідаю за свої слова – літні люди всі, як один: “Слава Україні!” – “Героям слава!”.
І це правда. І це відбувається. І це є перелом, бо окупація шість місяців – це страшна річ. І ми наслідки цього відчуватимемо ще багато років.
Я не був в окупації. Але коли чуєш розмови людей, просто такі побутові розмови: як вони жили, як відбувалося спілкування з людожерами…
Тобто це буде великі наслідки мати: як для людей літніх, про яких ми з вами говорили, так і для дітей, які отримали величезні психологічні травми і руйнацію своєї соціалізації.
Про колаборантів
Але є й заражені російським вірусом, багато. Дивно. Я не рахував, але вони є. І ті, хто мовчать, і ті, хто чекають. І це, знаєте, на фоні всіх руйнацій: всі ж знають, хто це зробив, і коли зробив, знають про кожну потужну бомбу, яка впала в Ізюмі. Але вони знаходять якісь слова: та ну, невідомо, хто це. Брати там, і все.
Я не бачу взагалі для таких людей майбутнього в нашій громаді. Якщо я стикаюся з такими випадками, не мовчу. І от недавно в мене була розмова з працівницею освіти, яка мала зв’язки, скажімо так, не з Італією. Я сказав конкретно, що такі люди нам на сьогодні в освіті не потрібні.
Коли у нас є інформація про співпрацю, про колаборацію, то по таким людям заведені кримінальні провадження. Таких проваджень достатньо: в освіті вони є, в культурі, в охороні здоров’я. І серед правоохоронних органів, на жаль, такі ганебні випадки є. Це ж не просто випадки, це – ганьба нашої громади. Стосовно службових розслідувань: в них не було потреби, бо заведені кримінальні провадження.
Але є випадки, які ще треба розглядати. Наприклад, коли вчитель поїхав на курси в Курськ. Питаю, чого вони там навчалися? Тому, як вести освітні програми російські тут, у нас, на українській землі? А вони не бачать в цьому великої проблеми. А я бачу, якщо вони першого вересня онлайн чи офлайн прийдуть до закладів навчальних. Я вважаю, що це підрив національної безпеки країни.
Усе непросто: закони в Україні стоять сьогодні на захисті освітян. І ми досі не стикалися з такими об’ємами підривної діяльності, колаборації, злочинів проти своєї держави з боку освітян.
Я не скажу, що нічого не робиться. Я є в робочій групі освітнього омбудсмена, який займається питаннями колаборації та співпраці освітян із окупантами. Це є величезна проблема. Я знаю, що держава працює над цим питанням, і це непросто сьогодні.
Але є основне. Є розуміння: ті, хто пішли на співпрацю в Харківській області, у Херсонській області, вони не можуть піти до класів. Вони не мають на це право, тому що вони знову будуть говорити “на русском языке”, нести ворожі наративи.
