Фотографи Костянтин та Влада Ліберови, які висвітлюють війну в різних регіонах, приїхали до звільненого Херсона. Вони побували в різних районах міста та поділилися першими враженнями.
Далі — пряма мова.
Люди танцюють, люди цілують та обіймають військових, просять їх розписатись на прапорах та власних куртках, наче рок-зірок.
Військові — щасливі, наче діти. Зривають пропагандистські білборди окупантів, та діляться з місцевими старлінком (в місті зовсім немає зв‘язку).
По відчуттях — наче тизер нашої великої Перемоги. Відчуття суцільного щастя!
І це не тільки в центрі — ні, ми об‘їздили майже все місто. Люди просто ходять в прапорах на плечах, співають українські пісні.
Бачили сцену, як затримали мародерів. Військові прив‘язали їх до стовбуру на площі, на наших очах до них підійшла бабуся та насварила: «Ну сказали би, що хочете хліба, хіба ж ми вас не пригостили б? Нащо красти?». Неймовірні, неймовірні люди!
Дорогою до зруйнованого Антонівського мосту нас запитав місцевий, як там Одеса. Розказали. А далі був ось такий діалог:
— Можна дещо запитати в вас?
— Так, звісно.
— Скажіть, ми колаборанти? Бо жили, працювали тут…
— Ви що? Ви виживали! Як ви можете так казати? Вся Україна вважає вас героями, ми такі щасливі, що ми знову разом!
— Вони казали, що Україна ненавидить тих, хто не поїхав і лишився, що для вас ми колаборанти і нас за це розстріляють.
Він плакав. Міцний гарний хлопець, років 30-35. Казав це зі сльозами на очах.
Місто виглядає наче прокинулося після антиутопії Оруелла. На кожному кроці білборди, на яких написано, що ро*ія навіки в Херсоні, що історія Херсону — це історія ро*ійського міста і так далі. Діти роблять костри та палять ці плакати просто на вулицях.
Херсон вчора і сьогодні — це відчуття неймовірного щастя та неймовірного болю. Наші люди. Через що вони пройшли? Що вони бачили? Як вони витримали це?
Херсон — це Україна. І цей вибір зробили самі люди, цього в них нікому не відняти. І ми щасливі, справді щасливі, що нам вдалось залишити ці моменти в історії.
