Євгену 36 років. Останні чотири роки він голова пресцентру медіагрупи «Накипіло». До цього працював на радіостанціях, писав тексти, був копірайтером, СММником та піарником. Хобі Євгена — музика, він співає і пише тексти. Зараз готує серію пісень на вірші українських поетів.
«До психіатра я потрапив зовсім випадково. Гастроентерологиня сказала, що не може вилікувати мої болі в шлунку — вони зробили все можливе, та, судячи з усього, є якісь інші проблеми. Я здивувався й пішов до психіатра. Коли сидів у прийомній, то бачив людей з помітними порушеннями поведінки та психіки. І думав: “Але ж я себе так не почуваю, чому я тут?”. Та лікар мені нічого особливого не сказав, просто призначив ліки».
Згодом Євген почав помічати депресивні стани, які не обмежувалися кількома днями. Він лежав, не хотів нічого робити, не бажав ані з ким говорити та нікого бачити. Це могло тривати тижнями. Відтак у 2008 році він потрапив до психіатра знову.
«Тоді ще раз почав приймати ліки. Потім говорив собі: “Так, стоп, я можу сам це побороти” і припиняв. Але щоразу цей порив взяти себе в руки закінчувався, я починав депресувати і через якийсь час знову прямував до лікаря. Так йшло по колу, паралельно з цим я ще й почав вживати алкоголь. Це допомагало на короткий період забути про емоції, які живуть усередині».
Тоді, 10 років тому, ще не було прийнято ходити до психотерапевта. Євген не розумів, навіщо це потрібно, та не завжди мав на сеанси гроші, тому й не ходив. Не звертав уваги, що в нього є не тільки депресивні стани, але й зовсім протилежні — маніакальні.
«Переключитися з депресії іноді дуже легко, для цього могло бути достатньо якогось імпульсу. Наприклад, почув щось — і раптово став дуже енергійним. У стані манії відчував ейфорію — я супергерой, можу все, навіть гори звернути. Спав по 3—5 годин на добу, майже не їв, голова постійно зайнята якимись думками. Через цей рій думок складно заснути, вони буквально розривають голову та не дають спокою. При цьому міг бути неконтрольовано дратівливим, наче в стані афекту: істерив і доводив до зриву всіх навколо. Було таке відчуття, ніби випив забагато кави й не можеш зупинитися. Підвищувався рівень розмовності, озвучував усі думки, що є в голові, а вони змінювалися зі швидкістю світла. Міг працювати по 18 годин, викурювати 1,5—2 пачки цигарок за день, увесь час щось вирішував, мав якісь плани. Я наче був стратегом, який стоїть над картою завоювання світу».
У такому стані плани були зазвичай нереалістичними: наприклад, Євген міг думати, що за тиждень може стати рок-зіркою. Припиняв прийом ліків теж у стані манії, бо йому здавалося, що все прекрасно. Та надлишок емоцій і думок з часом викликав зворотню реакцію, і знову починався період депресії.
«Тоді не міг нічого робити. Зі сторони це важко зрозуміти, інші зазвичай кажуть: “То візьми та змусь себе”. Але я не міг, у мене просто не було сил. Спав по 14 годин на добу, вставав у останній момент перед тим, як йти на роботу, об’їдався, набирав вагу, уникав задач, які потрібно виконувати, особливо якщо вони рутинні. Потрібно було видавати результат, а я не міг. Бувало, що через це позбувався роботи. Люди не розуміли, що зі мною відбувається: був таким активним, а потім раптом став пригніченим. Я цього теж до кінця не розумів. Мені не хотілося ні з ким розмовляти тижнями. Коли роботи не було, я просто лежав у заціпенілому стані та думав про суїцид».
Через такі змінні полярні стани майже три роки тому лікарка підтвердила, що в Євгена біполярний розлад. Вона сказала, що подібний стан пов’язаний з генетикою і так працює його мозок. Тому призначила курс лікування: невеликі дози антидепресанту, нормотиміку та нейролептику, які стабілізують стан.
«З ліками немає таких сильних амплітуд. Та їх доведеться пити до кінця життя. Але діватися нікуди: мені було настільки погано кілька разів у житті, що я готовий пити ліки скільки потрібно, аби це не повторилось. Наприклад, один з антидепресантів потрібен, щоб я міг засинати та не мав цього потоку думок».
Відтоді Євген почав аналізувати, що з ним відбувалося все його свідоме життя, і зрозумів, що цей розлад був з ним із дитинства. Він почувався так і в сім, і в десять років. Пригадує, як годинами об’їдався цукерками та варенням, грав у приставку й намагався втекти від реальності та нічого не робити. З віком цей контраст між станами лише підсилювався. Найінтенсивніше їхня зміна відбувається у перехідні сезони: навесні та восени. Депресія може тривати кілька місяців, а то й півроку. Періоди манії коротші, тиждень або два, максимум — два місяці.
«Коли ти перебуваєш у стані манії, то можеш натворити такого, що тебе звільнять, і ти вже ніколи не відновиш кар’єру. Можна зіпсувати стосунки з друзями та родичами. На щастя, я не витрачав останні гроші та не набрав кредити — у мене все обмежилося поганим сном та збудженістю, міг щось собі надумувати та бути надміру енергійним. А все могло б мати набагато гірші наслідки. Депресивна фаза страшна, бо якщо в манії ти себе переоцінюєш, то тут навпаки — недооцінюєш. Я думав, наскільки беззмістовне моє життя, що воно нікому не потрібне. І від тих думок настільки фізично погано, що хочеться, аби це закінчилось. Нещодавно близькі друзі сказали мені: “Ай, депресія, та що там”. Вони не розуміють, що це страшна хвороба, яка забирає купу часу, протягом якого ти міг би реалізуватися та зробити багато всього. Депресія — не примха, я просто не міг позбутися відчуття страху, безвиході та болю, як би не старався».
І такі стани змінюють один одного. Та відколи Євген почав приймати ліки, амплітуда та глибина зміни цих станів значно зменшилась. Вони далі чергуються, проте чоловік їх відчуває та помічає, відтак перебігають вони набагато легше.
«Коли я дізнався про свій діагноз, відчув полегшення, бо зрозумів, що зі мною відбувається. За великим рахунком, я лише третій рік, як почав по-новому жити. Психотерапія допомогла проробити переживання та знайти відповіді на питання, які в мені накопичилися щодо дитинства, батьків, самоідентифікації. Я завжди вважав: якщо потрібна допомога, ти маєш за нею звернутися — неважливо, чи тобі потрібен психотерапевт, мамолог чи гастроентеролог. У нашому суспільстві занадто багато упереджень, з якими треба боротися. Адже психічний розлад неможливо побачити, як, наприклад, подряпину чи синець. Тож люди думають, що цього немає і не можуть собі це уявити. Це як фантомні болі: я не можу відчути те, що відчуває людина без руки. Як можна розуміти, що таке фантомний біль, чи як болить шлунок, якщо ти цього ніколи не відчував? Те ж саме з психічними розладами. Та через них люди можуть покінчити життя самогубством чи зламати собі життя — так розлучаються сім’ї, руйнуються кар’єри».
Євген переконаний: біполярний розлад позбавляє балансу, коли ти можеш щоденно та регулярно щось робити. Перевага стабільного життя в тому, що ти зо дня в день можеш повторювати щось: ходити в спортзал, вивчати мову, вчитись грати на піаніно, писати тексти, працювати. А ці полярні стани повністю ламають ритм: хлопець не міг займатися чимось постійно — або нічого не робив взагалі, або все підряд. Тому за час терапії Євген намагався виробити графік, включити туди заняття спортом та збалансоване харчування. Він намагається уникати стресових ситуацій, бо вони можуть спрацювати як тригер.
«Прийняти себе таким, яким ти є, зрозуміти, що потребуєш допомоги та звернутися до спеціаліста здатен не кожен. Головною ознакою розладу для мене була непослідовність думок та перепади настрою: міг бути дуже веселим і раптово впадати в пригнічений стан. Якщо людина довгий час перебуває в подавленому стані, незвичному для неї, або має різку зміну настрою, їй варто проконсультуватися зі спеціалістами. Адже якби хтось кілька тижнів жалівся, що в нього болить голова, ви б не стали насміхатися чи з іронією сприймати такі слова. Тоді людина може замкнутися в собі та взагалі перестати розповідати, що з нею. А це ще гірше. Якщо є хоч якісь сумніви щодо свого психічного стану, не варто соромитися звернутися до спеціаліста. Що раніше це зробити, то краще — бо в 20 років переживати це легше, ніж в 35. До цього часу можна встигнути зробити непоправні речі: емоційно поранити близьку людину чи позбутися класної роботи. Я стільки речей не добився в житті лише через те, що був відсутній план дій: із моїм розладом я міг стрибати і все було прекрасно, а через тиждень енергія закінчувалась, і я не розумів, що відбувалося».
Катерина Меламуд, психіатриня «Центру психології Анастасії Горецької»:
При біполярному розладі завжди є два полярні стани — манія та депресія. Манія може бути виражена сильніше або слабше (тоді це так звана гіпоманія). Цей стан важче відслідкувати — адже у стані депресії, коли все погано, людина звертається за допомогою. Натомість у стані манії вона відчуває себе чудово та навряд чи прийде до психіатра сама. А коли приводять родичі, починає відмовлятися від прийому препаратів та госпіталізації, особливо якщо це перший епізод.
У стані манії людина може робити неадекватні вчинки: брати кредити, приставати до людей, мати безладні статеві зв’язки. Якщо до таких крайнощів не доходить, то до лікарні, ймовірно, вона не потрапляє. Натомість відчуває щастя, радість, має багато енергії. Людина починає мало спати, іноді 3—4 години на добу. Але вона це не помічає через велику кількість думок та активностей. Манія — це, як правило, поєднання активності й щастя, коли багато енергії та ідей: починати бізнес, шукати інвестиції чи нових партнерів. Людині фізично та ментально дуже добре.
При цьому хворий не задумується про свій стан, не намагається усвідомити, що і чому з ним відбувається.
Добре, коли оточення помічає, що щось не так. Людину в стані манії поступово все складніше зрозуміти: вона швидко говорить та перестрибує з однієї теми чи ідеї на іншу; важко вловити, що саме мається на увазі. Зникає розуміння себе, в якийсь момент повністю зникає самокритика. У стані гострої манії частіше за все таких людей на примусову госпіталізацію привозить наряд поліції — бо вони починають приставати до інших, активно з’ясовувати стосунки чи ініціювати бійку.
Людина майже нічого не їсть, бо не має потреби. Уявіть себе під час сильного збудження й відчуття щастя: про їжу навіть не згадаєте. Іноді може бути навпаки, коли хворий неконтрольовано об’їдається.
Стан манії дуже виснажливий для організму: виробляється багато адреналіну, через брак їжі та сну закінчуються внутрішні ресурси. Одна пацієнтка казала: «Я б поїла, та часу немає — у мене ще багато планів». Стан манії, особливо гіпоманії, зазвичай подобається людям з біполярним розладом. Деякі можуть навіть спеціально себе доводити до цього стану.
Без лікування манія за місяць-півтора змінюється депресивним станом. Він триває мінімум кілька місяців. На стаціонарі були пацієнти, які перебували в депресії роками. Суїциди в таких випадках — не рідкість: наприклад, людина не вірить, що їй допоможуть. Що більше епізодів депресії протягом життя, то глибшими та важчими вони є. І це може доходити до важких станів, які потребують госпіталізації, коли людина взагалі не може встати з ліжка. Порівняно з депресивним епізодом, який пов’язаний з певним стресом, депресія при біполярному розладі більш важка, бо вона може не мати чіткого зв’язку з психотравмою.
Маячні ідеї та переоцінка власних можливостей часто є ознакою манії. Людина може скупляти лотерейні квитки й розповідати, що так збільшує шанси на виграш. Вона думає, що її особистість настільки велика та геніальна, що пощастить саме їй. Немає відчуття, як під час шизофренії: мене переслідують, на мене впливають. У депресії це змінюється на «я нікчемний» чи «я винен». Тоді людина може вважати себе винною у бідах цілого світу.
Загалом прояви біполярного розладу залежать від самої людини: її рівня освіченості, уміння рефлексувати та розуміти себе.
Із часом амплітуди зміни фаз збільшуються: манія стає яскравішою, депресія — глибшою. Метою медикаментозного лікування є запобігання таким сильним коливанням станів. Часто пацієнт, коли відчуває результати й почуває себе прекрасно, відміняє лікування. При цьому існують проміжки між манією та депресією — інтермісії, коли людина не має психотичних симптомів. У такому стані вона жива, емоційна, продуктивна. У найважчих випадках одна фаза відразу змінює іншу та інтермісія відсутня.
Щоби поставити людині діагноз «біполярний розлад», вона має пережити принаймні 2—3 епізоди манії та депресії протягом життя. Для діагностики може знадобитися 4—5 зустрічей зі спеціалістом, щоби психіатр проаналізував життя й стан людини. Якщо лікар не до кінця провів серію первинних інтерв’ю, може подумати, що в людини депресія та призначити антидепресанти. Але через них пацієнта з біполярним розладом може переключити у стан манії. Такого робити не можна, адже схема лікування біполярного розладу відрізняється від лікування депресії.
Усувати біполярний розлад потрібно медикаментозно та паралельною психотерапією. Це фінансово затратно, оскільки й ліки, і регулярні сесії з терапевтом обходяться дорого. До того ж це лікування розтягнуте в часі: не можна наперед визначити, скільки воно триватиме.
Хворого можна навчити розпізнавати симптоми зміни станів. Наприклад, тестуванню реальності під час переходу в манію. Тоді людина розуміє, що з нею відбувається, і може вчасно сконтактуватися з лікарем. Внаслідок правильного лікування збільшується тривалість інтермісії, вона може тривати місяцями, а то й роками.
Біполярний розлад, на відміну від інших важких психічних розладів, не впливає на особистість. Він порівняно з, наприклад, шизофренією, набагато менш інвалідизуючий.
Мета якісного лікування — навчити людину знати свої особливості. Біполярний розлад — хронічне захворювання, і вилікуватися від нього неможливо.
Для більшості хронічних психічних розладів існує біопсихосоціальна модель. Біологічна частина, тобто спадковість, може бути різна: є схильність медіаторів мозку реагувати певним чином на подразники. Без біологічної схильності ніяк, але вона далеко не визначальна. Психосоціальні фактори набагато більш важливі, ніж ми звикли думати. Хоча раніше вважали, що генетика є визначальною для виникнення психічного розладу.
Важливо, в якій атмосфері людина росте та живе, чи має поняття про здорову взаємодію та стосунки. Це важливий фактор виникнення психічного розладу. Часто причини загострень лежать у стресовій площині: наприклад, розставання з кимось або фінансовий крах. Подібний спусковий гачок завжди є: навіть не безпосередньо перед загостренням, а за кілька місяців чи рік до нього.
Виявити біполярний розлад можуть навіть у дитинстві. Але найчастіше — у підлітковому або ранньому юному віці до 23 років. Це найбільш актуальний період для розвитку психічних розладів.
Що більше людина про себе знає та приймає, то кращою буде якість її життя. Зазвичай перші п’ять років захворювання минають «на гойдалках»: люди ставлять під сумнів діагноз, думають, що сталася помилка. Потім починається період усвідомлення. Не всі вміють помічати перші ознаки зміни своїх станів, не всі готові вкладати бажання, час та ресурси.
Вдалим можна вважати лікування, коли людина на кілька тижнів пішла у відпустку, відлежалася, відпочила, поки терапія почне діяти. А коли буде покращення, пацієнт зможе вийти на роботу. Тобто госпіталізація або коротка, або її не буде зовсім — при умові, що відомий діагноз і вдало підібране лікування.
«Я хочу, щоби це закінчилось», — історія людини з депресією
Как не впасть в депрессию на карантине. Советы психотерапевтки
Цей матеріал підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED
