Оцифрування архівів — не просто технічний процес. Це спосіб повернути голос тим, кого ми вже не можемо почути наживо. Держава виконує цю роботу частково, тож українські дослідники, архіваріуси й волонтери намагаються врятувати записи, що розсипаються від часу: плівки з фольклорних експедицій, рукописи, старі інтерв’ю, зняті ще на касети.
Як і навіщо відбувається оцифрування фольклорних архівів, ми обговорили зі Світланою Коноваловою, менеджеркою «Центру архівування та цифрового збереження фольклору». Вона багато років працює з польовими матеріалами та переносить їх у цифровий формат.
Що таке оцифрування й навіщо воно потрібне
Оцифрування — це процес перенесення в цифровий формат аналогових матеріалів: аудіозаписів, рукописів, фото, польових зошитів.
Наприклад, запис інтерв’ю з носієм локальної пісенної традиції спочатку потрібно почистити від шумів і зберегти у форматі, який можна відтворювати десятки років. А потім — підписати метаданими: хто, коли і де записав розмову. Це робота, де поєднуються історичне розуміння, технології та навіть естетичний підхід — бо важливо, аби цифровий формат не спотворив автентичність голосу чи музики.
«Ми не просто скануємо чи переписуємо. Кожен запис має контекст: хто й коли розповів, у якому місці, про що йшлося. Без цього фольклор стає анонімним текстом, а не живим свідченням культури», — пояснює пані Світлана.
Цифровізація робить унікальні матеріали доступними для студентів, дослідників, митців, журналістів. Те, що колись припадало пилом у шухлядах університетів, сьогодні поступово з’являється в онлайн-архівах, на інтерактивних мапах і в базах даних.
Хто цим займається
Попри масштабність завдання, оцифруванням займаються переважно невеликі групи ентузіастів. Це фольклористи, архіваріуси, іноді — студенти й волонтери. Вони працюють із десятками касет, які потребують очищення, реставрації та опису.
«Часто робимо це власними силами. Але коли бачиш результат — якщо старий запис із польової експедиції можна відкрити на телефоні — розумієш, що воно того варте», — каже Світлана Коновалова.
Для молодих дослідників участь у таких проєктах — спосіб доторкнутися до історії безпосередньо, через живі голоси минулого. А для архівів — можливість оновити народну пам’ять.
Чому це актуально зараз
Оцифрування фольклору — це необхідність, продиктована часом. По-перше, триває війна, і ми втрачаємо не лише території, а й культурне середовище. По-друге, носії усної традиції — люди старшого покоління — поступово йдуть, а разом із ними зникають унікальні знання, діалекти, локальні звичаї.
«Буває, приїжджаєш у село, а вже немає нікого, хто пам’ятає старі пісні. Тому кожен запис — це врятований фрагмент української культури», — зауважує дослідниця.
Війна створила новий пласт фольклору: усну історію опору. Народжуються сучасні пісні, меми, короткі розповіді, які вже стали частиною культурної традиції. І це теж потребує фіксації.
Приклади цифрових проєктів
В Україні існують десятки архівів, які поступово переходять у цифрову форму.
Серед них — архів Степана Мишанича, де зберігаються тисячі польових записів: народні пісні, замовляння, легенди, казки. Частину колекції вже систематизовано й відкрито для дослідників.
З’являються й нові ініціативи: онлайн-платформи та інтерактивні мапи, що дозволяють слухати пісні з різних регіонів, переглядати рукописи, дізнаватися про походження сюжетів. Нові проєкти включають інтеграцію картографії та хронології: тепер можна відслідкувати, де і коли певна пісня або історія зустрічалася, створювати візуальні «карти культурних впливів».
«Фольклор треба повертати людям. Коли хтось у Чернігові може почути запис із Полтавщини 1970-х, це створює зв’язок поколінь», — наголошує Світлана Коновалова.
Як фольклор виходить у цифрове майбутнє
Оцифровані записи — це не просто архіви. Вони стають матеріалом для нових форм культури: подкастів, музичних треків, документальних фільмів.
Деякі митці використовують фольклорні мелодії в сучасній електронній музиці, інші створюють візуальні виставки на основі старих записів. Так формується цифровий фольклор: сучасні перекази, меми, аудіопости, що продовжують усну традицію в новому середовищі.
«Те, що колись передавалося біля печі, тепер живе в TikTok, — жартує дослідниця. — Але це все одно фольклор, просто в іншій формі».
Також цифрові архіви дозволяють аналітику великих даних: наприклад, відстежувати поширення фольклорних мотивів або мовних зворотів у різних регіонах України. Це значно пришвидшує та розширює дослідницькі можливості.
Оцифрування як інструмент збереження ідентичності
Фольклор — не про минуле, а про ідентичність. Це спосіб, у який народ пояснює себе собі самому. Коли оцифровуємо старі записи, ми зберігаємо голоси: інтонації, емоції, діалекти, манеру говорити.
«Коли слухаєш такий запис, відчуваєш, що за цим стоїть реальна людина. Це вже не анонімний “народ”, а конкретна жінка з Чернігівщини, яка співала для своїх дітей», — каже Світлана Коновалова.
У цьому сенсі цифровізація — це продовження традиції. Вона дозволяє повернути фольклор у сучасний обіг: у навчання, медіа, у повсякденну культуру.
Пам’ять, яку можна почути
Оцифрування фольклору — це робота на перетині технологій і гуманітаристики. І хоча вона здається технічною, її сутність — у людях. Кожен збережений запис — врятована історія, фрагмент мови, голос, який міг зникнути.
«Ми не маємо права втратити ці голоси. Бо коли зникає пісня, зникає частина того, ким ми є», — підсумовує дослідниця.
Завдяки цифровим архівам фольклор, який вважався забутим, повертається. Уже в іншій формі, але з тим самим змістом: розповідати історію народу його власними словами.
