Що потрібно для вдалої прем’єри? Безсумнівно, хороше кіно. Але важливим є і навколишній антураж: червона доріжка, якою урочисто крокуватимуть учасники знімального процесу (обов’язково у вечірніх костюмах, із краватками, метеликами чи в сукнях до підлоги!), гарна фотозона та фуршет з ігристим і канапками.
Усе це було в наявності під час прем’єри другого повнометражного фільму українського режисера Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург». Читач може пам’ятати це прізвище через його першу кінострічку «Мої думки тихі», яка отримала схвальні відгуки критиків і полюбилася людям. Прем’єра в найкращих традиціях відбулася в Україні. А саме — у селищі міського типу Близнюки, що в 160 км від Харкова та у 200 — від Донецька. Безпрецедентна подія.
«Дивуюся, чому раніше цього не відбувалося. Я сам родом з Ужгорода. Якщо б виникла ідея показати вперше “Мої думки тихі” в Ужгороді — я б піддався цій ідеї. Прикольно, що кіно мандрує. У нас не є популярними кінотеатри в селах чи маленьких містах, а це створило прикольний інформпривід. Ми зменшили кінозалу, а цікавість до кіно — збільшилася», — говорить режисер картини Антоніо Лукіч.
Саме цю точку на мапі обрали недаремно, адже виконавці головних ролей — брати Аміл та Раміл Насірови, відомі як учасники реп-гурту «Курган & Agregat». Вони подарували стрічці славнозвісний слобожанський суржик, яким збагачують і власні треки. У фільмі лунає кілька пісень гурту, що вельми розвеселило тих, хто «в темі».
«Треба вчити українську. Ми не топим за те, що треба на суржику говорити. Ми зростали у середовищі, де є цей діалект, і вважаємо, що це — частина української. Від самого початку нашої творчості нашою метою було — не стісняться того, ким ти єсть. Своєї малої Батьківщини», — розповідають брати.
Ми прибули у Близнюки за кілька годин до початку кінопоказу: помандрувати його вулицями, поспілкуватися з місцевими та зрозуміти, чому саме цей населений пункт подарував нам самобутню реп-трійку, яка ще й має акторський хист.
У селищі минулого місяця відкрився молодіжний простір, де місцеві збираються, проводять кінопокази, літературні вечори, грають у настолки. У 2021 році за офіційними даними тут мешкали приблизно 3,5 тисячі людей. Велика війна збільшила чисельність удвічі за рахунок біженців. Зараз, кажуть місцеві, важко сказати, скільки людей живе у селищі: хтось повернувся додому, а дехто оселився у Близнюках надовго, бо місцевість припала до душі. Прильотів тут не було, хоча під час контрнаступу, коли звільняли Балаклію та Ізюмщину, звуки боїв чулися дуже добре.
Місцевий будинок культури, де відбуватиметься кінопоказ, тут називають «Білий дім», а будівлю місцевої адміністрації, що навпроти, іменують «Пентагоном».
«Але вони некрасиві, ви про них не розказуйте. Можемо зводити вас у парк, і стадіон у нас класний: там зробили парковочку красиву з плиточкою, тренажери. У школі нові вікна поставили. Новий садок, шпиталь відремонтований. У 2018 році побудували нам хокейне поле, але деякі місцеві не цінують, що для них роблять: почали лід бити, то ще щось. Місцевий фермер, який це все фінансував, лавочку прикрив», — розповіли мені молодики, які юрбою підійшли до будинку культури.
Тут доречно розповісти про цікаву місцеву особливість, що спонукає до пригод: майже жодна з будівель ніяк не підписана. Знайти будинок культури я змогла, перед тим відвідавши інші чотири будівлі, в які мене заводила інтуїція та опитування місцевих. Навіть не знаю, чим це пояснити. Може, всі давно домовились і вирішили не марнувати час на виробництво вказівників і табличок?
Перед відвідуванням будинка культури спершу треба відшукати бібліотеку, де розташований молодіжний простір, аби викупити квитки. Захід благодійний, всі кошти — на ЗСУ, тому квитки лише за попереднім замовленням і виключно за готівку. Я йшла вздовж довгого проспекту від однієї білої будівлі до іншої та запитувала, чи раптом не бібліотека це. На третій раз мені пощастило.
Примітно, що будинок культури, який виглядає сумно без турботливих рук будівельників та реставраторів, не експлуатувався понад рік і взагалі був зачинений в очікуванні ремонту. Голова Близнюківської ТГ зазначив: це дуже символічно, ніби сама будівля у старому вигляді захотіла помпезно попрощатися з місцевими.
«Будь-яка червона доріжка приведе кудись, де є щось цікаве, де є на що подивитися, що відчути, побачити. Я не думаю, що ми зрозуміємо кожен термін у фільмі, але там ідея є, ви її слухайте. Не лише вухами, а й серцем. Запам’ятайте всі, а особливо — молодь. Ваша червона доріжка приведе до будь-якого приміщення, будь-якого болота чи навпаки — замку, якщо у вас щось є всередині», — такі напутні слова сказав голова Близнюківської громади Геннадій Король перед початком кінопоказу.
Червона доріжка — окреме явище. Незабутнє! Ревів шквальний вітер, ускладнюючи роботу журналістам, адже мікрофони ледь виловлювали репліки присутніх, в які постійно нахабно вривався Еол. Доріжка, за задумом креативної молоді, мала вести сходинками в хол будівлі до фотозони. Та вітер постійно її здіймав, перетворюючи на килим-літак. Кілька разів її намагалися повернути, а потім зрозуміли: найкращий варіант — стати живою стіною з обох боків, тримаючи полотно на місці.
У залі 425 місць, усі квитки були розпродані. На захід змогли потрапити кілька десятків військових. Брати Насірови, які з початку великої війни активно волонтерять, зауважили, що цей кінопоказ став можливим завдяки мужності та завзяттю наших незламних захисників. Тож цей вечір був присвячений військовим.
Питаю в братів, як їх зустрічали в рідному селищі, коли вони тільки застрибнули на хвилю популярності з реп-гуртом — і як вітають зараз, після того як зіграли головні ролі в кіно. Виявляється, впізнаваними хлопці стали лише після початку великої війни, коли стали активно волонтерити. До цього про свою музичну творчість воліли мовчати. Бо зібрати Atlas Festival — це одне, а односельчан — геть інше. Адже підуть чутки селом, що хлопці матюкаються: куди таке годиться?!
«Батькам стало трошки легше відповідати родичам на питання, чим займаються хлопці. Бо раніше доводилось щось казати “Та там, в ютубі шось”, а тепер просто відповідають: “Та, в кіно знімалися”», — розповідають хлопці.
У фільмі брати — антиподи: добрий і злий поліцейський. Іронічно, але за сценарієм позитивний персонаж — така собі «мамина гордість» — це поліцейський, якого грає Раміл. Амілю дісталася роль максимально неприємного персонажа: пихатого, злого та жорстокого водія маршрутки, якого щиро дістало возити пенсіонерів за посвідченнями, а замість грошей отримувати льодяники.
https://www.youtube.com/watch?v=oAoV857l908
«Я перед зйомками сідав спеціально в 259-ту маршрутку, їхав з Академіка Павлова до Одеської. Сидів біля водія та дивився на його поведінку, як він агресивно відповідає бабкам, дивлячись на їхні посвідчення. Він злився, а я думав: “О! Це воно. Таким я должен бить у фільмє”», — пригадує Аміл.
На питання, чи є в героях щось спільне з ними, хлопці в один голос відповідають: суржик. Хоча й зазначають, що велика війна їх теж дещо українізувала. Все частіше Аміл і Раміл говорять літературною українською.
Брати вкрай іронічно ставляться до того, що їх називають акторами, і переказують історію, як потрапили в кіно. Колись давно «по приколу» знімали на сьомий айфон фільм «Осторожно, довбо**би», де працювали над акторською майстерністю: вчилися перекрикувати вітер, бо мікрофонів чи якоїсь техніки не було. Вони радіють, що режисер був другом і порадником, а не диктатором. На майданчику актори багато імпровізували, що теж увійшло в кінцеву версію стрічки.
На думку Антоніо Лукіча, режисура — це вміння знайти людей, талановитіших за тебе, і правильно (або неправильно) ними маніпулювати. Цікавлюсь, як йому працювалося з непрофесійними акторами. Пригадую історію Аміля, як у перший день знімали крупним планом його ногу, якою він просто кудись крокує. І режисер сказав: «Стоп, перезнімаємо, бо ти “переграв” ногою».
«Близнюки подарували нам братів, а без них фільму, напевно, не сталося б. Хлопці хоч і не фахові актори, але виявилися одними з найпрофесійніших, з ким я коли-небудь працював. Я не мав жодного уявлення про суржик. Міг тільки казати “не последній, а первий”, та вони були людьми, які ці діалоги оживили. Це — головна майстерність актора: взяти репліку і зробити її живою. Помирити фантазію автора з реальністю».
Знімальна група привезла з Києва автівку Volvo, яку можна побачити в фільмі. Саме нею брати дістаються Люксембурга з Лубнів. Режисер каже, що в його стрічках автівки відображають характер героїв. Переживали, чи машина доїде ще й до Близнюків. Та історію спіткав гепіенд: машину припаркували біля входу, і вона стала ще однією прикрасою цього вечора.
«Світова прем’єра відбулася на Венеційському кінофестивалі, північноамериканська — у Торонто, українська — у Близнюках. У світі не розуміють, що ми за країна: їм зручно покласти нас на якусь поличку, порівняти з тим, що вже було. Коли вони бачать фільм з комічними елементами — для них це нонсенс, що в нас є відчуття трагікомічного. Це їх дивує, і не завжди цей подив сприяє тому, що фільм сприймають. Це якби ми з вами дивилися індійський хорор: бо звикли, що вони танцюють і співають пісні, а тут хочуть нас налякати. Європейці цікавляться, дивляться, але вони стримані. Українці, які опинилися за кордоном, дивилися зовсім по-іншому. Цю пластику цікаво буде відстежити, коли фільм з’явиться в кінопрокаті», — каже режисер Антоніо Лукіч.
Перед показом пролунали фанфари, голова тергромади сказав напутнє слово, ансамбль заграв народну пісню, а режисерові та акторам презентували солодкий подарунок, замотаний у целофан.
Зі сцени Лукіч сказав, що за його плечима презентація фільму на двох визнаних фестивалях, та він ще ніде так не хвилювався перед вступним словом, як на сцені близнюківського БК. Адже одна справа — осоромитись у Венеції чи Торонто, і зовсім інша — зганьбити хлопців перед рідним селищем.
Проте можна з упевненістю сказати, що цього не відбулося. Стрічка односельчанам братів сподобалася. Свідчили про це гучний сміх, який супроводжував кожну комічну сцену, та бурхливі оплески наприкінці. Зала аплодувала стоячи.
«Можна я на суржику буду відповідать? Я був дуже впечатльон, тому шо ето мої знакомі близькі, з одного села тут рядом. Горжусь, не віриться. Фільм сподобався, він смішний і сумний. Іноді, знаєте, аж перехоплює подих. Дуже горжусь братами і думаю: це тільки початок, у них велике-велике майбутнє», — поділився враженнями глядач.
Слухайте аудіорепортаж з прем’єри:
У прокаті стрічка з 13 квітня, а для харків’ян є нагода подивитися кіно та поспілкуватися з акторами та режисером 15 квітня о 19:00 у Multiplex.
Переглянути цей допис в Instagram
